УДК 334.74:338.49

 

І. В. Хорішко,

 Дніпропетровський університет ім. А.Нобеля

 

ОЦІНКА СИЛЬНИХ І СЛАБКИХ СТОРІН ПІДПРИЄМСТВА ЯК УНІВЕРСАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

 

В статті проведено оцінку сильних і слабких сторін підприємства як універсальної соціально-економічної системи.

Ключові слова: підприємство, підприємництво, стратегія розвитку, інфраструктура, управління, ресурси.

 

В статье проведена оценка сильных и слабых сторон предприятия как универсальной социально-экономической системы.

Ключевые слова: предприятие, предпринимательство, стратегия развития, инфраструктура, управление, ресурсы.

 

The article describes evaluation of strong and weak sides of the enterprise as universal social and economic system.

Keywords: enterprise, entrepreneurship, development strategy, infrastructure, management, resources.

 

 

Постановка проблеми. Структура управління, котра керує функцією і засобом досягнення генеральних цілей виробництва, відіграє на всіх його стадіях і, особливо при вимушених чи запланованих перебудовах, основоположну роль, тому в процесі комплексного аналізу їй придається велике значення. Тому мова тут іде не тільки про факти і їх оцінку, але й про досвід розвинутих країн у розробці, вдосконаленні й використанні нових систем і способів управління.

Результати досліджень. Універсальне утворення – підприємство слід трактувати відповідно до його природи призначення, соціальних функцій тобто місії, що відрізняє цей об’єкт-суб’єкт. Воно має потрійну природу, є виробничим соціально-економічним утворенням, а своє виживання і розвиток забезпечує за рахунок постійного самовдосконалення в просторі і часі. Місію сучасного підприємства на наш погляд доцільно визначити наступним чином.

                Підприємство одночасно є:

– соціально-економічною організацією,  діючою на користь суспільства, що забезпечує своїх працівників і їх сім’ї заробленими коштами для відтворення і задоволення власних потреб і інтересів;

– виробником продукції, послуг і виконавцем робіт, що поставляються на ринки збуту з метою отримання прибутку, тісно пов’язаними з контрагентами зовнішнього середовища, які забезпечують поточну і перспективну поставку ресурсів для прямого й розширеного відтворення підприємства в умовах існуючого господарського устрою;

– конкурентоспроможною фірмою, здатною утримувати і розширювати сегменти ринку й освоювати нові види виробництва для розширення їх.

Зрозуміло, що для пошуку шляхів виведення вітчизняних підприємств на новий рівень діяльності й результативності, жодна з цих категорій не може бути проігнорованою. Всі вони повинні паралельно вдосконалюватись, щоб забезпечити відповідність виробництва вимогам часу, потребам клієнтів й споживачів. За рахунок постійного оновлення цих основоположних складових має забезпечуватись висока віддача підприємства в цілому[5].

Сучасне підприємство, щоб успішно розвиватись, повинно керуватись відносно клієнтів, контрагентів й власних працівників етичними цінностями. Вони обов’язкові у відносинах, рішеннях і діях всіх напрямків. Відносно інших організацій їх можна трактувати як довіру, виконання обов’язків, чесну поведінку з партнерами, повагу до незалежності споживачів, а відносно трудової спільноти – як увагу до потреб, розкриття особистості, гарантії прав, відсутність дискримінації. І, нарешті, відносно самого себе, як забезпечення еволюційного розвитку в умовах жорсткої конкуренції на ринках ресурсів, фінансів, кадрів, інвестицій, інновацій.

З соціальної точки зору підприємство (фірма,організація) стоїть на початку суспільного розподілу праці, виступає як товаровиробник і, одночасно, як життєзабезпечуюча база трудової спільноти, котру утворюють його працівники і сім’ї, добробут і майбутнє котрих цілком залежать від результатів виробничої діяльності  об’єкту-суб’єкту. Успішна виробнича діяльність фірми є чинником, який також сприяє розвитку місцевості і регіону, збагаченню спільнот і громад,економічній незалежності держави в цілому[6].

В створенні, існуванні та розвитку підприємства основну роль відіграють люди – власники, підприємці, керівники, спеціалісти, персонал, для котрих організація є не тільки місцем, де отримується заробітна плата, але й об’єктом застосування сил, майстерності, інтелектуальних та творчих здібностей, а також само прояву, саморозвитку, самовираження. Ці аспекти важливі для зростання суті і ролі підприємства в житті людських спільнот, розвитку муніципальних утворень, регіонів, а також діяльності господарського комплексу країни.

Вони означають, що підприємство є виробничо-соціальним комплексом, котрому притаманні такі соціальні риси як підприємництво, людські інтереси, витрати праці, організованість трудової спільноти, її пріоритетна роль у підготовці, здійсненні і розвитку виробництва. Всі проектні, управлінські, економічні, адаптивні зрушення, за якими стоять потреби створення, вдосконалення, реструктуризації виробництва, ініціюються, ідентифікуються, розробляються й реалізуються як плани, програми, технічні завдання, що вироблені людьми[3].

Особливу роль в усіх цих процесах відіграє підприємництво –  активний, конструктивний, спрямований на створення, розвиток і доведення до логічної довершеності справи, вид людської діяльності. Вона скерована на реалізацію певної ідеї, спрямованої на створення чи розвиток організації, завданням котрої буде виготовлення продукції, надання послуг чи виконання робіт, продаж їх на ринку і отримання доходу та прибутку. Підприємці – це люди особливого складу широкого й конкретного бачення світу, здатні об’єктивно оцінити ідею, втілити її в життя так, щоб вона стала суспільно визнаною, взаємокорисною, служила людям, давала дохід і вдосконалювалась[2].

Трудова спільнота підприємства для досягнення місії виробництва має бути організованою в просторі і часі, професійно підготовленою, технологічно компетентною на всіх рівнях, здатною до переорієнтації. Використовуючи матеріально-технічну базу, структуру управління, ресурси і технології, трудова спільнота реалізує свій досвід, інтелектуальний, творчий та управлінський потенціал, випускає певну продукцію, надає послуги, виконує роботи на замовлення, здійснює на свою користь операції з цінними паперами, кредитно-фінансові і посередницькі операції.

Суспільно-соціальні ознаки підприємств, незважаючи на різноманітність і цілеспрямованість, роблять всіх їх організаційно структурно, функціонально і управлінсько схожими об’єктами, що однаково проектуються, будуються,організовують взаємодію складових, заробляють дохід і прибуток тощо. Кожне підприємство добивається певного статусу серед подібних, прагне досягти лідерства, важливим вважає свій імідж, діє на перспективу[6].

Топологія, структурно-схемна організація, функціонально-технологічний комплекс, ресурсозабезпечуючі складові, інфраструктура, соціально-економічне і управлінське утворення характеризують підприємство як структурно-функціональну систему. Загальносистемні процеси, що здійснюються аналогічними складовими підприємства, відображають його соціально-економічний аналог. Разом вони демонструють залежність і взаємодію виробництва з зовнішнім середовищем.

Територія й інфраструктура підприємства становлять ту опорну базу, у просторі якої розміщуються, діють та розвиваються мережі, споруди, комплекси, цехи та інші складові об’єкти. Його мережі простягаються від входів до виходів, організовують територію, транспортні й інші потоки. Енергозабезпечуючі об’єкти підприємства (підстанції, газорозподільні пункти, теплоцентралі, компресорні, насосні, басейни) утворюють енергоматеріальний комплекс[4].

Основні цехи – продуктивні комплекси, разом з обслуговуючими й допоміжними, органічно включені в мережі інфраструктури як агрегати, установки, що виробляють продукцію, створюють вартість. Вона знаходить попит, поступає на ринки, приносить дохід, за рахунок чого здійснюються пряме чи розширене відтворення матеріальної бази, її оновлення й розвиток. На цій же основі забезпечується відтворення й підвищення кваліфікаційного рівня трудової спільноти – трудового й інтелектуального потенціалу фірми[7].

Соціально-економічна складова підприємства, як говорилось вище, є суб’єктом, на задоволення інтересів котрого працює виробництво. Економічна структура в свою чергу поєднує інтереси трудової спільноти й кожного працівника з інтересами виробництва. Одночасно вона переводить всі цінності, здобутки і витрати в грошовий еквівалент, за допомогою якого узгоджуються виробничі, колективні, суспільні і навіть сімейні та особисті відносини в трудовій спільноті, визначаються умови, на яких здійснюється відтворення капіталу, основних та обігових фондів, робочої сили[5].

Управлінські функції на підприємстві виконує його керівництво, спеціалісти, менеджери, маркетологи, фінансисти, економісти, технологи. Вони узгоджують відносини з зовнішнім середовищем – владними і ринковими структурами, організовують взаємодію всіх спеціалістів, персоналу і складових підприємства, модернізацію техніко-економічних засобів, забезпечують дохід і прибуток в максимально можливому розмірі та мінімізацію витрат на виробництво в цілому. Одними з визначальних задач, котрі має вирішувати керівництво, є адаптація виробництва до змінюваних умов зовнішнього середовища, підтримка його на задовільному рівні й розвиток підприємництва[7].

У зв’язку з тим, що основними функціями управління, що є комплексом процедур, застосованих для удосконалення процесів створення вартості й забезпечення еволюційного розвитку фірми, ділиться на взаємопов’язані процеси: стратегічного і оперативного планування, тактичного регулювання, чистого управління або “бойових дій”, яке в свою чергу включає моніторинг стану і проблем, маркетинг зовнішнього середовища і ринків, менеджмент підготовки і виробництва, облік, контроль, забезпечення фінансування й отримання прибутку та підготовку і перепідготовку кадрів, то об’єктом аналізу стають також політичне і правове оточення, курс уряду, держави і місцеві закони, митні збори, законодавство про працю, можливість появи нових конкурентів, контингент майбутніх покупців тощо. Результати аналізу зовнішнього середовища прояснюють сприятливість чи неспрямованість, сильні й слабкі сторони підприємства і підприємництва. На цій основі визначається достатність власного капіталу, потенціалу виробництва, досяжність перспективи.

Для визначення альтернативної стратегії розвитку підприємства треба з’ясувати виробничий потенціал, привабливість продукції, проблеми збуту, витрати, фінанси, кадровий потенціал, тобто фактори, які визначатимуть успіх підприємства в майбутньому[4].

Ці положення є принципово важливими, бо на сучасних підприємствах розробку проектів зараз розпочинають з визначення стратегії, під яку створюється відповідна структура, а вже потім здійснюються бізнес-процеси, застосовуються виробничі, фінансово-економічні механізми. В Україні до цього часу буває навпаки: під непридатну структуру, котру жаль ламати, підганяється стратегія, закладаються витрати, які потім не відшкодовуються. Такий підхід має бути відкинутий і замінений сучасним, перевіреним закордонним досвідом[2].

Схожість ознак, рис і властивостей виробничих комплексів дає підставу стверджувати, що подібними мають бути їхні зовнішні середовища і, відповідно, переважна більшість факторів, що впливають на стан і зміни, котрі випадають на долю об’єкт-суб’єкта в просторі і часі. Тому запропонований узагальнений термін, що достатньо коректно віддзеркалює їх природу в зовнішньому й внутрішньому середовищі. Це зміни (перетворення, трансформації) двох видів – причинно-наслідкові зовнішні і реактивні, ті, після реалізації котрих, система стає конкурентоспроможною[6].

Висновок. Системний підхід має бути інтеграційним, бо складні проблеми не можна вирішувати без інтеграції інформації, понятійного апарату, неминучого узагальнення й певного спрощення (ідеалізації) реального об’єкт-суб’єкта, переводу його з положення невизначеності в стан коректного сприйняття, розуміння і осягнення. Серйозним аргументом на користь системно-інтеграційного менеджменту є складність формалізації соціальних характеристик підприємства.

Виробничо-соціально-економічному комплексу – системі притаманні наступні визначальні характеристики, параметри і властивості:

– цілісність і домінанта цілісності перед складовими, відокремленість в просторі і часі при тісній взаємодії з оточенням – її зовнішнім середовищем;

– емерджентність – появі у системі властивостей, які відсутні в її складових й те, що цільові функції її не співпадають з цілями і функціями складових;

– взаємозалежність і взаємодія системи і її підсистем з зовнішнім середовищем;

– структурованість – спосіб її організації, що дозволяє декомпозувати систему на складові й об’єднувати останні в систему, ієрархічність складових та систем (кожна система в свою чергу складовою системи чи систем вищого рівня);

– постійне функціонування і розвиток, цілеспрямованість, адаптивність, альтернативність шляхів розвитку, можливість застосування різних засобів для опису й моделювання.

З точки зору реалізації інтересів фірми різною буває і значущість, важливість, а також терміновість балансування стану організації, протидії деструктивним змінам. Визначальною тут є довгостроковість впливу збурень, викликаних змінами. Згідно з цим показником ставиться питання про способи вирішення проблеми, які поділяються на поточні, короткострокові і стратегічні, хоча можуть бути виключення.

Так поточні питання у випадку їх значущості стають стратегічно важливими. Особливо це відноситься до критичних і тим більше кризових загроз, що виникають в зовнішньому середовищі, або в самій системі, коли терміново доводиться застосувати спеціальні заходи, щоб вивести підприємство з критичного стану. Аналогічним чином слід усувати причини і наслідки виникнення кризи.

 

Літерартура:

1. Артемьев Б. В. Проблемы оценки потенциала предприятия / Б. В. Артемьев // Вісник СНУ ім. В. Даля. – 2006. – Ч. 2. – № 4(98). – С. 7–11.

2. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством : [навч. посібник] / Василенко В.О. – К. :Центр навчальної літератури, 2003. – 304 с.

3. Йохна М. А. Економіка й організація інноваційної діяльності : навч. посібн. / Йохна М. А., Стадник В. В. – К. : Академвидав, 2005. – 400 с.

4.Каніщенко Г. Стратегічний менеджмент.: - 2007.

5. Наливайко А. П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку : монографія/ А. П. Наливайко. – К. : КНЕУ, 2001. – 228 с.

6.Управление организацией./ Под ред. Поршнева А.Г., Румянцевой З.П., Соломатина Н.А. – М.: Инфра – М. – 2006.

7. Ткаченко В.А., Холод Б.И., Бойко и др. Оперативное управление производством. Технологическая база управления. – Киев Днепропетровск. Соборна Україна. МАБЕЄТ. – 1998.

 

Стаття надійшла до редакції 12707.2012 р.