EnglishНа русском

Ефективна економіка № 12, 2013

УДК 364.46

 

В. Р. Крупа,

к. е. н., в. о. доцента кафедри економічної теорії, Львівський національний аграрний університет, м. Львів

 

УДОСКОНАЛЕННЯ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНИХ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ В УКРАЇНІ

 

V. R. Krupa,

PhD, acting associate professor of the department of economic theory, Lviv national agrarian university, Lviv

 

IMPROVEMENT OF THE THEORETICAL AND METHODOLOGICAL APPROACHES TO ESTABLISHING OF THE STATE SOCIAL STANDARDS IN UKRAINE

 

У статті розглянуто проблеми встановлення базових соціальних стандартів – прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати в Україні, зокрема визначено основні недоліки існуючої методики їх розрахунку. Обґрунтовано необхідність поглибленої диференціації мінімуму матеріального забезпечення по статевовіковим групам населення з урахуванням місця його проживання. Такий підхід забезпечить практичну реалізацію принципу адресності при проведенні політики соціального захисту населення. Здійснено аналіз світового досвіду встановлення мінімальної зарплати. Запропоновано заходи щодо підвищення величини гарантованих державою соціальних мінімумів в сучасних умовах.

 

The problems of establishing the basic social standards – living wage and minimum wage in Ukraine are considered in the article. In particular, the main drawbacks of its calculation methods are defined. The necessity of wide differentiation of the financial support minimum for age-sex groups of population according to the place of its residence is grounded. This approach will ensure the practical realization of the principle of targeting in the population social protection policy. The international experience in establishing of the minimum wage is analyzed. Some measures to increasing of the value of state-guaranteed social minimums at the present conditions are proposed.

 

Ключові слова: соціальні стандарти, соціальний захист, прожитковий мінімум, мінімальна зарплата.

 

Key words: social standards, social protection, living wage, minimum wage.

 

 

Постановка проблеми. Вироблення ефективного механізму забезпечення соціальних прав людини, в тому числі й права на гідне життя і справедливу оплату праці вимагає встановлення якісних соціальних стандартів та гарантій. У європейській практиці саме якісні соціальні стандарти є основою системи страхування населення від соціальних ризиків.

До основних соціальних стандартів та гарантій належать прожитковий мінімум, мінімальна зарплата, мінімальна пенсія за віком та соціальні допомоги певним категоріям населення. Досить часто їх розмір стає предметом гострих дискусій у стінах парламенту та уряду, а також різного роду політичних спекуляцій. Звітуючи про свої здобутки представники влади часто акцентують увагу на позитивній динаміці згаданих вище показників. Однак, майже ніхто не деталізує, наскільки ті чи інші стандарти і гарантії є обґрунтованими і чи відповідають вони конституційним та міжнародним нормам, а також чи завжди певні заходи соціальної політики є виправдані на сучасному етапі суспільного розвитку. Тому вдосконалення методичних підходів до встановлення соціальних стандартів є досить актуальним завданням у контексті поліпшення рівня соціального захисту населення України та адаптації вітчизняного соціального законодавства до європейських норм.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми обґрунтування оптимального розміру мінімальної заробітної плати і прожиткового мінімуму знайшли своє відображення у працях багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема Д.Арігго, Н. Баранової, Н.Борецької, В.Звонаря, Д.Касале, Ю.Кулікова, Г. Осового, О.Пищуліної, та ін. Однак, вони здебільшого акцентують увагу на міжнародній практиці встановлення цих показників. Але вітчизняні господарські реалії вимагають більш розгорнутих пропозицій щодо методики розрахунку та способів підвищення рівня державних соціальних гарантій. Тому існує широке поле для подальших наукових досліджень у цьому напрямі.

Мета статті. Метою даної статті є критичний аналіз існуючих теоретико-методологічних підходів до встановлення основних соціальних стандартів, що впливають на рівень життя і соціального захисту населення, а також розробка пропозицій щодо їх удосконалення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Регулювання відносин щодо стандартизації у сфері соціального захисту здійснюється багатьма нормативно-правовими актами. Найважливішими серед них є Закони України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, “Про прожитковий мінімум”, “Про соціальні послуги”; Державний класифікатор соціальних стандартів та нормативів, Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг основних соціальних і демографічних груп населення”.

Державні соціальні стандарти та нормативи встановлюються з метою:

- визначення механізму реалізації визначених Конституцією України державних соціальних прав та гарантій;

- визначення пріоритетів та напрямів державної соціальної політики;

- визначення та обґрунтування розмірів видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення населення, а також утримання соціальної сфери, що здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів.

На жаль, розмір основних соціальних стандартів та гарантій в Україні досить низький і в останні роки зростає незначними темпами (табл. 1). Насамперед це стосується прожиткового мінімуму, розмір якого згідно ст. 9 Закону України “Про оплату праці” виступає головним орієнтиром при встановленні мінімальної заробітної плати.

 

Таблиця 1.

Динаміка величини основних державних соціальних стандартів та гарантій в Україні (грн/міс у розрахунку на 1 особу)*

Показник

2005 р.

2009 р.

2010 р.

2011 р.

2012 р.

2013 р.

2013 р. до 2005 р., раз

Прожитковий мінімум

загальний

423

701

875

953

1095

1176

2,8

діти віком до 6 років

376

632

799

870

961

1032

2,7

діти віком від 6 до 18  років

478

776

957

1042

1197

1286

2,7

працездатне населення

453

744

922

1004

1134

1218

2,7

особи, які втратили працездатність

332

573

734

800

884

949

2,9

Мінімальна зарплата

332

744

922

1004

1134

1286

3,9

Мінімальна пенсія за віком

332

573

734

800

884

949

2,9

* Дані наведені станом на кінець відповідного року

 

Як бачимо з таблиці, за період 2005 по 2013 р. розмір прожиткового мінімуму зріс у 2,8 рази, однак реальне зростання (з урахуванням темпу інфляції) склало лише 57,8%.

Загалом, прожитковий мінімум, відповідно до Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, є базовим соціальним стандартом і застосовується не лише для встановлення мінімальних зарплат та пенсій, але й для визначення цілої низки соціальних допомог та виплат (допомоги малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми, безробітним, інвалідам, стипендій). Крім того, прожитковий мінімум є основою для визначення соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших [1].

Однак, надання прожитковому мінімуму ролі основного соціального стандарту не зовсім обґрунтоване. На наш погляд, соціальний стандарт – це певна норма, певний прийнятний для даного суспільства рівень життя та соціальної безпеки, за яких формуються умови для стабільного людського розвитку. Інакше кажучи, це саме той гідний у суспільному розумінні рівень життя, який гарантується Коституцією держави.

У той же час Закон визначає прожитковий мінімум як “вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [1]. З цього випливає, що в Україні задоволення потреб населення на мінімальному рівні вважається стандартом, певним цільовим орієнтиром. А оскільки до прожиткового мінімуму прив’язані численні соціальні виплати і гарантії, які охоплюють досить широке коло осіб, виникає абсурдна ситуація, коли виживання, по суті, стає нормою суспільного розвитку.

У теперішньому трактуванні прожитковий мінімум можна розглядати як межу бідності, тобто як критерій для надання соціальної допомоги найбільш уразливим верствам населення, але аж ніяк не як стандарт життя країни, що прагне інтегруватися у європейську спільноту. Тому ми поділяємо думку Н. Баранової та Н. Поляк, що зараз в Україні не існує стандартів, які дозволяють визначити рівень і якість життя населення. В основу системи соціального забезпечення нашої держави покладено соціальні мінімуми [2, c. 25].

Відповідно, розробка ефективних соціальних стандартів є одним із першочергових завдань у контексті вдосконалення системи соціального захисту населення. Причому, перегляду потребують як визначення понять соціальних стандартів, так і методика їх розрахунку з метою приведення у відповідність до положень Європейського кодексу соціального забезпечення.

Законом України “Про прожитковий мінімум” передбачено його визначення на основі нормативного методу з розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення [3]. Загалом в Україні прожитковий мінімум встановлюється на підставі формування набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і послуг для чотирьох категорій громадян – діти до 6 років, діти від 6 до 18 років, працездатні громадяни, громадяни, які втратили працездатність. Але методика і сам процес розрахунку прожиткового мінімуму, як і його розмір, не витримують жодної критики. Основні критичні зауваження мають такий зміст:

- перелік продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг є вкрай обмеженим, а норми їх споживання не відповідають ні раціональним нормам, ні здоровому глузду. Зокрема, в Україні споживчий кошик розраховано на 2564 ккал, тоді як згідно з рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я працюючій людині потрібно споживати не менш як 2800 ккал на добу. Тобто за зарплати на рівні прожиткового мінімуму людина помітно недобирає до мінімальної фізіологічної норми й поступово втрачає продуктивну силу;

- офіційно згаданий перелік та норми не змінюються починаючи з 2000 р., хоч згідно із статтею 3 Закону України Про прожитковий мінімум вони мають переглядатися не рідше ніж один раз на п’ять років;

- у прожитковому мінімумі не передбачені витрати на оренду житла, освіту, утримання дітей у дошкільних закладах, оплату медичних послуг. Для більшості домогосподарств ці витрати є неминучими;

- у структурі прожиткового мінімуму для працездатних осіб не враховуються ставки податку на доходи фізичних осіб та витрати з обов’язкового державного соціального страхування.

Істотною вадою сучасної вітчизняної методики розрахунку прожиткового мінімуму є порядок врахування у його складі вартості товарів культурно-побутового призначення, засобів першої необхідності, санітарії та ліків, набору житлово-комунальних послуг, послуг культури тощо. Вони беруться в розрахунку на середньостатистичну сім’ю і, відповідно до її розміру в Україні, частка вартості зазначених товарів та послуг включається до складу прожиткового мінімуму для кожної демографічної групи. Але, це має такі недоліки:

- по-перше, розмір середньостатистичної сім’ї в регіональному аспекті дещо відрізняється. Так, в Україні середній розмір сім’ї становить 2,60 особи, тоді як, для прикладу, у Львівській області – 3,04 особи. Тобто, для мешканців Львівщини коштів прожиткового мінімуму, окремі складові якого розраховані для забезпечення потреб 2,60 особи фактично не вистачатиме;

- по-друге, домогосподарство, що складається з однієї-двох осіб, повинно мати у своєму розпорядженні необхідний набір меблів, побутової техніки та оплачувати всі комунальні послуги. Витрати на них здебільшого мають характер постійних незалежно від розміру домогосподарства. Тому в частині вартості цих товарів, поділеної на 2,6, прожитковий мінімум для домогосподарств, розміром менших за середньостатистичний, теж буде занижений;

- по-третє, з огляду на те, що сільські мешканці порівняно з міськими мають дещо менші витрати (транспортні, комунальні), ми погоджуємося з думкою окремих науковців, що прожитковий мінімум для селян може бути дещо нижчим. Однак, в існуючій методиці розрахунку цього не передбачено, а при визначенні вартості окремих товарів і послуг береться середнє співвідношення міського і сільського населення. На наш погляд, це теж призводить до заниження середнього прожиткового мінімуму.

Крім того, одним із ключових недоліків у визначенні сутності прожиткового мінімуму (а разом із тим і мінімальної зарплати) є те, що він орієнтований, насамперед, на задоволення потреб окремої особи. На наш погляд, за цих обставин держава створює лише видимість турботи про добробут своїх громадян, а насправді “економить” собі і підприємницькому сектору значні кошти. Адже, гарантувавши виплату мінімальної зарплати на рівні прожиткового мінімуму, можна говорити про дотримання конституційних норм у сфері соціального захисту. Однак, ніхто не бере до уваги той факт, що працівник за ці кошти змушений утримувати неповнолітніх дітей, у результаті чого реальний рівень життя сім’ї опускається нижче від гарантованого державою. Встановлення ж такого розміру мінімальної зарплати, який би дозволив фінансово забезпечити прожитковий мінімум не лише самого працівника, але і його дітей, вимагало б від роботодавців та держави значних додаткових витрат.

Тим не менше, у європейській практиці об’єктом встановлення прожиткового мінімуму є саме середньостатистична сім’я. Так, у Глосарії з трудового права та соціально-трудових відносин (з посиланням на досвід ЄС) прожитковий мінімум визначено як рівень заробітної плати, достатній для задоволення основних життєвих потреб сім’ї середнього розміру в конкретній економіці [4]. Перевага такого трактування полягає в тому, що, по-перше, прожитковий мінімум прив’язується до зарплати, а отже, джерелом його забезпечення є трудова діяльність працездатних членів сім’ї, а по-друге – держава закладає основу для врахування у мінімальній зарплаті сімейної складової, чим істотно покращує соціальний захист населення.

Враховуючи означені недоліки, вважаємо більш правомірним розраховувати прожитковий мінімум для окремих соціально-демографічних груп населення та домогосподарств різного розміру на основі вартості мінімального споживчого бюджету із застосуванням відповідних перевідних коефіцієнтів. Подібна методика застосовується у практиці деяких європейських країн. Пропоновані коефіцієнти диференціації мінімуму матеріального забезпечення по статевовіковим групам населення з урахуванням місця його проживання представлена у табл. 2.

Звичайно, дані таблиці не повною мірою враховують можливі варіанти складу домогосподарств, тому ця шкала за умови практичного використання може бути значно розширена. На нашу думку, використання такої методики розрахунку прожиткового мінімуму дозволить у перспективі диференціювати підходи до оплати праці на регіональному та галузевому рівнях, удосконалити систему соціальних стандартів, а також посилити принцип адресності при встановленні соціальних допомог чи пільг для різних категорій населення.

Зауважимо, що застосування дещо занижених коефіцієнтів прожиткового мінімуму для сільських мешканців виправдане лише у короткотерміновій перспективі (з огляду на умови і специфіку сільського способу життя). Надалі, за умови розвитку соціальної інфраструктури села, розширення масштабів підприємництва у сільській місцевості, створення умов для територіальної і професійної мобільності сільського населення, коефіцієнти диференціації мінімальних бюджетів сільських мешканців повинні бути зрівняні з міськими.

 

Таблиця 2.

Система коефіцієнтів диференціації бюджетів мінімуму матеріального забезпечення

за статево-віковими групами населення

Статево-вікові групи населення

Коефіцієнт (одиниця – міський чоловік 30–59 рр.)

місто

село

Діти:

0–2 роки

3–6 років

7–12 років

13–17 років

 

0,3

0,5

0,65

0,85

 

0,3

0,4

0,55

0,75

Чоловіки:

18–29 років

30–59 років

60 років і старше

 

1,04

1,0

0,8

 

1,0

0,9

0,7

Жінки:

18–29 років

30–54 років

55 років і старше

 

1,01

0,98

0,8

 

0,9

0,88

0,8

Подружня пара: 18–29 років

1,9

1,7

Сім’я: батьки 18–29 років; дитина до 7 років

2,4

2,1

Сім’я: батьки 18–29 років; двоє дітей віком 2 і 6 років

2,6

2,4

Сім’я: батьки 30–54 років

троє дітей віком 4, 8 і 14 років

3,8

3,5

Сім’я: батьки 30–54 років

дитина віком 13–17 років, жінка-пенсіонер

3,3

3,0

Сім’я: чоловік і дружина пенсійного віку

1,4

1,3

Мати-одиначка з дитиною (3–6 років)

1,5

1,3

Мати-одиначка з двома дітьми (віком 6 і 10 років).

2,1

1,8

 

Водночас, застосуванню описаного підходу до встановлення прожиткового мінімуму повинно передувати збільшення як вмісту продовольчого кошика, так і витрат на послуги та промислові товари. Звичайно, перейняти «споживчі набори» більшості європейських країн ми не можемо, оскільки стагнуюча українська економіка і дефіцитний бюджет цього не витримають. Але альтернативою, на початках, може слугувати набір товарів і послуг для розрахунку мінімального споживчого бюджету, запропонований у 1989 р. в СРСР розробниками програми переходу до ринку (500 днів”). Незважаючи на те, що самі розробники цей перелік вважали бюджетом злиденного існування, він все ж містив 75 видів продуктів харчування, що на 20 найменувань більше, ніж у теперішньому переліку, 45 видів предметів одягу, білизни та взуття, 28 видів предметів санітарії, гігієни та ліків тощо. Тому його застосування (з певними поправками) дозволить не лише краще збалансувати “продовольчий кошик” за поживним складом, але й встановити більш реальну величину прожиткового мінімуму, що відповідатиме сучасним потребам населення.

На наш погляд, до складу прожиткового мінімуму обов’язково слід включати витрати на послуги медичних закладів, дошкільних установ, шкіл та ПТУ, які все більше надаються на платній основі. Адже отримання середньої (середньої спеціальної) освіти чи базовий набір лікарняних послуг – це той мінімум, на який має право розраховувати кожна людина у цивілізованому суспільстві. У цьому контексті соціальний стандартом потрібно вважати можливість отримання громадянином вищої освіти та доступ до медичного страхування.

Водночас, ми поділяємо думку окремих науковців, що не слід обтяжувати прожитковий мінімум витратами на купівлю або оренду житла. По-перше, вирішення проблеми забезпечення житлом соціально вразливих категорій населення може і має здійснюватися за рахунок державних ініціатив, зокрема через програми будівництва соціального житла. Лише за умов надання такого житла на платній основі відповідні витрати на найм треба включати у прожитковий мінімум [5, c. 24]. По-друге, включення в розрахунок прожиткового мінімуму витрат на придбання житла в умовах нинішніх ринкових цін на нього є нереальним, оскільки державою не може бути забезпеченим фінансово.

Також вважаємо, що встановлювати прожитковий мінімум треба з таким розрахунком, щоб темпи його зростання перевищували значення індексу споживчих цін.

Зростання доходів населення, одночасно з удосконаленням методики розрахунку прожиткового мінімуму, потребує певної зміни підходів до встановлення мінімальної заробітної плати. Оскільки мінімальна зарплата є визначальною величиною (соціальним нормативом), під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка найманих працівників, то вона є основою всієї системи оплати праці [6, c. 46]. Однак через недосконалу методологію визначення прожиткового мінімуму вона не стала дієвим інструментом регулювання оплати праці найманих працівників.

Встановлення та регулювання мінімальної заробітної плати лежить у площині економічних, соціальних і навіть політичних процесів. У практиці багатьох країн світу при обґрунтуванні її рівня беруть до уваги певні критерії:

1) економічні: стан і тенденції розвитку національної економіки, фінансова спроможність підприємств, бажаність досягнення та підтримання високого рівня зайнятості, продуктивність праці;

2) соціальні: потреби працівників та їх сімей, вартість життя та її зміна під впливом інфляції, загальний рівень оплати праці в країні, обсяг соціальних допомог, відносна вартість життя в інших країнах тощо.

З огляду на ці критерії, можна зробити висновок, що процес встановлення мінімальної зарплати в Україні має безсистемний характер і не відповідає цілям соціально-економічного розвитку. Уряд, виправдовуючи низький рівень мінімальної заробітної плати, насамперед посилається на те, що її підвищення створює досить значний тиск на бюджет у зв’язку з необхідністю підвищення тарифних ставок працівників бюджетної сфери та різноманітних соціальних виплат. А в умовах низьких темпів економічного розвитку це призводить до зростання дефіциту державного бюджету та інфляції.

З точки зору дії об’єктивних економічних законів це твердження є слушним. Однак, з іншого боку, ми цілком розділяємо думку О.М. Пищуліної у тому, що “якщо держава встановлює низькі стандарти оплати праці, то тим самим вона розбещує роботодавців, не стимулює їх ефективно організовувати виробництво і дає можливість компенсувати власну некомпетентність”. При цьому “посилання на інфляційний аргумент проти зростання оплати праці знімає з управлінців відповідальність за неефективне управління виробництвом” [7].

Ще однією причиною встановлення низької мінімальної зарплати є можливість економити значні кошти на соціальних внесках. Поширеною є практика, коли маючи непогані фінансові можливості належно оплачувати працю персоналу, підприємці офіційно встановлювали зарплату на мінімальному рівні. Тому на державному рівні потрібно переглянути існуючу практику визначення мінімальної зарплати.

Концептуальні підходи та критерії до встановлення та регулювання мінімальної зарплати повинні формуватися на основі рекомендацій і стандартів Міжнародної організації праці, вимог Європейської соціальної хартії, досвіду провідних європейських країн, а також національних особливостей та цілей суспільно-економічного розвитку.

У розвинутих європейських країнах одним із критеріїв обґрунтування розмірів мінімальної заробітної плати та її коригування у динаміці є індекс Кейтца (Kaitz index), який характеризує співвідношення між мінімальною та середньою зарплатами. Чим більше значення цього індексу, тим сильнішим є вплив мінімальної зарплати на рівень і розподіл доходів найманих працівників. По суті, зростання цього індексу дозволяє зменшити диференціацію у рівнях зарплат. В Україні станом на кінець 2012 р. індекс Кейтца становив 36% тоді як згідно з рекомендаціями Ради Європи оптимальне його значення складає 60–70% і при цьому мінімальна зарплата становить 2–2,5 прожиткового мінімуму. Таким чином, у 2012 р. середня зарплата в економіці України (3026 грн/міс.) досягла рівня, який би мав відповідати лише оптимальному розміру мінімальної зарплати.

Звичайно, досягнення європейських стандартів оплати праці – це поки що завдання віддаленої перспективи, оскільки потребує часу й відповідних умов сталого економічного розвитку. Проте, навіть за нинішнього стану національної економіки мінімальній зарплаті необхідно надати реального змісту. Її розмір, з одного боку, повинен враховувати можливість задоволення поточних потреб працюючих членів домогосподарств та їх дітей на рівні прожиткового мінімуму, а з іншого – гарантувати працівнику достатній розмір відрахувань у Пенсійний фонд для забезпечення одержання ним у перспективі мінімальної пенсії за віком. Останнє особливо актуальне у контексті подальшого реформування пенсійної системи.

Врахування сімейної складової при встановленні мінімальної заробітної плати може здійснюватися різними способами. Зокрема, Г. Т. Куліков пропонує обчислювати мінімальну зарплату шляхом множення прожиткового мінімуму працездатної особи на коефіцієнт, що визначається діленням різниці між прожитковим мінімумом утриманців і соціальною допомогою утриманцям на кількість працюючих у домогосподарстві. Така пропозиція виходить з рівномірного розподілу витрат на утриманців між працюючими у домогосподарстві [8].

Осовий Г. із посиланням на міжнародну практику, для простоти розрахунків пропонує враховувати вартість утримання непрацездатних членів сім’ї шляхом збільшення мінімальної зарплати на коефіцієнт 1,25–1,30 [9, c. 8]. Експерти Інституту стратегічних досліджень також наголошують на тому, що мінімальна заробітна плата повинна перевищувати прожитковий мінімум в 1,2–1,5 раза для того, щоб дорівнювати вартості об’єму ресурсів, необхідних для відтворення робітника та його родини [7]. Враховуючи ці рекомендації, а також результати власних досліджень, вважаємо, що обґрунтованим є розмір мінімальної заробітної плати, що становить 1,5–1,7 прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Цих коштів, відповідно до запропонованої нами шкали визначення прожиткового мінімуму повинно бути достатньо для забезпечення потреб сім’ї, у складі якої є 2–3 дітей, а також, за умови завершення ІІ етапу пенсійної реформи, для отримання в майбутньому мінімальної пенсії за віком.

Загалом комплекс заходів, спрямованих на удосконалення існуючої системи соціальних мінімумів та нормативів, відображено на рис. 1.

Звичайно, слід врахувати можливі інфляційні наслідки збільшення прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати і запобігати їм. Насамперед, впровадження тих чи інших заходів повинно відбуватися поступово і без “рекламування” політичними лідерами, щоб не породжувати надмірних інфляційних очікувань.

 

 

Рис. 1. Заходи з удосконалення прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати

 

Висновки і пропозиції. Таким чином, існуючі підходи до встановлення державних соціальних стандартів в Україні потребують докорінного перегляду.  Це необхідно для забезпечення економічної обґрунтованості у сфері оплати праці, а також дотримання соціальних прав, нормативів, гарантій.

На основі вдосконалення мінімальних соціальних нормативів слід сформувати та законодавчо закріпити систему якісних соціальних стандартів, яка б дозволила забезпечити реалізацію гарантованих Конституцією України прав і сприяла зростанню добробуту та соціальної захищеності населення. Відповідні соціальні стандарти необхідно закласти в основу розрахунку соціальних допомог, у систему тарифікації робіт на послуг, а також у програми соціального розвитку та реформування систем соціального страхування, пенсійного забезпечення, оплати праці тощо.

 

Література:

1. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії : Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2017–14.

2. Баранова Н. Удосконалення соціальних стандартів у системі соціального забезпечення / Н. Баранова, Н. Поляк // Україна : аспекти праці. – 2009. – №2. – С. 21–25.

3. Про прожитковий мінімум : Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=966–14.

4. Арріго Д. Глосарій із трудового права та соціально-трудових відносин (з посиланням на досвід Європейського Союзу) / Д. Арріго, Д. Касале. – K. : International Labour Office, 2006. – 432 с.

5. Звонар В. Теорія та практика ефективного регулювання мінімальної заробітної плати в Україні / В. Звонар // Україна : аспекти праці. – 2010. – №3. – С. 21–26.

6. Холод Н. Світовий досвід застосування мінімальної заробітної плати для регулювання доходів населення / Н. Холод // Україна : аспекти праці. – 2008. –№7. – С. 46–51.

7. Пищуліна О. М. Соціальне значення мінімальної заробітної плати та її роль у формуванні ціни робочої сили на ринку праці України / О. М. Пищуліна // Соціальні пріоритети. – 2007. – №4(5). – С. 133–140.

8. Куліков Г. Т. Мотивація трудової діяльності у системі ринкових відноси (на приклади промисловості України) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. екон. наук : спец. 08.09.01 / Г. Т. Куліков. – Київ, 2006. – 36 с.

9. Осовий Г. Питання реформи оплати праці в Україні в контексті реалізації Плану дій щодо євроінтеграції / Г. Осовий // Україна : аспекти праці. – 2005. – №3. – С. 3–11.

 

References:

1. The Verkhovna Rada of Ukraine (2000), The Law of Ukraine On state social standards and state social guarantees, available at: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2017–14 (Accessed 18 December 2013).

2. Baranova N and Poliak N. (2009), The social standards improving in the social security system, Ukraina: aspekty pratsi, vol. 2, pp. 21–25.

3. The Verkhovna Rada of Ukraine (2012), The Law of Ukraine On living wage, available at: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=966–14 (Accessed 18 December 2013).

4. Arrigo D and Kasale D. (2006), Glosarii iz trudovoho prava ta sotsialno-trudovykh vidnosyn” [Glossary of labor law and social and labor relations],  International Labour Office, Kyiv, Ukraine.

5. Zvonar V. (2010), Theory and practice of the minimum wage effective regulation in UkraineUkraina: aspekty pratsi, vol. 3, pp. 21–26.

6. Kholod N. (2008), The world experience of minimum wage application in the household incomes regulation, Ukraina: aspekty pratsi, vol. 7, pp. 46–51.

7. Pyschulina O.M. (2007), The social value of the minimum wage and its role in labor cost formation on the labor market of Ukraine, Sotsialni priorytety, vol. 4(5), p. 133–140.

8. Kulikov G.T. (2006), The motivation of labour activity in the system of market relations (by the example of the industry of Ukraine)Doctor’s degree Thesis, Demography, labour economics, social economics and policy, The Institute of Demography and Social Research of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

9. Osovyi H. (2005), The issue of wages reform in Ukraine in the context of the European integration action plan, Ukraina: aspekty pratsi, vol. 3, pp. 3–11.

 

Стаття надійшла до редакції 19.12.2013 р.