УДК 304.4:330.342.146 (477)

 

О. Р. Оберван,

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ

 

Economic essence of social politics is in the conditions of forming of innovative economy in Ukraine

 

Висвітлюється економічна сутність соціальної політики держави в умовах формування інноваційної економіки. Проаналізовано  погляди представників різних наукових шкіл щодо змісту поняття “соціальна політика”. Особливу увагу приділено реалізації соціальної політики через систему соціальних гарантій та соціального захисту. Як критерій оцінки соціальності економічної політики держави запропоновано середній клас.

Ключові слова: соціальна політика, інноваційна економіка, соціальний захист, соціальні гарантії, середній клас.

 

In the article economic essence of social politics of the state is illuminated in the conditions of forming of innovative economy. The looks of representatives of different scientific schools are analysed in relation to maintenance of concept “social politics”. The special attention is spared to realization of social politics through the system of social guarantees and social defence. As a criterion of estimation of sociality of economic politics of the state is offered middle class.

Keywords: social politics, innovative economy, social defence, social guarantees, middle class.

 

 

Вступ. У сучасному геоекономічному просторі єдиний реальний шлях поступального розвитку України – інновації. Актуальність інноваційної моделі розвитку зумовлюється стрімким зростанням впливу науки  та нових технологій на розвиток світової економіки.

У Конституції України зазначено, що національна економіка розвивається на основі соціально орієнтованої моделі. Аналіз реформаційних процесів та їх соціальних наслідків примушує по-іншому підійти до розгляду соціальних проблем і ролі держави у їх вирішенні, дозволяє сформувати принципово нове розуміння сутності соціальної політики.

Соціалізація економіки України передбачає наповнення усіх реформ соціальним змістом, активізацію соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері, забезпечення гідних умов життя та праці, зростання добробуту громадян [4].

За таких умов соціальна політика трактується як діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту його членів, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в державі.

Постановка завдання. Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми функціонування соціальної політики в умовах  формування інноваційної економіки показує, що цій проблемі присвячена значна кількість наукових праць О. Євсєєвої, Я. Жаліло, А. Чухно, О. Стефанишин, Л. Шевчук, О. Новікової, Є. Лібанової  та інших українських вчених. Однак дотепер серед економістів відсутня єдність у розумінні суті, місця та ролі соціальної політики у реалізації об’єктивних потреб соціально-економічного розвитку суспільства, його економічної, господарської та соціальної систем за умов інноваційного поступу [3].

Однак, не зважаючи на вже майже вікову історію, поняття “соціальна політикаˮ не має певного наукового визначення. Це пояснюється тим, що кожний дослідник має свій погляд на зміст і цілі того, що називають соціальною політикою.

Результати. Процитуємо найбільш типові визначення соціальної політики, з якими ми зустрілися в процесі аналізу наукової літератури.

“Соціальна політика – це діяльність державних і цивільних інститутів, суспільних груп і окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти за невід’ємного дотримання її цивільних прав і бажань” [9, с. 31].

“Соціальна політика держави – це певна орієнтація та система заходів для оптимізації соціального розвитку суспільства, відносин між соціальними й іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представниківˮ [1, с. 13].

“Соціальна політика – це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність щодо досягнення соціальних показників, які відповідають цим цілям” [11, с. 21].

Причина появи соціальної політики визначила головну її специфіку, що може змінюватися за формою, але не за змістом. Відповідно до цього визначення повинне мати такий вигляд: соціальна політика – це діяльність держави спрямована на пом’якшення соціальних протиріч ринку. Негативні властивості ринку в соціальній сфері можна лише пом’якшити, але не усунути, оскільки їх здатність до самовідтворення глибоко укорінена в самій системі [5].

В кінці ХХ століття людство вступило в стадію побудови постіндустріального суспільства, яке є результатом науково-технічної революції, що відбувається в сучасному світі[4]. Визначальною у соціальній політиці є діяльність держави, спрямована на регулювання, стабілізацію і розвиток відносин у суспільстві та задоволення потреб людини. Вона має стати одним із пріоритетних важелів розвитку інноваційної економіки. В даний час інновації визнаються ключовим чинником економічного зростання. Інноваційна економіка (економіка знань, інтелектуальна економіка) - вид економіки, яка заснована на потоці інновацій, на постійному технологічному вдосконаленні, на виробництві та експорті високотехнологічної продукції з дуже високою вартістю. При цьому прибуток створює інтелект новаторів і вчених, інформаційна сфера, а не матеріальне виробництво (індустріальна економіка) і концентрація фінансів (капіталу)[7].

В умовах інноваційної ринкової економіки соціальна політика виступає інструментом держави для перерозподілу суспільного продукту на користь менш заможної частини населення, що дозволяє не тільки уникнути загострення соціальної напруженості, але і стимулювати зростання вітчизняного виробництва за допомогою розширення внутрішнього ринку. У соціальній сфері закладається фундамент подальшої життєдіяльності людини.

 У цьому плані соціальну політику, з нашого погляду, слід розуміти як систему цілеспрямованих державних заходів з врегулювання відносин між різними соціальними групами населення щодо підвищення суспільного добробуту, покращення якості та рівня життя, раціонального використання людського потенціалу і на цій основі зростання ефективності функціонування економіки країни [8].

В контексті формування інноваційної економіки основними завданнями соціальної політики виступають регулювання соціальних відносин у державі, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері; вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості; розподіл та перерозподіл доходів населення; надання соціальних гарантій економічно активній частині населення та формування стимулів до високопродуктивної праці; створення системи соціального захисту населення; забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури [4].

У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну із складових загальнодержавної політики, утілену в соціальні програми й соціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і є життєво необхідними, для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист ‒ це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. Соціальні гарантії ‒ це система обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб [6].

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов’язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності, по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності, по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу [8]. Основними елементами системи соціальних гарантій (табл. 1) є визнання обов’язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв’язку із закінченням трудової діяльності.

 

Таблиця 1. Основні державні соціальні гарантії [12]

 

Становлення нової економічної системи на засадах ринкових відносин безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну й розподільну систему управління, демократичнішими стали трудові відносини. В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки, ринок цінних паперів. Проте розрив економічних зв’язків у межах колишнього СРСР, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, знизилися реальні доходи значної частини населення [6].

На жаль, компенсаційні заходи з індексації заробітної плати та соціальних виплат істотно відстали від зростання споживчих цін. Численні пільги, соціальні виплати нерідко надавалися за відомчою ознакою, без урахування реального матеріального становища різних верств населення, їхніх можливостей забезпечити свій добробут. Це породило соціальне утриманство в суспільстві та зменшило можливості надання допомоги тим, хто її справді потребує.

Відтак погіршився соціальний захист найуразливіших верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх людей, багатодітних сімей та безробітних. Знизився рівень соціально-трудових прав і соціальних гарантій багатьох громадян.

В Україні склалася вкрай складна демографічна ситуація, спричинена скороченням народжуваності і зростанням смертності, постійним зростанням частки осіб пенсійного віку, дитяча смертність. Поряд з цим спостерігається істотне навантаження на одне робоче місце (по Україні ‒ 10 осіб), що утримує стабільним рівень безробіття. Все це призводить до того, що за кілька хвиль еміграції громадян України поза її межами проживає 15 млн. осіб українського походження. Тільки 44% населення країни працює в економіці. При цьому в Україні з 18,3 млн. працівників майже 1 млн. осіб зайняті у сфері державного управління, 1,3 млн. ‒ у сфері охорони здоров’я і соціальної допомоги, 1,7 млн. ‒ в сфері освіти. 200 тисяч військовослужбовців та 150 тисяч осіб, які перебувають у в’язницях, а також певний відсоток населення (переселенці, біженці ‒ загалом 100 тисяч) теж умовно перебувають на утриманні держави. Виходить, що 14 млн. українців утримують решту 32 млн. населення країни [3].

Нерозв’язані соціальні проблеми викликають негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги; раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг; зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи; впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів; реформи пенсійного забезпечення; переходу від державного фінансування охорони здоров’я до його здійснення переважно на страхових засадах, підвищення межі пенсійного віку; відміни вікових пільг; обмеження прав на пільги; ліквідації прихованого безробіття [7].

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Відповідно до Програми економічних реформ на 2010 – 2014 року “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна державаˮ визначено чотири основні напрями реформування соціальної політики України. Одним з основних завдань є посилення адресності під час надання соціальної допомоги. Другий напрям реформ – формування економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки [8].

Наступним пріоритетом є стимулювання працездатного населення до активної економічної діяльності, підвищення ефективності управління системою соціальної підтримки. Потрібно створити єдиний реєстр пільговиків, щоб чітко розуміти, скільки є пільговиків і яких категорій, скільки їм потрібно коштів і з яких бюджетів. Це дасть змогу оптимально підрахувати, скільки держава повинна заощадити ресурсів, щоб соціальну допомогу в повному обсязі одержували ті, хто її потребує.

 Водночас проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина мусить сама забезпечити добробут своєї сім’ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов — важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін. [9].

Отже, головною метою соціальної політики у соціально орієнтованій інноваційній економіці є зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Метою соціальної політики держави має стати забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут. Держава не може відноситися до категорії соціальних тільки за фактом проведення соціальної політики. Необхідний критерій, що об’єднав мету і результат соціальної орієнтації економіки в цілому.

На наш погляд, таким критерієм повинен стати факт наявності “середнього класу”, як соціальної спільності, що становить більшість (70-80%) і мав середній рівень доходу (за національними стандартами), власністю, високим рівнем професійної підготовки, що дозволяють їй бути надійним доказом подолання в суспільстві критичних розмірів безробіття та переваги продуктивної зайнятості [2].

Як соціальний прошарок середній клас являє собою ту частину суспільства, що займає “середнійˮ між соціальними “верхамиˮ і “низамиˮ статусні позиції [1]. До основних функцій середнього класу в суспільстві варто віднести:

– функцію “стабілізатораˮ політичної, економічної, соціальної і демографічної обстановки в країні;

– функцію “постачальникаˮ кваліфікованої робочої сили;

– функцію основного платника податків;

– функцію рушійної сили суспільного прогресу [8].

Середній клас є носієм норм, принципів, цінностей і ідеалів соціальної держави, оскільки його відрізняє не тільки високий рівень добробуту, але й високий ступінь задоволеності своїм соціальним станом.

Процес становлення середнього класу в західних країнах мав об’єктивний, комплексний, поступовий характер і відбувався за певних соціально-економічних умов. Такими умовами були стійкість і тривалість (десятки, а то й сотні років) процесів економічного зростання, підвищення добробуту населення, його рівня життя та освітнього рівня, а також ментальне закріплення в суспільстві базових цінностей. Середній клас, який з’явився в Україні та в інших постсоціалістичних країнах, має дещо інший характер свого зародження й формування, адже то країни з іншими історичними традиціями в економіці, політиці та суспільному житті. Вивчаючи досвід інших країн, його необхідно, безумовно, враховувати, але потрібно знайти власні шляхи формування масового вітчизняного середнього класу [6].

Висновки. Соціалізація економіки України передбачає наповнення усіх реформ соціальним змістом, активізацію соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері, забезпечення гідних умов життя та праці, зростання добробуту громадян.

Головною метою соціальної політики у соціально орієнтованій інноваційній економіці має стати забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут [10]. Держава не може відноситися до категорії соціальних тільки за фактом проведення соціальної політики. Необхідний критерій, що об’єднав мету і результат соціальної орієнтації економіки в цілому.

Соціальна політика в умовах формування інноваційної ринкової економіки є інструментом держави для перерозподілу суспільного продукту, що дозволяє уникнути не тільки загострення соціальної напруженості, але і стимулювати зростання вітчизняного виробництва за допомогою розширення внутрішнього ринку та формування основних засад інноваційної моделі розвитку економіки через накопичення людського капіталу. Пріоритетом соціальної політики має стати створення умов для забезпечення гідного життєвого рівня населення та розвитку людського потенціалу, для чого соціальну політику необхідно розглядати в єдиному контексті з інноваційною [10].

Критерієм соціальності держави має стати факт наявності “середнього класу”, що кількісно переважає в суспільстві. Перспективою подальших досліджень у цьому напрямку є формування моделей розподілу доходів з урахуванням наявних недоліків.

 

Список використаних джерел:

1.        Бабкін Н.И. Основы социальной работы: учеб. для вузов / Н.И. Бабкин [и др.]. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 368 с.

2.        Балтачеєва Н. А. Теорія та практика формування і реалізації соціальної політики в Україні: монографія ∕  Н. А. Балтачеєва ∕ МОН України. Донецький нац.. ун-т. – Донецьк: ДонНУ, 2010. – С. 44-61.

3.        Бугуцький О., Михайлов С. Ефективне використання праці – основа підвищення продуктивних сил суспільства ∕∕ Україна: аспекти праці. – К., 2000. − № 3. – С. 3-9.

4.        Гринів Л. С., Кічурчак М. В. Національна економіка: Навч. Посібник. – Львів: “Магнолія 2006”, 2008. – С. 343-363.

5.        Грішнова О.А. Людський розвиток: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2006.

6.        Долішній М. І., Злупко С. М., Вовканич С. Й. та ін. Регіональна політика і механізм її реалізації: монографія ∕ Долішній М. І. ∕ НАН України. – К.: Наукова думка, 2004. – С. 154-173.

7.        Економіка та організація інноваційної діяльності: Підручник (друге видання)/О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін..; Під ред. проф. О. І. Волкова, проф. М. П. Денисенка. — К.: 2005. —  C. 28-41.

8.        Лібанова Е. Соціально-економічна політика держави та її вплив на зміну соціальної структури суспільства ∕∕ Україна: аспекти праці. – К., 1999. − №8. – С. 19

9.        Сергієнко О. Соціальна політика в сучасному світі та в Україні / О. Сергієнко //Україна: аспекти праці. – 2002. – № 1. – С. 31-37.

10.      Стефанишин О. В. Людський потенціал економіки України (політико-економічний аналіз). – Автореферат – Львів – 2007.

11.      Холостова Е.И. Социальная политика / Е.И. Холостова. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 204 с.

12.       Дані з веб-сторінки [Електронний ресурс]. – http: // www. fpsu.org.ua/.

 

Стаття надійшла до редакції 26.04.2012 р.