УДК 330.113:338.12

 

В. В. Трофимова,

к. е. н, доцент, докторант, Кримський інститут бізнесу Університету  економіки та управління, м. Сімферополь

 

КЛЮЧОВІ НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

 

На основі аналізу інноваційного розвитку країн-інноваторів автор формує дорожню карту з розвитку інноваційного компоненту моделі самодостатнього соціально-економічного розвитку України. Обґрунтована необхідність формування інноваційної культури постіндустріального типу, що сприятиме розгортанню інноваційного виробництва товарів та послуг. Запропонована система інструментів, які мають дієво підвищити якість інноваційної культури, сприяти зайнятості населення та економічному зростанню України. Досліджено взаємозв’язок інноваційної культури населення та розвиток інноваційного попиту.

 

Based on the analysis of innovative developing country innovators author creates a roadmap for the development of innovative component model of sustainable socio-economic development of Ukraine. The development of a culture of innovation postindustrial type to facilitate the deployment of innovative production of goods and services is substantiated. The system of tools to effective improvement of the quality of innovation culture, promoting employment and economic growth in Ukraine is proposed. The interrelation of innovation culture of the population and development of innovative demand is investigated.

 

Ключові слова: інновація, інноваційна культура, інноваційний попит, постіндустріальний розвиток, промислова політика, самодостатність, стратегія інноваційного розвитку, пріоритети інноваційного розвитку.

 

Keywords: innovation, culture of innovation, innovative demand, postindustrial development, industrial policy, self-reliance, strategy of innovation development, priorities of innovative development.

 

Робота виконана за рахунок бюджетних коштів, наданих як грант Президента України,

на тему «Закономірності самодостатнього розвитку України в умовах глобальної інтеграції» № 0112U006932

 

 

Вступ. Незважаючи на наявність досить високих статистичних показників, які характеризують можливості інноваційного розвитку України, неспроможність просунутись на шляху до інноваційного типу розвитку зумовлюється рядом чинників, серед яких треба зазначити відсутність «проривної» промислової політики, використання невідповідних сучасному динамічному глобальному середовищу механізмів розвитку та низьку інноваційну культуру суспільства.

Серед останніх наукових праць іноземних вчених, в яких системно досліджені чинники та сучасні тенденції інноваційного розвитку, слід відзначити праці  Р. Аткінсона [1], Дж. Лернера [2], К. Мідлера [3], Ч. Едквіста [4]. Є. Ясина [5], Н. Платонової [6], Н. Иванової [7], Л. Ночевкіної [8], А. Динкіна [9]. Концептуальні положення інноваційної моделі та теоретико-методологічні засади стратегії інноваційного розвитку, а також особливості інноваційного процесу в умовах економіки знань сьогодні досліджуються такими фахівцями як В.П. Семиноженко [10], В.М. Геєць [11], О.С. Шнипко [12], Л.І. Федулова[13] тощо.

Між тим, на сьогодні в Україні треба визнати той факт, що у вітчизняній науковій спільноті досі відсутній консенсус щодо того, яким саме чином можна перетворити національний високий інноваційний потенціал на успішну інноваційну модель розвитку країни. Наслідком цього є відсутність науково обґрунтованого плану дій з реального розвитку інноваційної сфери, відповідно до якого й має будуватися управлінська практика в Україні.

Постановка задачі. Метою статті є наукове обґрунтування заходів щодо підвищення ефективності інноваційної політики України на основі аналізу глобалізаційних викликів та можливостей. Перспективи посилення участі України в процесах глобальної інтеграції автор пов’язує з формуванням нової економічної політики інноваційного розвитку промислового сектору та сфери послуг.

Результати. Глобальна економічна криза загострила для України питання пошуку моделі економічного зростання, адже структура та динаміка експорту товарів вітчизняного виробництва є досить стабільною, а для реалізації амбітних цілей щодо прискореного зростання експорту на сьогодні підстав, фактично, немає. Вирішуючи завдання зі збільшення темпів економічного зростання та активізації промислового виробництва, вітчизняні науковці слідують традиції та пропонують серед інших рекомендацій подальше розгортання моделі імпортозаміщення [14].

Між тим, на думку автора, модель імпортозаміщення в Україні недостатньо прорахована та має «слабкі» місця. Так, наприклад, розгортання виробництва «з нуля» товарів неінноваційного характеру не вирішить питання економічного зростання України через цінову та нецінову неконкурентоспроможність вітчизняної продукції. Виклик полягає в тому, що світовий ринок насичений товарами за прийнятною та навіть низькою ціною, попит в країні на інноваційну продукцію дуже низький, а через недостатню місткість внутрішнього ринку постане необхідність експортувати частину виготовленої продукції. Всі ці фактори, навіть при використанні передових технологій у виробництві товарів, а це будуть товари традиційного, а не інноваційного асортименту, не будуть сприяти досягненню економічної ефективності вітчизняного виробництва.

Крім того, слід враховувати, що пошук інвесторів з метою швидкого розгортання виробництва на сьогодні є достатньо проблематичним, адже світова спільнота не розглядає Україну як потенційно привабливе місце для розташування виробничих потужностей. Так, за даними Глобального індексу промислової конкурентоспроможності 2013 (Global Manufacturing Competitiveness Index) [15] Україна не входить до 40 країн, найбільш привабливих для розміщення таких потужностей. В основу конкурентоспроможності в сфері промислового виробництва країн-лідерів, зокрема тих, які входять до першої десятки (Китай, Німеччина, США, Індія, Південна Корея, Тайвань, Канада, Бразилія, Сінгапур), покладено комплекс чинників, який з кожним роком ускладнюється та включає поряд з державним регулюванням та дією ринкових сил ще й такі чинники:

-  наявність науковців, дослідників, інженерів та інших видів висококваліфікованої робочої сили (talent-driven innovation);

-  ціна та доступність робочої сили та матеріалів;

-  енергетична політика та затрати на енергію;

-  постачальницькі мережі;

-  привабливість місцевого ринку;

-  економічна, торгова, фінансова та податкова системи;

-  фізична інфраструктура;

-  державні інвестиції у виробництво та інновації;

-  правова та регуляторна системи;

-  система охорони здоров’я.

Нажаль, низький рівень розвитку цих сфер не дозволяє Україні претендувати на країну з високим конкурентноспроможним потенціалом, яка здатна мобільно реагувати на зміни в структурі і обсягах суспільних потреб в світі. Унеможливлюють досягнення успіху України на відповідних глобальних ринках й такі внутрішніх чинників як:

- посилення конкурентного тиску на товарних ринках;

- наявність країн з високими темпами зростання продуктивності праці та вищий за країни-конкуренти рівень зарплат та соціальних виплат;

- відсутність ефективних міжнародних угод в сфері торгівлі;

- відсутність в Україні великих іноземних інвестиційних проектів субрегіонального або глобального значення.

Досліджуючи результати аналізу чинників формування доданої вартості Глобального інституту МакКінсі, автор відзначив «слабкі» місця, що об’єктивно стримують активні дії України в просуванні і пошуку ніш в глобальному промисловому виробництві [15]. Так, на сьогодні в Україні існують розвинені галузі промисловості із числа перспективних в глобальному вимірі, особливо в групі енерго- та ресурсоінтенсивних товарів (ліс, товари целюлозно-паперової промисловості, мінеральні добрива, базові метали), яків глобальному масштабі створюють 22% доданої вартості. Проте забезпечення їх глобальної конкурентоспроможності натикається на дуже високу енергоінтенсивність, яка зараз та і в перспективі немає в Україні позитивної тенденції до значного скорочення внаслідок таких факторів як цінова політика РФ та її енергетичні проекти «в обхід» України, необхідність значного обсягу інвестицій в модернізацію енергетичної інфраструктури, неефективність політики комунальних тарифів, відсутність стратегічно вигідних угод щодо газотранспортної системи України тощо.

Протягом останнього десятиліття в Україні спостерігається тенденція до зменшення частки доданої вартості переробної промисловості в ВВП: з 17,9% - у 2002 р. до 14,6 % - у 2011 р. Зменшення частки доданої вартості в виробництві товарів відмічається також у світі й на сьогодні сягає лише 16% світового ВВП та забезпечує 14% зайнятості [15]. Тож, якщо слідувати глобальним тенденціям розвитку, то досягнутий в Україні рівень традиційного промислового виробництва та його скорочення відбиває світовий тренд зменшення частки промислового виробництва в найбільш розвинених країнах. Сьогодні в світі спостерігається така закономірність: чим вищий рівень соціально-економічного розвитку держави, тим менш значним є внесок традиційного промислового виробництва у забезпеченні економічного зростання та зайнятості населення. Крім того, чим вищий рівень соціально-економічного розвитку країни, тим більш трансформуються в ній функції промислового виробництва, яке все більше використовується як дослідницький майданчик, як каталізатор розвитку сфери послуг, як інноваційна платформа, як джерело соціальних комунікацій, розширення форм зайнятості та зростання продуктивності праці. Україна не може не враховувати ці закономірності при формуванні своєї економічної політики, а тому відсутність глобального чи субрегіонального потенціалу галузей вітчизняної промисловості диктує свої умови і повинно застерігати від витрачання коштів та часу на безперспективний розвиток цих галузей.

Традиційно Україна позиціонується як країна з висококваліфікованою робочою силою, разом з тим коли йдеться про фахівців для певної сфери, то констатується їх брак. Так, наприклад, автори Стратегії галузевої конкурентоспроможності України 2012 р. серед «численних конкурентних переваг» називають висококваліфіковану робочу силу, а при визначенні проблем, наприклад, для агробізнесу вказують на брак фахівців з агрономії та агроменеджменту [16]. Безумовно, загальні статистичні данні формують певний позитивний імідж України у світі, але, між тим, вони не сприяють вирішенню кадрових проблем, вводять в оману управлінців і практиків, й як наслідок маємо відсутність прошарку кваліфікованих відповідно до сучасного рівня технологій робітників. Крім того, більшість країн із високими темпами промислового розвитку стикаються з необхідністю забезпечення стабільного припливу значної кількості іноземної робочої сили як для кваліфікованої, так і для низько кваліфікованої роботи. Тож, Україні ще належить цивілізовано вирішувати це питання, адже без додаткового трудового ресурсу країна не зможе розвиватися й нарощувати потужності.

Підвищення конкурентоспроможності країни шляхом індустріального розвитку вимагає постійного зростання продуктивності праці, забезпечити яке на сьогодні вже вкрай складно через структуру та характер зайнятості. Так, наприклад, в США 53% зростання продуктивності праці в останні 20 років відбувалось за рахунок транснаціональних компаній, в яких працює близько 19% робочої сили, зайнятої в приватному секторі [17]. Щодо України, то роль великих компаній у вирішенні питання зайнятості населення є дуже незначною. Американські ТНК сприяють розвитку внутрішнього ринку і підтримують його вже тим, що 90% матеріалів та іншої проміжної продукції для виробництва закуповують саме на внутрішньому ринку. Стратегії великих компаній в Україні будуються на інших принципах як з об’єктивних причин (відсутність переважної більшості компонентів місцевого виробництва або їх низька якість), так і з причин ментального характеру («аби не дати іншому заробити та не створити собі конкурента»), що свідчить про низьку інноваційну культуру та загальні ментальні національні установки, які в цілому не сприяють інноваційному процесу та розвитку підприємницької ініціативи як такої.

Сьогодні Україна стоїть на роздоріжжі - реалізувати індустріальну модель розвитку з її атрибутами імпортозаміщення або обрати постіндустріальний шлях розвитку. Між тим, відповідь на це достатньо проста і походить від такої економічної закономірності - економічний розвиток країни на сучасному рівні взаємозалежності країн та зародження нової парадигми сумісного розвитку залежить від характеру та темпів її глобальної інтеграції. Отже, Україна вже сьогодні повинна спрямувати зусилля на розуміння чинників забезпечення глобальної конкурентоспроможності країни, й подальше державне фінансування розвитку промислового виробництва фактично індустріального типу в Україні все більш стає недоцільним через ризикованість та збитковість для подальших поколінь. Обрання за орієнтир економіку постіндустріального інноваційного типу розвитку, стрижнем якого повинна стати «розумна» економіка, є невідкладним завданням для науковців та управлінців. Доцільним є розроблення стратегічного плану розвитку високотехнологічного виробництва на основі проривних інноваційних технологій на базі тих наукових напрямів, в яких Україна має або потенційно може мати наукові доробки світового рівня.

Необхідність встановлення галузевих пріоритетів інноваційного розвитку зумовлена, по-перше, необхідністю досягнення максимального ефекту за умов обмеженості ресурсів, а по-друге, об’єктивними чинниками спеціалізації, хоча слід враховувати й міждисциплінарність, яка набуває все більшого значення в сфері наукових досліджень та впровадженні інновацій. Всі країни, які ставлять сьогодні за мету зберігання лідерських позицій в світі, визначають ряд пріоритетів, в яких вони можуть досягати глобального успіху. Так, наприклад, Німеччина у новій «Стратегії розвитку високотехнологічного виробництва» (High-tech Strategy 2020), ухваленої 2010 р. визначає такі пріоритетні для інноваційного розвитку напрями: зміна клімату та енергетика, здоров’я та харчування, мобільність, безпека та комунікації. [18, с.21]. Індія в межах 11 національного плану (2007-2012 рр.) для реалізації стратегії інноваційного розвитку «Технологічне лідерство Індії у новому тисячолітті» (The new Millenium Indian Technology Leadership Initiative) виділила бюджет обсягом 150 млн. євро, крім того на пріоритетний «Національний сільськогосподарський інноваційний проект» (National Agriculture Innovation Project) спрямовано 174 млн. євро, на розвиток фармацевтики – 50 млн. євро, планується також збільшити підтримку галузям біотехнології та енергетиці [19]. В Стратегії розвитку науки та техніки в Росії до 2015 р. та в стратегії «Інноваційна Росія – 2020» за пріоритети обрані безпека, нанотехнології, ІКТ, науки про життя, військова техніка, довкілля, транспорт, космічні системи та енергоефективність [20]. «Планом розвитку національної інноваційної системи», ухваленим вперше у 2010 р. та «Регіональним планом розвитку науки та технологій Кореї на 2010-2015 рр.» увага приділяється розвитку таких галузей як відновлювальна енергетика, напівпровідники, ІКТ, космічна, авіаційна, морська техніка, особливий акцент робиться на розвитку інноваційної культури, починаючи з наймолодшого дошкільного віку [21].Ухвалена в 2010 р. Нова стратегія науки, технологій та інновацій Туреччини визначає безпеку, космос, енергетику, воду та харчування як основні цілі науково-технологічних досліджень та подальшого інноваційного впровадження [22].

Нова стратегія економічного зростання та відновлення Японії – 2020, 4-й план розвитку науки та техніки (2011-2015), Бачення промислової структури (Industry Structure Vision), ухвалене у 2010 р. реалізуються в системі 21 національного проекту у пріоритетних сферах: зелені інновації, медична допомога, покращення конкурентних позицій країни в азійському регіоні, туризм, людські ресурси, розвиток ІКТ [23]. Відновлення конкурентних переваг в глобальному вимірі Японія прагне забезпечити шляхом закріплення глобальних стандартів нового покоління в сферах медичної допомоги, води, транспортних засобів нового покоління, залізничного транспорту, енергоменеджменту, медіа контенту, робототехніки.

Згідно з 12-м Планом розвитку науки та технологій на 2011-2015 рр. Китаю в якості національних пріоритетів визнано енергетику, безпеку, фармацевтику, автомобільну промисловість [24]. Тенденції розвитку інноваційної сфери Китаю та України є дуже схожими, зокрема через низький рівень інноваційної культури та, як наслідок, низьку ефективність інноваційної діяльності. Створення умов для розвитку ендогенних інновацій у будь-якій сфері не забезпечує реалізацію амбітних планів країни щодо збільшення ролі науки та технологій в зростанні продуктивності економіки.

Поряд з галузевими та іншими специфічними сферами кожна з лідируючих країн планує виділяти значні кошти на розвиток інноваційної культури в суспільстві. Так, можна навести такі дані бюджетів за 2010 р. щодо розвитку інноваційної культури: Японія витратила 2,5 млрд. євро, Туреччина – 1,4 млн. євро і 3,7 млрд. євро у формі податкових пільг, Південна Корея – 8,8 млн. євро, Німеччина - 0,1 млрд. євро [18-24].

Перелік пріоритетів, які забезпечать наступний віток глобального економічного зростання, в принципі, вже сформований, тож Україні слід провести аналіз власного науково-технологічного потенціалу саме в цих напрямках та переглянути ефективність тих цільових програм, що знаходяться на стадії реалізації. Крім того, невідкладним завданням повинно стати затвердження плану заходів з науково-технологічного прогнозування, у т.ч. за допомогою програми Форсайт, аби на основі їх результатів розробити реальну та дієву стратегію інноваційного розвитку країни та передбачити реальні заходи розвитку інноваційної культури суспільства в цілому.

Інноваційна культура як частина загальної культури, що формується на індивідуальному, груповому і суспільному рівнях, передбачає сприйняття та творче втілення в життя інноваційних ідей, які інтегруються у комплекс матеріальних результатів та духовних досягнень, які надають суспільним відносинам поштовх до переходу на вищий рівень розвитку. Формування інноваційної культури в країні може відбуватися «знизу», тобто шляхом поступового усвідомлення суспільством нової системи цінностей щодо активного використання нових знань та інноваційних механізмів розвитку та повільної еволюції державних і соціальних інститутів. Між тим, для динамічних умов розвитку сучасного глобалізаційного світу цей шлях є занадто тривалим, а тому безперспективним і неприпустимим для держави, що ставить амбітні цілі щодо виходу в найближчі часи на світові ринки конкурентноспроможною і самодостатньою. Тому, Україна має виробити та застосувати більш ефективну з точки зору управлінської парадигми модель формування інноваційної культури (формування «згори»), яка буде побудована на національній ідеї, національних пріоритетах та на виваженій політиці активізації інноваційних процесів.

Аналізуючи наукові публікації щодо розвитку інноваційної культури, слід відзначити, що вітчизняні наукові праці з цієї теми обмежуються переважно теоретичними викладками щодо сутності самого поняття. У той час, коли інноваційна культура є не чимось абстрактним, а має досить конкретні прояви, іноземні вчені вивчають роль інноваційної культури на підставі досліджень реального сектору економіки. Так, група іспанських авторів проаналізувавши діяльність 251 вітчизняних високотехнологічних компаній розробили регресійну модель інноваційної культури [25]. М. Тейлор та Ш.Вілсон вивчили взаємозв’язок культури та інноваційного розвитку на прикладі 60 країн за період останніх 20 років й визначили характеристики, які сприяють та які стримують інновації на національному рівні [26]. Дж. Йохансен та Б. Олсен дослідили процес функціонування комунікаційних систем, що виникають при проектному методі організації наукової та інноваційної діяльності, формування яких власне й є частиною тієї інноваційної культури, створення якої й переслідують грантовий та проектний методи [27]. Іноземні вчені в питанні вивчення інноваційної культури сьогодні ретельно вивчають практику, узагальнюють результати в спробах віднайти найбільш дієві механізми інноваційного розвитку.

Дослідження механізмів ствердження інноваційної культури суспільства як пріоритету соціально-економічного розвитку України вимагає застосування міждисциплінарного підходу, адже вплив на особистість потребує використання комплексних засобів. Серед інструментів формування інноваційної культури широких верств населення, на думку автора, найбільш ефективними на сьогодні є інформаційні, організацій, адміністративні, освітні та наукові інструменти.

Інформаційний блок інструментів розвитку інноваційної культури повинен включати:

- тематичні телевізійні програми в доступній науково-популярній формі щодо нових технологій, нових професій, нових напрямків наукових досліджень;

- введення на інтернет-порталах органів державної влади та місцевого самоврядування сторінок з інноваційної діяльності;

- інформування громадськості з питань найважливіших напрямів наукових досліджень світового й національного масштабу (на кшталт, висвітлювання проекту колайдера у програмах новин);

- збір інформації про інноваційний розвиток в країні та кращі практики, що реалізуються в інших країнах світу.

Освітній блок інструментів має включати:

- започаткування програми перенавчання вчителів (насамперед, вчителів початкових класів) «Інноваційне (нове) мислення учнів», метою якої має бути опанування вчителями методик щодо самомотивації школярів, яка буде формувати в учнях не тільки інтерес, а потребу і здатність до постійного навчання;

- створення освітнього інтернет-порталу з найбільш перспективних наукових напрямів – математики (наприклад, весела математика для початківців, математика для всіх, дороговказ для геніїв в математиці), фізики, інформаційно-комунікаційних технологій тощо;

- запровадження щорічного національного конкурсу «Педагогічні інновації»;

- переорієнтація шкільної програми з оволодіння знаннями на формування навиків;

- розроблення інструментів та програми спілкування й передання досвіду між вчителями.

Важливість вжиття організаційних механізмів розвитку інноваційної культури пов’язано з необхідністю ініціювання діяльності у громаді «згори», з потребою ініціювати діяльність громадян та бізнесу, спонукати їх до пошуку ідей щодо забезпечення самодостатності територіальної громади. Організаційний блок інструментів повинен включати:

- проведення органами місцевого самоврядування, як одного з механізмів виконання стратегій регіонального та місцевого розвитку, заходів з пошуку та модерації нових бізнес-ідей у громаді;

- започаткування пілотних проектів місцевого розвитку «Історія є у всіх» з дослідженням історії місцевості та відродженням історичних промислів, маєтків, фестивалів і т.п., які мають культурно-історичне значення та на основі яких можна розвинути виробництво товару або послуги (зокрема, туристичної);

- зміна формату проведення ярмарок вакансій та інших заходів з працевлаштування;

- модернізація структури та показників збору статистичних даних;

На сьогодні в українському суспільстві наука не відіграє тієї значної ролі, що їй покладено, а на державному рівні її не дооцінюють і не бачать її економічних можливостей, а тому закономірно, що науковій політиці не приділяється достатньо уваги. В той же час, наприклад, Китай навпаки ставить амбітні цілі - в 12-му національному плані з 2011 р. до 2015 р. забезпечити 55% економічного зростання за рахунок науково-технологічного фактору [24, c.1]. Не звертаючись у цій статті до заходів з реформування наукової політики як такої, для розвитку інноваційної культури науковий блок інструментів повинен включати:

- запровадження програми мобільності та обмін досвідом для українських вчених з метою подолання дезінтеграції наукового простору;

- розробка програми підготовки наукових кадрів для інноваційної економіки;

- розвиток інтернет-порталів наукової інформації та формування наукових мереж,

- посилення участі науковців в розробці та оцінці політики держави;

- оновлення критеріїв оцінки наукових проектів, формування міждисциплінарних дослідницьких колективів, створення умов для налагодження стійких комунікаційних систем за результатами виконання проектів з метою пролонгація впливу проекту на дослідницьке середовище;

- вжиття заходів щодо розвитку національного дослідницького середовища.

Адміністративний блок інструментів необхідний для усунення адміністративних перешкод, які традиційно є великими, а іноді навіть унеможливлюють реалізацію проектів, які могли б мати значний позитивний ефект:

- спрощення процедур, переорієнтація з форми на зміст в усіх процесах конкурсного відбору, подачі заявок та їх розгляду;

- подолання монополії держави на функцію експерта у всьому та перехід до системи з залучення експертів;

- підвищення професійної грамотності та набуття навичок інноваційної культури держслужбовцями.

Метою розвитку інноваційної культури на сучасному етапі повинно стати не лише пропозиція щодо збільшення інноваційної продукції, а й формування в суспільстві інноваційного попиту. Аналізуючи перспективи розвитку попиту на інноваційну продукцію в країні, автор відзначає, що основною причиною низького попиту є не стільки низька платоспроможність населення, підприємців, організацій, скільки ментальні установки громадян, бізнесменів та службовців всіх рівнів, які походять від загальної культури, що панує сьогодні у суспільстві.

Формування інноваційного попиту передбачає необхідність вирішення таких питань:

-  включення до культури сучасної особистості питань технологічної, інформаційної, економічної та управлінської грамотності;

-  забезпечення високої адаптивності на основі управління ресурсами саморозвитку (час, ідеї, кошти, соціальні зв’язки);

-  розвиток здатності приймати рішення на основі аналізу складного середовища, що постійно змінюється;

-  інтеграція інноваційного компоненту в соціокультурне середовище та повсякденне життя;

-  формування моди на інноваційні рішення старих проблем та підвищення матеріально-технічного рівня забезпечення життєдіяльності домогосподарств;

-  інвестиції у власний розвиток як пріоритет та критерій при прийняті приватних фінансових рішень;

-  підвищення ролі мистецтва та мистецьких заходів в розвитку креативного мислення;

-  розширення базових компетенцій особистості (користування комп’ютерною технікою, мобільним зв’язком, пошуковими системами, комунікаційні, презентаційні вміння тощо);

-  формування позитивних моделей спілкування.

Розвиток цих напрямів дозволить розвинути як інноваційний попит, так і пропозицію нових видів послуг, що дозволить підвищити рівень зайнятості та добробуту населення країни. Реалізація запропонованих освітніх, наукових, інформаційних, організаційних та адміністративних інструментів буде сприяти створенню системних передумов для реалізації інноваційної моделі розвитку країни.

Висновки. Стратегічним пріоритетом розвитку України на сучасному етапі має стати розгортання промислового виробництва нового покоління, якому притаманні висока інноваційність, знаннємісткість, висока продуктивність праці, адже лише таке виробництво здатне забезпечити економічне зростання. Індустріальний тип виробництва, який панує в країні сьогодні, не дає оптимістичних прогнозів щодо значного зростання обсягів і збуту вітчизняної продукції, що означає його вичерпаність та безперспективність.

Інноваційна культура постіндустріального типу передбачає можливість розвитку не лише промислового виробництва, а й нових для України напрямків підприємницької діяльності в сфері екологічних товарів та послуг, соціального підприємництва, туризму, адже як країна з високим рівнем природно-ландшафтного різноманіття та історичного перехрещення культур туристична карта Україна потребує нового наукового опрацювання та практичного втілення.

Розвитук інновацій в сфері послуг повинна приділятися дуже важлива увага, адже вплив саме сфери послуг на підвищення рівня зайнятості є найбільшим. На процеси організації високотехнологічного промислового виробництва в Україні значно впливають глобальні чинники, врахування яких дозволить сформувати виважену індустріальну політику й спрямувати зусилля на розвиток новітніх конкурентоспроможних в глобальному вимірі інноваційних проектів.

 

Література:

1. Robert D. Atkinson, Stephen J. Ezell Innovation Economics: The Race for Global Advantage. Yale University Press, 2012. -  440 p. ISBN-13: 978-0300168990

2. Joshua Lerner.  The Architecture of Innovation: The Economics of Creative Organizations.  Harvard Business Review Press , 2012. - 224 p. - ISBN-13: 978-1422143636

3. Christophe Midler, Guy Minguet, Monique Vervaeke. Working on Innovation (Routledge Studies in Innovation, Organization and Technology). Routledge,  2009.-  228 p.-  ISBN-13: 978-0415498449

4. Charles Edquist. Systems of Innovation: Technologies, Institutions and Organizations. - Routledge, 2012.- 408 p. -  ISBN-13: 978-0415516112

5. Ясин Е. Условия инновационного развития  и необходимые институциональные изменения // Проблемы теории и практики управления. - №7.-2007. – С. 8-20.

6. Платонова Н., Комаров Н., Вапнярская О. Инновационные технологи и трансформація личного потребления // Проблемы теории и практики управления. - №2.-2012. – С. 58-66.

7. Иванова Н. Инновации в условиях кризиса: тенденции и перспективы // Проблемы теории и практики управления. - №9.-2009. – С. 8-16

8. Ночевкина Л. Необходимы ли отраслевые предпочтения для инноваций // Мировая экономика и международные отношения. - №12.- 2012. –С.13-21.

9. Дынкин А., Иванова Н. Инновационная динамика: глобальные тенденции и Россия // Проблемы теории и практики управления. - №5-2008. – С. 8-20

10. Семиноженко В.П. Яка інноваційна політика потрібна Україні // Наука та інновації. - №1. (Т.7) – 2011. – С. 41-44

11. Геєць В.М. Інноваційні перспективи України. – Харків: Константа, 2006. – 272 с.

12. Шнипко О.С. Інноваційно-технологічне оновлення економіки як показник цивілізаційної успішності країни // Економіка України. – №8. - 2011.- С. 3-14.

13. Федулова Л.І. Економіка знань:підруч./Любов Іванівна Федулова, НАНУ; Ін-т екон. та прогнозув. НАНУ. – К.: 2009.- 600 с. - ISBN-13: 978-966-02-5201-1

14. Пріоритети політики імпортозаміщення у стратегії модернізації промисловості  України". Аналітична доповідь. Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://www.niss.gov.ua/public/File/2012_table/ 1011_dop.pdf

15. Manufacturing the future: The next era of global growth and innovation. Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://www.mckinsey.com/insights/mgi/research/productivity_competitiveness_and_growth/the_future_of_manufacturing

16. Ukraine Sector Competititveness Strategy Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://www.oecd.org/daf/privatesectordevelopment/ukrainesectorcompetitivenessstrategy.htm

17. Growth and competitiveness in the United States: The role of its multinational companies Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://www.mckinsey.com/insights/mgi/research/productivity_ competitiveness _and_growth/growth_and_competitiveness_in_us

18. Mini Country Report/Germany  Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/germany_en.pdf.

19. . Mini Country Report/India Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/india_en.pdf

20. Mini Country Report/Russian Federation Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/russia_en.pdf

21. . Mini Country Report/ South Korea Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/korea_en.pdf

22. . Mini Country Report/Turkey Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/turkey_en.pdf

23. . Mini Country Report/Japan Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/countryreports/japan_en.pdf

24. . Mini Country Report/P. R. China Електронний ресурс. – Доступно за адресою:  http://ec.europa.eu/enterprise/policies/innovation/files/ countryreports/china_en.pdf

25. Gregorio Martín-de Castro, Miriam Delgado-Verde, José E. Navas-López, Jorge Cruz-González The moderating role of innovation culture in the relationship between knowledge assets and product innovation. //Technological Forecasting and Social Change . – 2012. – Volume 79.

26. Mark Zachary Taylor, Sean Wilson. Does culture still matter? The effects of individualism on national innovation rates // Journal of Business Venturing.- Volume 27.- Issue 2. -2012- P. 234-247

27. Jon-Arild Johannessen, Bjørn Olsen Projects as communicating systems: Creating a culture of innovation and performance // International Journal of Information Management. - Volume 31.- Issue 1. - 2011.- P. 30-37

Стаття надійшла до редакції 12.12.2012р.