EnglishНа русском

Ефективна економіка № 2, 2009

УДК 330.142.23

 

І. В.  Дорошенко,

к.е.н., докторант КНУ ім. Т. Шевченка, МВА

 

 

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВИХ РИНКІВ КАПІТАЛУ

 

 

Вступ.

Всю історію розвитку економічної науки супроводжує одне з ключових питань розвитку економіки – яким має бути вплив держави на ринок. В різні часи панували і обґрунтовувалися думки про необхідність сильного або навпаки, слабкого державне втручання в економіку. У ХХ столітті панівними були як теорії лібералізму та монетаризму, так і кейсіанства та дирижерства. Наприкінці ХХ століття, разом із стрімким розвитком світових фінансових ринків, поширення набула теорія саморегуляції.

 

Аналіз останніх досліджень.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є праці з проблем фінансово-кредитної системи і капіталу вітчизняних науковців: В. Л. Андрущенка, В. Д. Базилевича, О. Д. Василика, Ю. М. Воробйова, А. Ф. Гойко, М. І. Клапківа, М. І. Крупки, І. О. Лютого, О. М. Мозгового, С. Я. Огородника, М. М. Олексієнка, Д. М. Черваньова, С. І. Юрія та ін.

 

Постановка завдання.

Дослідити сучасні тенденції та моделі розвитку фінансових ринків капіталу.

 

Результати дослідження.

Одним з ключових питань економічної теорії з моменту її виникнення і до сьогодення є питання регулювання ринку. В різні часи, в залежності від розвитку суспільства та стану світової економіки популярними були то теорії вільного регулювання ринку, то теорії державного втручання.

Першою теорією, яка обґрунтовувала необхідність державного регулювання ринку був меркантилізм. Меркантилісти вважали основним джерелом багатства торгівлю, а гроші, золото, срібло й коштовності – дійсними скарбами.

Характерне для меркантилістів ототожнення багатства із грошима привело їх до висновку, що я держава тим багатша, чим більше грошей вона має. Нагромадження ж грошового багатства може бути досягнуте за допомогою державної влади. Тому представники школи меркантилізму обґрунтовували необхідність активної державної економічної політики.

Теорія раннього (або грошового) меркантилізму пропонувала державам здійснити систему заходів, спрямованих на втримання грошей у країні. Серед цих заходів були:

·         заборона вивозу грошей за кордон;

·         введення державної монополії на торгівлю валютою;

·         створення «складових місць» для торгівлі іноземними товарами;

·         всі виручені від продажу коштів іноземці були зобов'язані витратити на покупку виробів місцевого виробництва.

Із другої половини XVI в. розвивається й досягає розквіту в XVII в. так званий пізній (або мануфактурний) меркантилізм. Це був час «пожинания плодів» великих географічних відкриттів, завершення формування абсолютистських монархій, зростання економічної сили торгової буржуазії.

Сфера державної економічної політики переміщається в область торгівлі, найважливішим завданням стає досягнення активного торговельного балансу

Держава, як стверджували прихильники пізнього меркантилізму, тим багатша, чим більше різниця між вартістю вивезених із країни та завезених у неї товарів.

Пропонувалися два способи домогтися цієї різниці. По-перше, за рахунок вивозу виробів своєї країни, причому дозволявся вивіз тільки готових виробів (від їхнього продажу виручається більше грошей, ніж від вивозу сировини), заборонявся ввіз предметів розкоші.

По-друге, така різниця могла бути забезпечена за рахунок посередницької торгівлі, для чого дозволявся вивіз грошей за кордон. При цьому висувався принцип: купувати дешевше в одній країні, продавати дорожче – в іншій.

Ідеї меркантилізму стали теоретичною базою державної політики, що одержала назва «протекціонізм», спрямованої на заохочення вітчизняної економіки, її захист від іноземних конкурентів, розширення ринків збуту вітчизняних товарів.

На зміну меркантилізму, у XVIII-XIX століттях поширення набуває теорія економічного лібералізму. Засновниками цієї теорії вважаються А.Сміт та Д.Рікардо. В основі вчення А. Сміта лежало уявлення про економічні закони, що діють подібно законам природи й визначають розвиток суспільства. Йому була близька ідея «природної гармонії» (рівноваги), що встановлюється в економіці стихійно при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування ринкової економічної системи.

А. Сміт називав таке природне функціонування економіки принципом «невидимої руки», а роль держави обмежував функцією «нічного сторожа» - підтримки порядку, охорони й захисти приватної власності й конкуренції. «Свобода підприємництва», «свобода торгівлі» - ці принципи замінили й у теорії, і в політиці ідеї державного протекціонізму.

Д. Рікардо був також прихильником обмеження втручання держави в економіку. Як і А. Сміт, він думав, що в економіці діють об'єктивні та стихійні, але пізнавані закони. Механізм їхньої дії при відсутності зовнішнього (державного) втручання підтримує економічну систему в рівновазі.

У той же час, Д. Рікардо звертав особливу увагу на необхідність вироблення державної економічної політики, що сприяє росту продуктивних сил суспільства.

А. Сміт і Д. Рікардо вважаються творцями теорії й політики фрітрейдерства (від англ. free trade — свобода торгівлі). Вони представляли цю політику як ідеальну, завжди вигідну всім країнам і народам. Однак найбільш повне втілення вона знайшла у Великобританії середини XIX в.

У своїх роботах Д. Рікардо довів, що, високі мита на ввезені через кордон продукти харчування («хлібні мита») і сировину, які практикувалися у Великобританії ще із часів меркантилізму, приводили до подорожчання цих товарів.

Лише до середини XIX в., уже після смерті великого англійського економіста вони стали принципом економічної політики держави того часу, що скасувала всі протекціоністські обмеження на ввіз зерна, сировини й промислових товарів. Політика «фрітрейдерства» принесла Англії величезні успіхи, сприяла перетворенню її у світову промислову державу.

Теорія лібералізму була популярною до 30-х років ХХ століття. Економічна рецесія, яка дістала назву у США «Великої депресії» довела неефективність та неспроможність саморегуляції ринку у кризових ситуаціях. Відповідно, на зміну теорії «невидимої руки ринку» прийшла теорія Дж. М. Кейнса, що передбачала активне державне втручання.

Д. Кейнс надзвичайно скептично ставився до принципу «невидимої руки», сформульованої А. Смітом. У своїй головній науковій праці Д. Кейнс виходив з того, що система вільного ринку позбавлена внутрішнього механізму, що забезпечує макроекономічну рівновагу.

Дисбаланс між заощадженнями й очікуваними інвестиціями викликає зниження ділової активності, що у свою чергу посилює інфляційні процеси й впливає на рівень безробіття.

Таким чином, відповідно до цієї теорії зміна сукупних запасів споживчих і інвестиційних товарів в основному впливає на рівень виробництва й зайнятості. Тому кейнсіанство заохочує активне втручання держави в економіку за допомогою дискреційної фіскальної політики.

Особливо складними проблемами Д. Кейнс вважав схильність ринкового господарства до економічних криз і безробіття. Тому однієї з важливих його заслуг є розробка основ антикризової політики держави.

Використання кейнсіанських концепцій у практиці державного регулювання економіки США й більшості країн Західної Європи породило в багатьох західних економістів впевненість у тому, що була знайдена майже ідеальна модель економіки.

Проте, криза 70-х років та крах Бреттон-Вудської валютної системи призвело до розвитку теорії монетаризму. Автором теорії вважається М.Фрідман. В основі концепції монетаризму лежить положення про те, що апріорі ринки конкурентні та ринкова система в стані автоматично досягати макроекономічної рівноваги.

На думку монетаристів, ринкова система має дві принципових переваги – вона надзвичайно динамічна і є саморегулюючою. У результаті ця система дає широкий простір для змін, сприйнятлива до нововведень, гнучко пристосовується до нових потреб.

Ринок спонукує людей проявляти енергію, уміння, амбіції, йти на ризик. Ринкова система здатна забезпечити швидкий і ефективний ріст, джерело якого – це насамперед активність і заповзятливість людей. Механізм саморегулювання економічно ефективний, вимагає відносно мало витрат.

Монетаристи оголошують державне регулювання шкідливим для розвитку підприємницької ініціативи, що дестабілізує економіку й споконвічно бюрократичне. Тому вони призивають до мінімізації втручання держави в економіку, допускаючи лише проведення фіскальної політики. Гнучкість цін і ставок заробітної плати гарантує вплив зміни сукупних видатків на ціни товарів і ресурсів, а не на рівні виробництва й зайнятості.  Таким чином, суть монетарної політики – у регулюванні обсягу пропозиції грошей для стабілізації національного ринку.

Основи монетаристського вчення використовувалися при виробленні кредитно-грошової політики центральних банків різних країн міжнародними фінансовими організаціями, у тому числі Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції й розвитку.

Проте на практиці багато передбачень Фрідмана не дістали підтвердження. Зокрема, це стосується змін у світовій економіці після введення плаваючих курсів валют. Із часом стало ясно, що плаваючі курси не є ні панацеєю від міжнародних фінансових криз, ні тим більше порятунком вільного ринку.

Після другої світової війни у Франції дістала поширення теорія дирижерства, автором якої вважається Ф.Перру. Як і всі представники інституціонального напрямку, французькі вчені критично сприймали неокласичну теорію ринку. Головним об'єктом їхньої критики була абстрактність цієї теорії, невідповідність її позицій тому реальному ринку, що склався в більшості країн світу в другій половині XX в. Розроблювальні економістами-неокласиками ринкові моделі, стверджували представники цієї школи, відображають тільки частину елементів, з яких складається реальна економіка.

Неокласична теорія обмежує дослідження не просто ринком, а ринком «досконалої конкуренції», значно спрощуючи існуючі в реальному житті зв'язки та мотивації. Механізм вільної конкуренції не виконує більше ролі регулятора рівноваги, стверджували Ф. Перру і його прихильники. Ринок структурно перетворений монополіями й втручанням інших інститутів.

Ф. Перру виступав проти трактування економіки як замкнутої, самодостатньої системи. Він вважав, що економіка нерозривно пов'язана із соціальними відносинами, а також з політикою й ідеологією.

Сучасна економіка, на думку Ф.Перру, - це комбінація фірм пануючих і фірм підлеглих. Як правило, у ролі домінуючої фірми може виступати компанія, на частку якої припадає понад 40% продукції конкретної галузі. Вона опиняється якимсь автономним центром кон'юнктури, а інші компанії, фірми пристосовуються до її рішень.

Ф. Перру запропонував свою концепцію загальної економічної рівноваги. У ній головне місце займає активний агент або економічне формування, тобто фірма, компанія або держава, що виконують певні економічні функції, що діють відповідно до конкретної стратегії й намірами.

Поводження економічних агентів, доводив він, обумовлено правилами ринкової гри, породжуваної не механізмом обміну товарів, а співвідношенням сил партнерів по економічній діяльності.

Взаємодія економічних структур він розглядав тільки в контексті соціальних і політичних складових. Ведучи наполегливий пошук справжніх диригентів економічної гри, Ф. Перру ретельно обґрунтовував необхідність істотного посилення впливу держави на економіку.

При розробці економічної стратегії Ф. Перру пропонував ураховувати такі важливі фактори, як монополістична конкуренція, державне підприємництво, що виникають конфлікти між капіталістами й особами найманої праці.

Наприкінці 60-х років промислово розвинуті країни зіткнулися із проблемами, які неможливо було вирішити в рамках старої моделі розвитку. Темпи використання людством найважливіших видів природних ресурсів, нераціональна структура виробництва й споживання призвели до утворення багатьох видів забруднень навколишнього середовища, які вже перевищують припустимі межі

Глобальна економічна система досягла тієї критичної точки, у якій проблеми забруднення природи є настільки серйозними, що ставлять під питання розвиток всієї земної цивілізації.

Учені й політики разом прийшли до висновку, що економіка повинна задовольняти потреби людей, але її ріст повинен уписуватися в межі екологічних можливостей планети. Замість хаотичного безмежного росту необхідно збалансований стійкий розвиток цивілізації.

У результаті поширення набула теорія регуляції. Одним з перших учених-економістів, хто увів у сферу суспільних наук поняття «регуляція» як самостійну категорію, був французький економіст Жерар Дестан де Берніс. В основу було покладене визначення філософа Ж. Кангілема, що розглядав регуляцію як «процес сполучення, відповідно до певних правил або норм, безлічі рухів або дій, а також їхніх наслідків або результатів, які спочатку через своє різноманіття або різночасність появи здаються не пов'язаними один з одним».

Ці ідеї були розвинені іншим ученим-економістом – Мішелем Агльєттом спочатку в його дисертації, а потім у книзі «Регуляція й кризи капіталізму». Він уважав, що концепція регуляції не обов'язково пов'язана з диверсифікованістю втручання держави в економіку.

Хоча він і поділяв з Ж. Д. де Бернісом намір вийти на глобальну альтернативу теорії загальної рівноваги, але на відміну від останнього відкидав абстрактні економічні закони.

Відправною точкою його поглядів був теоретичний аналіз основних марксистських категорій, таких, як вартість робочої сили, що складається в результаті взаємодії загальноприйнятої норми споживання й норми експлуатації, обумовленої процесом нагромадження. Особлива увага приділялася також статусу грошей, ролі кредиту й впливу інфляції на нагромадження.

Теорія регуляції відмовляється від неокласичної ідеї, відповідно до якої оптимальна організація здатна раз і назавжди гарантувати стійку економічну динаміку. Способи регуляції економічних систем розрізняються в часі й просторі. Прихильники цієї теорії вважають, що ринок не формується сам по собі, тому що його повсякденне функціонування передбачає наявність закінченої системи правил і «світових суддів», що гарантують чесне укладання угод.

Навіть винятковий випадок ринку досконалої конкуренції вимагає спеціально організованого суспільного простору, владних відносин і правових норм, тому його не можна досліджувати тільки як чисто економічний феномен. Іншими словами, ринок – такий же інститут, як і інші, а держава для нього виявляється одним з найважливіших регулюючих факторів.

Наприкінці ХХ століття поширення набула теорія саморегуляції. Уперше концепцію загальної економічної рівноваги як універсальний спосіб аналізу економічної системи запропонував швейцарський економіст Марі Вальрас. На відміну від своїх попередників — О. Курно, У. Джевонса й А. Маршалла, які оперували причинно-наслідковими зв'язками, М. Вальрас розумів економічну рівновагу не просто як рівність попиту та пропозиції, а як загальну економічну рівновагу симетричних ринків.

Модель загальної економічної рівноваги відображає взаємозв'язок ринків готової продукції й ринків факторів виробництва. В умовах ринкового господарства із досконалою конкуренцією це приводить до єдиної рівноваги безлічі ринків.

М. Вальрас трактував господарські зв'язки як систему функціональних залежностей, що дозволяло йому враховувати прямі й зворотні зв'язки.

Відповідно до концепції загальної економічної рівноваги економічні суб'єкти прагнуть перевести економічну систему в оптимальний стан, розглядаючи його як рівновагу, що у даному контексті асоціюється зі стабільністю. Якщо система перебуває в стані стійкої рівноваги, то при збурюваннях зовнішнього середовища, що порушують його, вона вертається до свого первісного стану через певний проміжок часу.

Таким чином, стабільність можна визначити як здатність системи зберегти свою якість в умовах середовища, що змінюється, і внутрішніх трансформацій (випадкових або навмисних).

За законами системного аналізу стабільність будь-якої системи визначається наявністю в ній механізмів саморегуляції. В економічних системах такими механізмами покликані стати на макроекономічному рівні функціональні економічні системи (ФЕС), а на мікроекономічному рівні – саморегульовані організації

Під функціональними економічними системами ми розуміємо сукупність інститутів і організацій, що утворять механізми саморегуляції, які забезпечують підтримку рівноваги навколо певних заданих макроекономічних параметрів і індикаторів.

Функціональні економічні системи відрізняються від цілеспрямованих систем (банківської, податкової, системи страхування й ін.) насамперед тим, що являють собою саморегулюючі структури. У таких системах усяке відхилення від певних заданих показників стабільності служить поштовхом до негайної мобілізації механізмів, що забезпечують відновлення втраченої рівноваги.

ФЕС у сучасних економічних системах повинні займати проміжне становище між державою й ринком, забезпечуючи гармонічну єдність господарського механізму і рівноваги на макроекономічному рівні

У сучасному ринковому господарстві саме держава перетворюється фактично в мозковий центр, що шляхом створення ФЕС на різних рівнях регулює формування ринкового середовища й забезпечує динамізм і стабільність економічного розвитку.

На наш погляд, функціональні економічні системи з'являються в ринковій економіці не в процесі цілеспрямованої діяльності людей, а виникають у процесі еволюції інститутів. Хоча формування ФЕС не було продуктом людського розуму, вся історія розвитку економічної думки з'явилася основною передумовою їхнього зародження й визрівання в живій тканині ринкової економіки.

Таким чином, на наступному етапі, пізнавши закономірності появи й функціонування ФЕС, держава в особі законодавчої й виконавчої влади вже усвідомлено може створювати й використовувати ФЕС як механізми саморегуляції на макроекономічному рівні.

Тому унікальність теорії саморегуляції ринкової економіки полягає в тому, що практично немає ні однієї економічної теорії, причому навіть самих протиборчих, котра тією чи іншою мірою не була б використана й формалізована в процесі еволюційного формування ФЕС.

Функціональні економічні системи вибірково поєднують різні інститути й організації для ефективної діяльності всієї економічної системи. Тому в організаційну структуру ФЕС входять органи законодавчої й виконавчої влади, аналітичні, експертні й інформаційні центри, правоохоронні органи, недержавні громадські організації й об'єднання й ін.

Діяльність структурних підрозділів ФЕС опирається на законодавчу базу окремих країн і міжнародно-правові акти. Так, основним елементом функціональної системи по регулюванню рівня інфляції в США є Федеральна резервна система, у якій об'єднані державні й приватнокапіталістичні структури, що утворять досить ефективний механізм саморегуляції.

Таку ж функцію в Європейському співтоваристві виконує Європейський центральний банк (ЄЦБ), головна мета якого складається в підтримці стабільності цін.

Основними структуроутворюючими елементами функціональної системи по формуванню конкурентного середовища є антимонопольні комітети, які тісно взаємодіють із асоціаціями товаровиробників і дослідницьких організацій, що вивчають ситуацію на товарних ринках, кон'юнктуру й фірмову структуру національних і світових ринків з органами судово-арбітражної системи й ін.

Результативність діяльності ФЕС досягається не тільки управлінням із центру, але й регулярністю у взаєминах між складовими елементами структури, тобто використовуються як ієрархічний, так і мережевий принципи управління.

Ієрархічний принцип заснований на строгій системі співпідпорядкованості й примусу. Мережевий принцип управління опирається як на формальні правила, так і на неформальні обмеження.

Організація функціональних економічних систем має складну архітектоніку, що поєднує різні компоненти, такі, як:

    афферентний синтез;

    ухвалення рішення;

    передбачення кінцевого результату (акцептор результату дії);

    багатокомпонентна дія.

Багато ФЕС перебувають в ієрархічній і компонентній взаємодії один з одним. Тобто складені елементи однієї функціональної системи входять як компонент у структуру діяльності іншої системи. Наприклад, функціональна система, що регулює рівень інфляції, перебуває у взаємодії із системою, що забезпечує стабільність національної валюти, і функціональною системою, що забезпечує збалансованість державного бюджету.

Процес формування ФЕС став можливим у зв'язку з бурхливим розвитком електронно-обчислювальної техніки, засобів зв'язку й телекомунікацій, системи Інтернет, глобальних і локальних інформаційних систем, створенням різних баз даних і ін.

Якісні зміни в глобальному інформаційному просторі дозволили оперативно одержувати інформацію про зміну макроекономічних показників окремих країн і глобальної економіки в цілому, а також аналізувати інформацію кон'юнктурного характеру про становище на світовому й внутрішньому ринках окремих країн і товарів, про транскордонний рух капіталу, про положення на світових товарно-сировинних, фондових ринках, валютних і фінансових ринках і т.д.

Система саморегулювання на мікроекономічному рівні в країнах з розвинутою ринковою економікою склалася досить давно й охоплює багато сфер підприємницької, комерційної й професійної діяльності.

Таким чином, у західній економічній літературі під терміном «саморегулювання» (self-regulation) стали розуміти накладення господарюючим суб'єктом на себе певних обмежень без якого-небудь зовнішнього примусу до цього. Саморегулювання розуміється як регулювання визначених ринків і сфер бізнесу самими економічними агентами, без втручання держави. Тому в західній економічній літературі саморегулювання часто називають незалежною адміністративною владою.

Якщо розглядати саморегулювання в координатах «вільний ринок – державне регулювання», то на відміну від вільного ринку саморегулювання передбачає встановлення певних формалізованих правил гри для учасників певного сегмента ринку. Під формалізованими розуміються правилами, які зафіксовані у вигляді конкретних документів (кодексу професійної етики й ін.) і включають санкції за порушення цих правил, механізми вирішення конфліктів між учасниками ринку, які певною мірою обмежують свободу економічних агентів.

З іншого боку, як встановлення правил гри, так і вирішення конфліктів здійснюється самими учасниками ринку без прямого втручання держави. Із цією метою вони створюють спеціальні організаційні структури – організації саморегулювання, яким і делегуються певні повноваження та частина прав економічних агентів. Іншими словами, формується тристороння структура управління господарською діяльністю.

Однак третьою стороною виступає не держава в особі судово-арбітражної системи або галузевих регулюючих агентств, а спеціальні організації, створені й контрольовані самими учасниками ринку. Норми саморегулювання можуть доповнювати, розширювати або посилювати норми державного регулювання.

У деяких випадках саморегулювання діє в тих сферах, де в силу якихось причин відсутнє формальне законодавче регулювання. Більше того, якщо система саморегулювання складається раніше, ніж державне регулювання, держава може відмовитися від втручання в дану сферу.

У деяких випадках взаємодія державного регулювання й саморегулювання може йти по шляху передачі частини повноважень державних органів організаціям саморегулювання.

Досить часто організації саморегулювання встановлюють для своїх членів більше жорсткі норми поведінки, ніж законодавство. Подібна жорсткість норм може бути чинником перемоги в конкурентній боротьбі. Як правило, фірми, що дотримують більш жорсткі умови взаємодії із клієнтами й партнерами, виявляються більш привабливими для клієнтів. У цьому випадку для фірм членство в організації саморегулювання є різновидом ринкового сигналу, що подається споживачам.

З іншого боку, прийняття більше жорстких норм може слугувати реакцією на небезпеку жорсткості державного регулювання. У ситуації, коли держава збирається запровадити більш жорсткі норми регулювання, бізнесу буває вигідно випередити її, самостійно запровадити жорсткі стандарти й у такий спосіб показати, що бізнес сам у стані ефективно контролювати ринок і додаткове державне втручання не потрібно.

Однак у самій системі саморегулювання закладений ряд обмежень її ефективності в порівнянні з іншими інституціональними альтернативами.

Насамперед це стосується до можливості обмеження конкуренції на ринках, де діють організації саморегулювання. Така небезпека дійсно існує. Образно кажучи, «у тілі саморегульованої організації дрімає ракова клітина картелю». Сам факт членства в організації і періодичних зустрічах вищих менеджерів, природно, передбачає інформаційний обмін і створює можливості для змови.

Інша сторона проблеми стосується власне до організацій саморегулювання. У рамках цих організацій встановлюються певні вимоги до ведення бізнесу, їм делегуються повноваження фірм — членів організації й вони здійснюють скоординовану політику. Тому у безумовному порядку до рішень бізнес-асоціацій, що обмежують конкуренцію й тому забороненим, відносяться всі рішення й угоди навіть рекомендаційного характеру, що зачіпають погоджену цінову політику окремих фірм.

Це стосується не тільки власне встановлення цін, але й, наприклад, політики знижок. У ряді випадків незаконним визнається обмін інформацією про ціни між виробниками й продавцями, здійснюваний як у рамках асоціацій, так і поза ними. До таких дій відноситься насамперед регулярний обмін детальною ціновою інформацією між конкурентами. Однак обмін інформацією про загальні цінові тенденції й історичну інформацію не забороняється.

Саморегулювання варто відрізняти від сорегулювання (co-regulation). Під сорегулюванням, як правило, розуміється спільна участь у процесі регулювання держави й різних ринкових агентів і організацій.

Система сорегулювання також є способом багатостороннього управління економічними процесами. Однак на відміну від саморегулювання сорегулювання передбачає більш широке коло учасників процесу. Крім безпосередньо виробників і споживачів, у ньому можуть брати участь і інші зацікавлені організації, зокрема споживчі об'єднання, профспілки й організації інфраструктурних сфер і ін. Організації й системи сорегулювання слугують для узгодження розбіжних інтересів різних гравців.

Сорегулювання має трохи інші організаційні форми, ніж саморегулювання. Найчастіше елементи сорегулювання формуються шляхом вступу або в структури управління великими корпораціями, природними монополіями представників громадськості, або в державні регулювальні органи представників бізнесу або громадськості.

Розрізняються мотивації учасників організацій саморегулювання й сорегулювання. Якщо в організаціях саморегулювання головним мотивом для їхніх членів є одержання конкурентних переваг і інших окремих благ, то в організаціях сорегулювання вирішується проблема балансування інтересів різних учасників ринку. Тому як представники інтересів бізнесу даної галузі в таких організаціях беруть участь найчастіше не окремі компанії, а бізнес-асоціації, у тому числі організації саморегулювання.

Ефективність саморегулювання й сорегулювання може істотно відрізнятися як результат розходжень у функціях, мотивації й організаційних формах даних інститутів.

При слабкому представництві якого-небудь із учасників процесу – неважливо, держави, бізнесу або споживачів – втрачається сам зміст сорегулювання як системи регулювання, побудованої на балансі інтересів різних сторін.

Проте, теорія саморегуляції, яка ставала панівною на початку ХХІ століття, стала піддаватися сумніву через світові фінасову кризу. Кредитна криза, що виникла у серпні 2007 року з краху іпотечного кредитування у США, вилилася в повний параліч англосаксонської моделі ліберального капіталізму. Як виявилося, вона представляла із себе саму звичайну фінансову піраміду. При цьому значна частина коштів залучалися з таких країн як Китай, які є основними експортерами в США і найбільшими власниками їхнього зовнішнього боргу у вигляді держоблігацій.

Запропонований адміністрацією США план порятунку американського фінансового й банківського ринків, коли уряд виділяє майже 1 трильйон доларів, має два істотних недоліки.

Рятуючи банки й фондовий ринок, США рятують також долар і державні облігації Мінфіну, номіновані в американській валюті. Тим самим інтереси закордонних власників доларових держоблігацій будуть повністю дотримані. Але, забезпечивши стабільність своїх боргових паперів, США мають можливість знову здійснювати зовнішні запозичення, розмір яких буде більшим, тому що уряду необхідні кошти для реалізації програми порятунку фінансової системи. При цьому міністерство фінансів не хоче збільшувати доларову грошову масу для того, щоб не викликати швидкого росту інфляції.

У результаті,  значну частину надзвичайної допомоги складуть гроші закордонних інвесторів. Тим самим, результатом нинішньої кризи й тієї форми виходу з нього, яку обрало уряд США, призведе до ще більшої заборгованості Сполучених Штатів від закордонних держав і насамперед від Китаю.

Другий наслідок нинішніх потрясінь має ще більш важливий і довгостроковий характер. Крах моделі ліберального капіталізму, ідея ефективного саморегулювання цієї моделі загинула разом із крахом «великої п'ятірки» інвестиційних банків Wall Street і всієї американської інвестиційної банківської системи, що має особливий характер. Провівши фактичну націоналізацію фінансового ринку країни, США визнали, що вже самі не вірять у власні економічні й соціальні ідеї.

Більше того, у нинішній кризі більше інших постраждали країни, економіки які ближче стояли до цієї англосаксонської моделі. Вона, зокрема відрізнялася тим, що фінансовий ринок країни займав домінуюче стосовно індустріального сектора становище. Тим самим нинішня криза привела до краху всієї ідеологічної концепції, на якій ґрунтувалося бачення світу елітами США й їх союзників з Євросоюзу. Результатом цього розвитку подій стане перерозподіл економічних і політичних сил у світі.

В американській історії були ситуації, аналогічні нинішньої «рятувальної» операції. Так, під час Великої депресії створена для подолання кризи президентом Рузвельтом Федеральна корпорація по реструктуризації мала бюджет у нинішній цінах в 1,2 трильйони доларів. Наприкінці 80-х років, коли в США відбулася найтяжка криза житлового ринку спеціальна компанія по його порятунку склала 125 млрд. доларів. Однак нинішня ситуація має ряд відмінностей. Тоді Сполучені Штати беззастережно лідирували у світовій економіці. Зараз їхньої позиції швидко слабшають перед обличчям нових економічних гігантів – Китаю, Індії, Росії.

 

Висновки

Розвиток економічної науки можна накласти на стан світової економіки. У часи процвітання та розвитку популярності набувають теорії обмеженого державного втручання: лібералізм з середини ХІХ до першої половини ХХ століття, монетаризм 50-60-х років. В той же час, у часи спаду та рецесії, коли ринок виявляється неспроможним самостійно вирішити кризу, популярність набувають теорії сильного державного втручання – кейнсіанаство часів Великої депресії, дирижерство після ХХ світової війни у Європі.

Стрімкий розвиток економіки та світового фінансового ринку призвів до популярності теорії саморегуляції, згідно з якої ринок може самостійно врегульовувати проблемні питання. Проте, фінансова криза, яка виникла у масштабах всього світу поставила питання про неможливість врегулювати кризу без суттєвого втручання держави.

 

Список літератури

1.       Бланк И.А. Управление использованием капитала . – К.: «Ника-центр», 2000. – 656 с.

2.       Василик О. Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000. – 416 с.

3.       Гольцберг М. А. Акционерные общества. Фондовая биржа. Операции с ценными бумагами. – К.: Изд.-рекл. агенство «Текст», 1992. – 95 с.

4.       История экономических учений / Под ред. В. Автономова, О. Ананьина, Н. Макашевой:. - М.: Учеб. пособие. - M: ИНФРА-М, 2000. - 784 с

5.       Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. –M.: Гелиос АРВ, 1999 - 352 с.

6.       Маршалл А. Принципы экономической науки. В 3 т.  М.: Издательская группа «Прогресс», 1993

7.       Мертенс А.И. Инвестиции: курс лекций по современной финансовой теории. – К.: Киевское инвестиционное агентство, 1997. – 416 с.

8.       Миллер Р.Л., Ван-Хуз Д.Д. Современные деньги и банковское дело. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 856 с.

9.       Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения.  М.: Эксмо, 2007 – 960 с.

10.   Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народа. Петрозаводск: «Петроком», 1993. - 320 с.

11.   Суторміна В. М., Федосов В.М., Рязанова Н. С. Фінанси зарубіжних корпорацій: навч. посібник / За ред. В.М.Федосова. – К.: Либідь, 1993. – 247 с.

12.   Тьюлз Р. Дж., Бредли Э. С., Тьюлз Т. М. Фондовый рынок. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 396.

13.   Хикс Дж. Р. Стоимость и капитал. М.: Прогресс, 1988 г., 488 стр.

14.   Шелудько В.М. Фінансовий ринок: навч. посібник. – К.: Знання-Прес. – 2002. – 535 с

15.   Aglietta M. Regulation et crises du capitalisme. Paris: Calmann-Levy. 2-e adion. 1982. P. 111.

16.   Block S., Hirt S. Foundations of Financial Management. — Homewood, Illinois: Irwin. — P. 449.

17.   Bodie Z.,Kane A.,Marcus A.J. Investments, McGraw-Hill, 2001.

18.   Canguilhem G. Regulation, Encyclopedia Universalis. Paris. 1980. Vol. 14. P. 45.

19.   Copeland T., Weston I. F. Financial Theory and Corporate Policy Addison — Wesley, Reading M. A., 1983. або Samuels S. M., Wilkes F. M., Pragshaw R. E. Management of Company Finance. — L.: Chapman & Hall, 1993. — Р. 247.

20.   Schmukler S. Financial Globalization and Debt Maturity in emerging economies. – World Bank, 2003. – 29 p.

 

Стаття надійшла до редакції 08.08.2009 року