EnglishНа русском

Ефективна економіка № 5, 2012

УДК: 332.146.2

О. Є. Бавико,

к. політ. н., доцент кафедри менеджменту,

Міжнародний університет бізнесу і права, м. Херсон

 

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО ЕКОНОМІЧНОГО ПРОСТОРУ

 

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL FONDATIONS OF REGIONAL ECONOMIC AREA

 

Анотація. Статтю присвячено аналізу змісту сучасних концепцій регіонального розвитку, визначенню їх сильних сторін та недоліків, стратегічних завдань, які пропонуються представниками різних наукових напрямів, їх організаційних засад, основних методів та інструментів регіонального розвитку. 

Ключові слова: регіональний економічний простір, конвергенція, неокласична теорія, теорія кумулятивної причинності, мобільність факторів, полюси росту, дифузія нововведень.

 

Annotation. This article analyzes the content of modern concepts of regional development, identifying their strengths and weaknesses, strategic objectives, which include representatives of the various theories of organizational principles, basic methods and instruments for regional development.

Keywords: regional economic area, convergence, the neoclassical theory, the theory of cumulative causation, factor mobility, growth pole, diffusion of innovations.

 

 

Вступ. Однією з основних проблем сучасної регіональної політики як в Україні так і в інших державах світу, є забезпечення сталого розвитку регіональних економічних систем та подолання диспропорцій у соціально-економічному розвиткові регіонів. До такого висновку приводить аналіз нормативних документів, які врегульовують відповідний напрям державної діяльності. Зокрема, в положеннях «Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» в якості основної мети визначено: «створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів та усунення значних регіональних диспропорцій» [2]. Одночасно, програмні документи Єврокомісії  щодо регіональної політики, визначають у якості першочергової мети на період з 2007 по 2013 роки – конвергенцію, тобто зближення рівнів розвитку єврорегіонів [11].

До теперішнього часу в регіональній економіці не було створено загальноприйнятої теорії розвитку регіонального економічного простору. Можна говорити лише про наявність ряду альтернативних концептуальних підходів до пояснення регіональної економічної динаміки, що по-різному трактують як рушійні сили розвитку регіональних систем, так і очікувані результати цього процесу.

Розвиток сучасної регіональної економіки характеризується наявністю двох найбільш впливових напрямів, які жорстко протиставляють себе один одному. Ними є – неокласична теорія, представлена роботами Дж. Бортса, Х. Зіберта, Р. Солоу, Т. Свана, Г. Менк’ю, Д. Ромера, А. Уейла, Р. Барро, Х. Сало-і-Мартіна, Р. Холу і Ч.  Джонса, та теорія кумулятивної причинності, представлена роботами Г.Мюрдаля, А. Хіршмана, Ф. Перру, Х. Річардсона, Дж. Фрідмана, Т. Хегерстранда, Ж-Р. Будвіля, П. Потьє, Х.Р. Ласуена, Х. Гірша.

Постановка задачі. В умовах швидкого економічного росту, переходу до постіндустріальної цивілізації й широкого використання новітніх технологій у виробництві та управлінні соціально-економічними процесами проблема глибоких ефективного розвитку регіонального економічного простору залишається не вирішеною. Метою представленої роботи є аналіз змісту сучасних концепцій регіонального розвитку, визначення їх сильних сторін та недоліків, стратегічних завдань, які пропонуються представниками різних наукових напрямів, їх організаційних засад, основних методів та інструментів розвитку регіонального економічного простору. 

Результати. Теорії і моделі розвитку регіонального економічного простору неокласичного напряму ґрунтуються на факторах, які визначають виробничий потенціал території з додаванням просторових характеристик. При цьому регіони розглядаються як одиниці виробництва, між якими за допомогою ринків факторів може встановитися взаємозв’язок і рівновага. Нерівномірний розвиток регіонів у цих моделях пояснюється або тимчасовими відхиленнями від рівноваги, або наслідком недосконалого управління у відповідь на екзогенні впливи. Виходячи з цього, у довгостроковій перспективі прогнозується зближення рівнів регіонального економічного розвитку та зникнення регіональної диференціації.

 Перші дослідження розходжень у регіональних темпах росту проводилися на базі факторів виробництва, які використовуються для пояснення темпів росту на загальнонаціональному рівні. Вперше такий метод вимірювання регіонального росту був застосований Дж. Бортсом [9]. Цей підхід був пануючим до середини 60-х рр. двадцятого сторіччя і продовжує використовуватися в наш час. Основна увага приділяється факторам, які збільшують виробничий потенціал економіки регіонів, до яких віднесені кількість і якість природних ресурсів, загальна чисельність і кваліфікація трудових ресурсів, запаси капіталу і рівень технології. На думку Дж.Бортса, мобільність факторів згодом призводить до зближення рівнів розвитку регіонів. Інструментом розподілу факторів виробництва виступає ринковий механізм [5, с. 21]

До подібних концепцій розвитку регіонального економічного простору можна віднести моделі конвергенції – Р. Солоу, Т. Свана; Менк’ю-Ромера-Уейла, Р. Барро, Х. Сало-і-Мартіна [7, с. 140-151].

В основі концепцій конвергенції лежить неокласична модель росту Р. Солоу і Т. Свана. У цій моделі, темпи економічного росту позитивно корелюються з розривом душового ВРП даного регіону та душового ВРП регіону, що перебуває на стійкій траєкторії росту. В ній закладена рівність для всіх регіонів (країн) таких показників виробництва як: внесок фізичного і людського капіталу у ВРП, темп технічного прогресу, норма заощаджень, норма амортизації і темпів росту населення. Рівень бідних регіонів повинен зростати більш швидкими темпами і в довгостроковій перспективі буде відбуватися вирівнювання регіональних рівнів економічного розвитку.

Однак на практиці таке абсолютне вирівнювання є малоймовірним. Тому в реальному житті використовується умовне вирівнювання. Це означає, що кожний регіон (або країна) має свою траєкторію сталого росту [7, с. 140-141].

Сильною стороною цих моделей є, по-перше, можливість вирішення проблеми вирівнювання регіонів, в умовах, коли недостатній розвиток фізичного капіталу може компенсуватися людським капіталом і навпаки, по-друге, визначення швидкості конвергенції, тобто часу подолання відстані, що відокремлює економіку регіону від її стійкого стану [7, с. 151]. Такого роду оцінки дозволяють центральним і регіональним органам влади, і бізнесу приймати конкретні рішення для забезпечення стійкого росту регіонів.

Слабким місцем некласичних теорій є недооблік регіональних або просторових факторів. З цього приводу вони зазнавали критики багатьох регіоналістів Заходу. Так, ще у 60-х роках У. Ізард відзначав надмірне захоплення економістів-теоретиків динамічними аспектами економіки без урахування просторової складової. Він підкреслював, що класичні й некласичні теорії обмежувалися вивченням «країни, що позбавлена яких би то не було просторових характеристик» [3, с. 58].

Багато представників неокласичної школи намагалися усунути відзначені недоліки, розробляючи теорії регіонального росту, у яких поряд з факторами виробництва враховувався вплив факторів простору на темпи росту регіональної економіки. Найбільш досконалу теорію регіонального росту серед них розробив  Х. Зіберт. Вона базується на виробничій функції, у якій обсяг потенційно можливого виробництва в регіоні ставиться в залежність від таких наявних видів витрат, як капітал, праця, земля і рівень технічних знань. У той же час він додає у свою модель транспортні витрати і соціальні фактори, тобто вплив функціональних особливостей цієї території. Соціальні фактори регіону розглядаються як внутрішні детермінанти або джерела економічного росту.

Модель розвитку регіонального економічного простору представників неокласичної школи Р. Хола і Ч. Джонса поряд із традиційними факторами економічного росту – фізичним і людським капіталом, працею, землею, природними ресурсами, враховує ще й вплив соціальних, інституціональних, політичних факторів, а також географічне положення. На їхню думку, соціальна інфраструктура регіону значно впливає на економічний розвиток. Зростання виробництва, виробнича активність і нагромадження капіталу стимулюються інфраструктурою, що спонукає до впровадження нових технологій, підвищення якості виробництва. Але соціально-економічне середовище може  гальмувати економічний розвиток, створюючи наприклад умови для корупції. Якщо виробник не захищений від корупції, то він буде змушений витрачати частину своїх засобів на захист від поборів. Це фактично подібно додатковому податку на виробництво, що надходить у тіньовий сектор економіки.  

На відміну від теорії рівноваги, яка передбачає, що відповідні сили обов’язково повертають систему до стану спокою, теорія кумулятивного розвитку висуває на передній план такі процеси, з початком яких, створюються умови для наступного розвитку, а кінцевий результат на багато переважає первісний імпульс. При цьому рівні економічного розвитку регіонів не вирівнюються, а відбувається лише деяке зближення між ними.

Основу відповідних моделей становлять такі базові положення як виникнення центрів росту і каналів його поширення в просторовій економіці, утворення агломерацій і центральних місць, дифузія нововведень, розвиток периферійних територій, постійна віддача від масштабу, нерівномірного росту в умовах вільної конкуренції. До складу просторових факторів росту економіки включаються спеціалізація або територіальний поділ праці, транспортні витрати, мобільність факторів виробництва, центральне місце і фактори його виникнення, агломерація виробництва і фактори її утворення, інновації та інші нововведення і канали їхнього поширення, локалізація, що пов’язана з немобільністю факторів виробництва та індивідуальними особливостями регіонів.

Базовою серед моделей даного напряму є модель Г. Мюрдаля. Він на прикладі багатьох країн показав, як за допомогою спеціалізації та ефекту масштабу незначні переваги територій згодом можуть вирости і бути збільшені. Поширення цього ефекту на регіони і наявність переваг у певних місцевостей, центрів (полюсів) росту, призводять до прискорення їхнього розвитку та збільшенню відставання малорозвинених регіонів. На цій підставі він робить висновок, що зростання економіки відбувається нерівномірно, а рівні економічного розвитку територій не зближаються. У той же час можливе деяке їхнє вирівнювання. Формалізований вигляд дана концепція одержала в працях Н.Калдора і багатьох інших дослідників [6, с. 570].

У теорії «прямого і зворотнього зв’язку» А. Хіршмана зріст економіки в країні за причин нестачі ресурсів відбувається несбалансовано.  Він виступив на підтримку теорії «незбалансованого росту», в умовах якого, одночасно, з’являється стимул для мобілізації потенційних резервів в інтересах розвитку. А. Хіршман теж доходить висновку, що просторовий зріст економіки в країні відбувається нерівномірно, у результаті рівні економічного розвитку територій зближаються, але не вирівнюються.

Широке визнання одержала теорія полюсів росту, висунута французьким економістом Ф. Перру, заснована на концепції інновацій Йозефа Шумпетера [8]. В її основі лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і в першу чергу, галузей, що лідирують та створюють нові товари і послуги. Вона розвиває теорію центральних місць В. Кристаллера, використовуючи більш сучасні досягнення економічної науки (зокрема, метод «витрати - випуск» В. Леонтьєва).

У той же час ця теорія в багатьох відношеннях збігається з теорією виробничо-територіальних комплексів М.М. Колосовського. Центри і ареали економічного простору, де розміщуються підприємства лідируючих галузей, стають полюсами локалізації факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їхнє використання. Це призводить до концентрації  підприємств і формування полюсів економічного росту.

«Полюс росту» Ф. Перру включає три основних компоненти: 1) провідну галузь, галузь-мотор, яка володіє потужним потенціалом росту і високою здатністю до нововведень, інакше кажучи, галузь з великим мультиплікаційним ефектом; 2) групу галузей місцевого значення, що пов’язані через систему відносин типу «витрати-випуск». Ці відносини слугують засобом передачі ефекту провідної галузі на всю економіку; 3) просторову агломерацію виробництва, що забезпечує підприємствам одержання «зовнішньої економії». Виникає серія взаємозалежних ефектів, яка при сприятливих умовах здатна сильно змінити економічний простір регіонів. «Полюс росту» – це своєрідний генератор нововведень, але тільки їхня дифузія забезпечує вагомий економічний ефект.

При цьому Ф. Перру вважає, що визначальна роль у створенні «полюсів росту» і «каналів» поширення викликаних ними ефектів належить державі, яка повинна гармонізувати розвиток, зменшити або звести до прийнятних масштабів неоднорідність або нерівномірність галузей і регіонів в економіці. Він пропонує проводити політику гармонізованого росту, яка на основі індикативного планування забезпечує сполучення інтересів макроодиниць, різних регіонів і соціальних груп.

Подальший розвиток теорія «полюсів росту» одержала в роботах Ж.-Р.  Будвіля. У сучасному вигляді ця концепція стверджує, що зростання виробництва не відбувається рівномірно у всіх галузях господарства – завжди можна виділити динамічні, так звані пропульсивні галузі. Вони є стимулом розвитку всієї економіки, являючи собою «полюси розвитку». Через систему відносин типу «витрати-випуск» В. Леонтьєва ефект нововведення передається на всю економіку. Процес концентрації виробництва зосереджує галузі в певній точці (районі) – «центрі (полюсі) росту». Будвіль запропонував їхню ієрархію, по типу запропонованої В. Кристаллером теорії центральних місць [5, с. 236-237].

Будвіль виділяє «полюси росту» наступних видів: дрібні і класичні міста, що спеціалізуються на галузях третинного сектору та обслуговують прилягаючу сільську місцевість; промислові міста середнього розміру, що мають  диверсифіковану структуру господарства та розвиваються за рахунок зовнішніх впливів; великі міські агломерації, що включають пропульсивні галузі та характеризуються автономністю роступолюси інтеграції, що охоплюють кілька міських систем і визначають всю еволюцію просторових структур. Він підкреслює також, що автономний ріст властивий лише верхнім ієрархічним рівням центральних місць, тоді як ріст низових територіальних структур визначається механізмами дифузії нововведень.

Ця теорія була розвинена у роботах П. Потьє про осі розвитку. ЇЇ центральна ідея полягає в тому, що території, які розташовуються між полюсами росту та забезпечують транспортний зв’язок, одержують додаткові імпульси росту завдяки збільшенню вантажопотоків, поширенню інновації, розвитку інфраструктури. Тому вони перетворюються в осі (коридори) розвитку, що визначають разом з «полюсами росту» просторовий каркас економічного росту великого регіону або країни [1, с. 87].

Концепція «полюсів росту» була покладена в основу регіональних програм  багатьох країн. Створення полюсів і центрів розвитку мало на меті  активізацію економічної діяльності у відсталих периферійних районах.

Модель сукупної причинної обумовленості Х. Річардсона представляє регіональний економічний зріст, як процес сукупної причинної обумовленості, у якому вигоди розподіляються між тими регіонами, які вже перебувають у сприятливому становищі. Будь-який розподіл державних ресурсів серед регіонів, що має за мету максимально збільшити національний економічний зріст, буде підсилювати регіональні нерівності. І ринкові сили, і державні інвестиції у великій ступені збільшують, ніж зменшують нерівності в економічному розвитку регіонів.

Теорія міської агломерації Х. Річардсона ґрунтується на твердженні про те, що основним фактором зросту є концентрація виробничої діяльності в містах, що є великими промисловими центрами, своєрідними полюсами росту. На його думку, саме регіональна агломераційна економіка відіграє ключову роль, стимулюючи технічний прогрес і зріст продуктивності праці, впливаючи на процеси розміщення підприємств.

Розробник теорії «центр-периферія» Дж. Фрідман взагалі стверджує, що економічний зріст концентрується винятково в містах. Відповідно до  концепції Дж. Фрідмана, нерівномірність економічного росту і процес просторової поляризації неминуче породжують диспропорції між центром і периферією. Периферія не є однорідним полем, вона  підрозділяється на так звану  внутрішню, що тісно пов’язана з ядром і  безпосередньо одержує від нього імпульси розвитку, і зовнішню, на яку ядро практично не спричиняє впливу. Центр і периферія на будь-якому  просторовому рівні пов’язані між собою потоками інформації, капіталу, товарів, робочої сили. Саме напрямок цих потоків визначає характер взаємодії між центральними і периферійними структурами.

Рушійною силою, що забезпечує постійний розвиток і відтворення системи відносин «центр-периферія», є постійна якісна трансформація ядра за рахунок генерування, впровадження і дифузії нововведень.

Поширення нововведень, у т.ч. інформації, здійснюється ієрархічно в трьох напрямках: від провідних економічних районів (національного  хартланда)  до  районів  периферії  (хинтерланду);  із  центрів вищого рівня в центри другого порядку; з великих міст як ядер поляризації в райони, що до них прилягають.  Дж. Фрідман розрізняє декілька факторів, які обумовлюють  стабільність домінування ядра над периферією. З одного боку, постійна інноваційна діяльність створює сприятливі умови для її подальшого  розвитку саме в межах ядра, забезпечуючи максимальний доступ до всіляких  контактів і зв’язків. Тим самим, поряд з агломераційним ефектом виникає  психологічний ефект, що забезпечує подальшу модернізацію і якісну трансформацію економіки центра. З іншого боку, постійне викачування центром ресурсів послабляє периферію, підсилюючи і закріплюючи розходження між ними. Разом з тим Фрідман виділяє чотири стадії формування центрів росту (які він називає ядрами) у країні: 1) наявність великої кількості локальних ядер, що мало впливають на навколишні території; 2) поява одного найбільш потужного ядра, що формує полюс росту та впливає на велику периферію; 3) розвиток ще декількох ядер, що призводить до утворення поліцентричної структури полюсів росту; 4) злиття ядер в урбаністичну поліареальну структуру з потужною периферією [10].

Для опису розвитку периферійних територій використовується модель «дифузії нововведень», запропонована Т. Хегерстрандом. В ній він виділив чотири стадії «хвилі нововведень». Перша стадія характеризується початком дифузійного процесу і різким контрастом між центрами, що є джерелами поширення нововведення, і периферійними територіями. На другій стадії – починається справжня дифузія, діють потужні відцентрові сили. Це призводить до утворення нових центрів, що швидко розвиваються у віддалених районах і до скорочення різких регіональних контрастів, які є типовими для першої стадії. На третій – (стадії конденсації) відбувається  поширення розвитку. На четвертій – (стадії насичення) відбувається загальний, повільний підйом до максимуму, що можливий при існуючих умовах.

Теорія Т. Хегерстранда відображає хвилеподібний характер дифузії генерації нововведень. В ідейному відношенні вона близька теорії великих циклів М.Д. Кондратьєва.

Висновки. Відповідно до неокласичних теорій, в умовах факторної мобільності, капітал через більш низьку норму прибутковості переміщається з високорозвинених регіонів у менш розвинені. Трудові ресурси, навпаки, переміщаються у високорозвинені регіони, де рівень заробітної плати набагато вище ніж у менш розвинених регіонах. У результаті різнонаправленого руху праці і капіталу зближаються сукупні доходи регіонів і вирівнюються міжрегіональні розходження економічного розвитку.

Але, в реальному житті така мобільність факторів виробництва в міжрегіональній торгівлі і міжрегіональному русі факторів виробництва не спостерігається. На цей недолік вперше звернув увагу В. Леонтьєв, він шляхом емпіричних тестів показав, що умови теорії Хекшера-Оліна на практиці не дотримуються – парадокс Леонтьєва [4, с. 109].

Неокласичні моделі розвитку регіонального економічного простору мають ряд істотних недоліків: занадто строгі передумови, що використовуються для пояснення регіонального росту, надлишкова увага до виробничого сектору та ігнорування соціальних і політичних факторів, інновацій і каналів їхнього поширення в економіці; розгляд зростання як процесу послідовної зміни станів рівноваги, а також допущення однорідності економічного простору і часу; використання у своїх моделях умов вільної або досконалої конкуренції; надання великого значення зовнішнім факторам.

Незважаючи на зазначені недоліки, неокласичні моделі мають ряд позитивних можливостей, які дозволяють: вимірювати регіональні ефекти; визначати напрям руху факторів виробництва, товарів і послуг, а також ступінь нагромадження капіталу по регіонах; виявляти ступінь впливу виробничих і просторових факторів на темпи росту економіки регіонів; передбачати конвергенцію, завдяки наявності позитивної залежності між темпом росту економіки і розходженням між поточним і рівноважним рівнем доходу в економіці; застосовувати їх на практиці та здійснювати моніторинг.

Основу кумулятивних моделей розвитку регіонального економічного простору становлять такі базові положення як виникнення центрів росту і каналів його поширення в просторовій економіці, утворення агломерацій і центральних місць, дифузія нововведень, розвиток периферійних територій, постійна віддача від масштабу, нерівномірний зріст в умовах вільної конкуренції. До складу просторових факторів росту економіки включаються спеціалізація або територіальний поділ праці, транспортні витрати, мобільність факторів виробництва, центральне місце і фактори його виникнення, агломерація виробництва і фактори її утворення, інновації та інші нововведення і канали їхнього поширення, локалізація, що пов’язана з відсутністю мобільності факторів виробництва та особливостями регіонів.

При цьому рівні економічного розвитку регіонів не вирівнюються, а відбувається лише деяке зближення між ними.

Достоїнствами цих теорій є: врахування реальних регіональних факторів, особливо факторів розміщення виробництва; використання інновацій та їхнього поширення як основного фактору росту територій, особливо каналів поширення; наявність певних можливостей вирівнювання міжрегіональних рівнів економічного розвитку шляхом дифузії нововведень та індустріалізації; наявність великих можливостей практичного застосування, завдяки простоті вихідних передумов і визначеності об’єкта росту, що надає змогу для широкого використання при розробці конкретних програм регіональної політики; визначення економічного росту як процесу для якого притаманною є зміна нерівноважних станів, а рівновага розглядається як тимчасове та непостійне явище.

Однак перераховані теорії кумулятивного росту не позбавлені недоліків: вони не враховують значення малих підприємств, які впливають на характер регіональної економіки; передбачувана регіональна політика орієнтується на насадження великих індустріальних підприємств, які майже ігноруватимуть специфіку регіону; не надається належної уваги внутрішній узгодженості регіональної виробничої системи; не враховується природа транснаціональних фірм у розвитку регіонального економічного простору; ігноруються зростаюча віддача від масштабу, ефекти від масштабу ринку і недосконалої (монопольної) конкуренції.

 

Список використаних джерел.

1. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики / А.Г. Гранберг. – М. : Изд. дом ГУ ВШЭ, 2006. – 450 с.

2. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року / затверджена постановою Кабінету міністрів України від 21.07.2006 р. № 1001. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua.

3. Изард У. Методы регионального анализа / У. Изард. – М. : Наука, 1966. – 289 с.

4. Киреев А.П. Международная экономика: движение товаров и факторов производства.  Учебное пособие для вузов / А.П. Киреев. – М. : Международные отношения, 1999. – 416 c.

5. Кузнецова О.В. Экономическое развитие регионов: теоретическое и практическое аспекты государственного регулирования / О.В. Кузнецова. – М. : Эдиториал УРСС, 2002. – 309 с.

6. Мюрдаль Г. Современные проблемы «третьего мира». Драма Азии / Г. Мюрдаль. – М. : Прогресс, 1972. – 767 с.

7. Нуреев Р. Теории развития: новые модели экономического роста (вклад человеческого капитала) / Р. Нуреев // Вопросы экономики. – 2000. № 9. – С. 140–151.

8. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры / Й. Шумпетер.  М. : Прогресс. – 1982.  455 с.

9. Borts G.H., Stein J.I. Economic Crowth in a Free Market / G.H. Borts, J.I. Stein. – New York, London, 1964. – 369 р.

10. Fredann J. Urbaniezention Planing and Naitional Development / J. Fredann. – Beverly Hills, London, 1973. – 345 р.

11. Provisions and Instruments of Regional Policy. Objective 1. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://europa.eu/pol/reg.

Стаття надійшла до редакції 17.05.2012 р.