EnglishНа русском

Ефективна економіка № 12, 2013

УДК 330.341.1:339.94

 

Н. В. Саприкіна,

к. е. н., доцент кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів,

Київський національний економічного університет імені Вадима Гетьмана, м. Київ

Д. Г. Хохич,

к. е. н., доцент кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів,

Київський національний економічного університет імені Вадима Гетьмана, м. Київ

 

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ПРОЦЕСІ ПОБУДОВИ ТА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

N. V. Saprykina,

PhD., docent of political economy and economic accounting departments SHEE "Vadym Hetman Kyiv National Economic University"

D. H. Khokhych,

PhD., docent of political economy and economic accounting departments SHEE " Vadym Hetman Kyiv National Economic University"

 

THE ROLE OF GOVERNMENT IN THE PROCESS OF ESTABLISHMENT AND DEVELOPMENT OF THE NATIONAL INNOVATION SYSTEM WITHIN THE GLOBALIZATION TREND

 

У статті розглядаються інновації як головний чинник економічного розвитку у сучасних умовах, аналізується поняття національної економічної системи з точки зору її внутрішньосистемних характеристик, а також досліджується місце держави у складі національної інноваційної системи та основні принципи її діяльності у контексті національного інноваційного розвитку.

 

The article deals with the innovations as the major factor of economic development in the modern conditions, gives the analysis of national innovation system from the side of its intrasystem characteristics. The author presents the research of the government's role in the national innovation system as well as the main principals of its activity in the context of the national innovational development.

 

Ключові слова: інновації, національна інноваційна система, глобалізація, держава, конкурентоспроможність, інноваційна політика.

 

Keywords: innovations, national innovation system, globalization, government, competitiveness, innovation policy.

 

 

Постановка проблеми. Глобалізація є новим щаблем у розвитку інтернаціоналізації сучасної економіки, провідною тенденцією якого є домінування глобальних систем економічних відносин над більшістю національних систем. Як процес, глобалізація є надзвичайно складним і багатоаспектним явищем, у його складі дослідники виділяють чимало елементів, які зачіпають найрізноманітніші сторони життя суспільства. Насамперед це власне соціально-економічні аспекти: вільне переміщення товарів, послуг, технологій, капіталів і робочої сили; взаємозалежність національних економік; уніфікація світової економіки. Це супроводжується формуванням єдиного ринкового простору, взаємопроникненням ринків, виникненням транснаціональних систем і форм господарювання, появою нових потужних гравців, які здатні задавати тон у відносинах, встановлювати свої правила та в цілому визначати конфігурацію системи економічних відносин. Згадані зміни чинять відчутний вплив також і на спосіб життя та культурне середовище, в результаті чого з'являються та утверджуються універсальні цінності, які визначають принципи та норми поведінки; посилюється стандартизація споживання, універсалізація культури, гомогенізація світу.

Саме у цій якості глобалізація стала основною системною характеристикою сучасної епохи. І саме згадані її особливості є джерелом значних ризиків, які породжуються і, водночас, підсилюються через взаємозалежність національних економік, через збільшення мобільності факторів виробництва та швидкості передачі інформації. До цих ризиків належать, передусім, нерівномірність та неефективність розподілу ресурсів, "втеча" капіталу із виробничої сфери до фінансової, посилення диференціації як серед споживачів, так і серед виробників. Та чи не найбільшу загрозу в умовах глобалізації становить той факт, що проблемні явища, які виникають на тій чи іншій ділянці світової економіки майже гарантовано переростають у світові економічні кризи.

Зазначені потенційні загрози у сукупності формують єдиний і надзвичайно складний виклик, який стоїть перед кожною національною економікою і суть якого можна сформулювати коротко: вижити. Вижити у даному контексті означає не фізичне виживання, а економічне самоствердження, яке знаходить себе у присутності національних товарів на міжнародних ринках, у потужних як вхідних, так і вихідних інвестиційних потоках, у підвищенні якості робочої сили, у економічному розвитку країни в цілому. Все вищезгадане, у свою чергу, також може бути втілено у одному слові, яке є чільною характеристикою і запорукою успішності національної економіки у епоху глобалізації - конкурентоспроможність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Конкурентоспроможність національної економіки в цілому значною мірою визначається конкурентоспроможністю конкретних одиниць, які беруть участь у національному суспільному виробництві, тобто фірм. В умовах сьогодення у національних компаній немає іншого способу вижити, крім постійного оновлення, пошуку, тобто, за Шумпетером, інновацій як природного прояву підприємницького духу. Лише систематичні інноваційні зусилля, інноваційна політика і стратегія фірми складають одну з основних її конкурентних переваг. Таким чином, у сучасній висококонкурентній та взаємопов'язаній глобальній економіці інновації є життєво необхідними як для фірм, так і для країн, виступаючи потужним двигуном економічного розвитку, засобом досягнення соціальних цілей та вирішення глобальних проблем.

Легко помітити нерозривний зв'язок і взаємообумовленість інноваційного розвитку індивідуальних підприємств і інноваційного розвитку національної економіки у контексті підвищення конкурентоспроможності як на мікро-, так і на макрорівні. Саме цей взаємний зв'язок і послужив поштовхом для розвитку концепції національної інноваційної системи. Метою даної статті є аналіз структури національної інноваційної системи, а також дослідження ролі та місця держави у її становленні та розвитку.

Національну економічну систему (НІС) загалом визначають по-різному. У вітчизняній літературі НІС розглядають як загальнодержавний науково-виробничий комплекс, який поєднує наукові дослідження, створення нової техніки і технології та їх упровадження у виробництво, переозброєння і зростання науково-технологічного рівня економіки, її ефективності та конкурентоспроможності на світовому ринку [6, с. 235]. За О.С. Сухаревим, НІС являє собою деяку сукупність елементів, які відповідають за виникнення і поширення інновацій, їх комерціалізацію; вона включає у якості основної ланки промислове підприємство даної галузі, канали виробничо-технологічної кооперації між підприємствами, інституційні умови функціонування даної галузі та її підприємств, грошово-кредитне забезпечення діяльності новатора, споживачів нових продуктів, технологій, засобів виробництва [4, с. 3].  У західній літературі одне з найпростіших визначень належить Р. Нельсону, який трактує НІС як "мережу інститутів, взаємодія яких визначає інноваційну діяльність ... національних фірм" [цит за. 2, с. 187].

Б.-О. Лундвалл – один із авторів поняття "національна інноваційна система" – у своєму визначенні НІС робить основний наголос на її внутрішньосистемних характеристиках, таких, як елементи системи і взаємодія між ними. Так, Б.-О. Лундвалл використовує два визначення НІС – у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні, НІС включає в себе компанії і систему їх взаємодій, а також взаємодію даних компаній з університетами і дослідницькими інститутами. У широкому розумінні, елементний склад НІС доповнюється, крім зазначеного, системою освіти, джерелами і каналами фінансування, а також заходами державного втручання, що включають в себе норми правового регулювання і соціальні гарантії [3, с. 3].

Таким чином, НІС являє собою інституціональний комплекс, у рамках якого стимулюється і забезпечується повний інноваційний цикл від концептуальної чи лабораторної розробки до її впровадження у виробництво, доведення до споживача і отримання конкретного соціально-економічного ефекту у вигляді появи нових технологій, збільшення обсягів виробництва, підвищення рівня і якості споживання тощо. Відповідно, обов'язковими структурними компонентами НІС є, по-перше, система освіти та науки з усіма її структурними ланками, такими як різні види освітніх та науково-дослідних інститутів, в результаті активності і взаємодії яких створюються та поширюються нові знання та технології; по-друге, виробнича структура, у якій здійснюється впровадження інноваційного продукту; по-третє, система державних інституцій, яка забезпечує підтримку інноваційному процесу засобами державної політики. Важливо пам'ятати, що інновації є завжди процесом інтерактивним, тобто таким, який можливий лише в процесі комунікації між усіма ланками НІС, в результаті чого забезпечується активне перетікання знань, технологій та продуктів від одного суб'єкта інноваційного процесу до іншого. Саме тому надважливим компонентом НІС, крім зазначених, є система взаємовідносин, яка забезпечує передачу інноваційного продукту через 1) взаємодію між підприємствами; 2) взаємодію між підприємствами, університетами та дослідними лабораторіями; 3) дифузію знань і технологій до фірм; і 4) рух робочої сили [9, с. 12]. Абсолютно очевидно, що якість функціонування НІС, її продуктивність і реальна ефективність залежать як від якості кожного з її елементів окремо, так і від якості їх взаємодії між собою.

Постановка завдання. Кожна країна має свою власну особливу національну інноваційну систему, яка відрізняється від інших. Однак єднає їх усіх те, що ефективна НІС неможлива без активної участі держави, яка здійснює координуючу та підтримуючу політику, яка здатна сприяти її розвитку. Розглянемо ключові сфери ефективного застосування державної політики у контексті стимулювання інноваційного розвитку національної економіки.

Виклад основного матеріалу. Поряд із глобалізацією, одним із головних трендів кінця ХХ - початку ХХІ століття є прискорення інформаційного розвитку та перехід до економіки знань, що обумовило зміни у традиційній ієрархії факторів виробництва, які стосуються зміщенням акцентів у бік лідерства висококваліфікованої праці, зростанням частки людського капіталу у загальному його обсязі. Відповідно змінюється не лише сама економіка, а й все суспільство. Знання у сучасному суспільстві перетворюються у головну продуктивну силу, відтісняючи на другий план традиційні фактори виробництва - капітал, працю та землю. Саме знання, накопичена та перероблена інформація стають головними ресурсами для інновацій, які, у свою чергу, стають головними джерелами національного багатства у нову епоху інформаційних продуктів та технологій.

Однак інновація є благом за своєю природою особливим. Ресурсами для неї, як було зазначено, є інформація і знання, які володіючи властивостями невинятковості і неконкурентності у споживанні, демонструють свою приналежність до групи суспільних "невичерпних" благ. Відомий в економічній теорії наслідок використання у ринковому обміні необмежених ресурсів з нульовими граничними витратами і відсутністю позитивної ціни породжує, з одного боку, у споживачів бажання приховати свої фактичні потреби в цих ресурсах (так зване "фрирайдерство") і, з іншого, небажання у виробників створювати ці особливі продукти. В таких умовах першочерговою функцією держави є безпосередньо забезпечувати виробництво і/або фінансування такого роду необмежених ресурсів (наприклад, знань, які створюються фундаментальною наукою), а також шукати шляхи індивідуалізації таких благ через формування інституціонального середовища для їх ринкового обороту [2, с. 223]. Наприклад, це може бути введення та розвиток інституту інтелектуальної власності, тобто встановлення приватної власності на нове знання, яка б забезпечила подолання вихідних властивостей невинятковості та неконкурентності у споживанні цього віртуального блага, яке, у свою чергу, породжує одночасно і очевидну перепону у поширенні знань та, як наслідок, у розвитку інноваційної економіки.

Таким чином, забезпечуючи економічну мотивацію творчої праці і нейтралізуючи схильність до "фрирайдерської" поведінки споживачів результатів цієї праці, держава розвиває інститути інтелектуальної власності, за допомогою яких інтелектуальні продукти та результат їх продуктивного застосування - інновації, які мають як індивідуальну, так і соціальну корисність, - залучаються у ринковий обмін, отримують ціну, обумовлюючи тим самим і відповідну оцінку творчої праці та економічну мотивацію до неї.

Беручи до уваги нерозвиненість багатьох національних ринків таких особливих благ, як інновації, держава, використовуючи відповідні інструменти структурної політики (субсидії, податкові пільги тощо), здатна забезпечити підтримку відповідних секторів економіки чи окремих інноваційних проектів. Крім того, протягом періоду, поки ринковий попит на продукти інформаційного сектора залишається недостатнім, він може доповнюватися попитом з боку держави.

Як зазначалось вище, інноваційні системи різних країн більшою чи меншою мірою відрізняються між собою. Це пояснюється національними особливостями історичного розвитку кожної з країн. У сукупності індивідуальні характеристики національних економік, які визначають їх здатність до інноваційного розвитку, формують так зване інноваційне середовище. До складу чинників, які визначають це середовище належить чимало таких показників, які характеризують рівень розвитку суспільства в цілому, відображають його ментальні та культурні особливості.

Зокрема до факторів, які визначають стан і якість інноваційного середовища чи, іншими словами, інноваційного клімату, належать:

- стан економічної свободи;

- відсутність корупції;

- відсутність бюрократичних бар'єрів;

- сукупність умов для розвитку малого бізнесу;

- конкурентоспроможність;

- доступність венчурного капіталу;

- лояльне ставлення суспільства до комерційного успіху;

- захищеність від криміналу і свавілля чиновників;

- механізми виконання контрактів. [2, с. 18]

Безумовно, участь держави у формуванні сприятливого інноваційного середовища є надзвичайно важливою. Оскільки саме держава здатна формувати інституційні рамки для стимулювання приватного виробничого сектора на засадах економічної свободи та конкурентності. Останніми роками важливість зовнішнього інституційного середовища надзвичайно зросла через значне збільшення мобільності капіталу, робочої сили, підприємництва як у національних, так і у міжнародних масштабах. І та економічна та соціальна віддача, яку потенційно можна отримати від інновацій на всіх рівнях - національному, регіональному, локальному - вимагає від національних урядів особливих зусиль щодо формування сприятливого середовища для залучення інвестицій у ті сфери, які стимулюють розвиток інноваційної діяльності, а саме у людський капітал, у науково-дослідну інфраструктуру та комунікації, тобто сфери, які визначають розмір, якість та сучасну динаміку внутрішнього ринку та, у свою чергу, є потужними чинниками приваблення наступних інвестицій.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у доповіді, яка стосується стратегії інноваційного розвитку, пропонує ряд основних принципів державної інноваційної політики, до яких належать:

1. Заохочення людей до інновацій:

- через систему освіти і професійного навчання, яка повинна забезпечити можливості отримати широке коло необхідних знань і умінь, а також можливості до перенавчання чи підвищення кваліфікації, які дадуть змогу адаптуватися до мінливих ринкових вимог. У свою чергу, політика зайнятості повинна сприяти відповідним ефективним організаційним змінам;

- через спонукання споживачів до активної участі у інноваційному процесі;

- шляхом сприяння розвитку підприємницької культури, прищеплюючи відповідне ставлення та необхідні навички для ефективної підприємницької діяльності.

2. Реалізація інновацій:

- шляхом забезпечення якісних та сприятливих конкурентних умов, які стимулюватимуть інновації;

- шляхом мобілізації приватних коштів на інноваційні проекти через розвиток фінансових ринків та полегшення доступу до джерел фінансування для нових фірм, особливо на початкових стадіях інноваційних проектів; шляхом всебічного сприяння залученню та поширенню інвестицій у інтелектуальну сферу та нематеріальні активи, а також розвиваючи ринкові підходи до підтримки інноваційного процесу;

- через політику сприяння розвитку відкритих ринків, конкурентного та динамічного бізнес-сектору, а також виховання культури відповідального і здорового ризику та творчої діяльності; заохочуючи інноваційну діяльність серед малих та середніх підприємств, особливо серед молодих новостворених фірм.

3. Генерування та застосування знань:

- шляхом забезпечення достатнього рівня капіталовкладень в ефективну національну науково-дослідну систему та поліпшення управління дослідницьких інституцій; слідкуючи, у той же час, за узгодженістю дій джерел багаторівневого фінансування НДДКР;

- створюючи і підтримуючи сучасну, надійну і функціональну інфраструктуру знань, яка забезпечує інноваційний процес; забезпечення і гарантування такого правового і регулятивного поля, яке б сприяло відповідальному розвитку технологій та їх взаємодії, а також надавало учасникам інноваційного процесу можливість вільного доступу до ринкових конкурентних мереж;

- створюючи сприятливі умови для ефективної циркуляції знань; забезпечуючи ефективну роботу ринків та мереж, які б стимулювали створення, передачу та поширення знань, паралельно розвиваючи дієву систему захисту прав інтелектуальної власності;

- стимулювання та всіляке заохочення інновацій у суспільному секторі на всіх рівнях для підвищення якості, ефективності та доступності суспільних послуг, що створить позитивний зовнішній ефект для всієї економіки.

 4. Застосування інновацій для вирішення глобальних та соціальних проблем:

- через поглиблення інтернаціональної наукової та технологічної співпраці, розвиваючи механізми передачі технологій та міжнародного фінансування інноваційних проектів та взаємного розподілу затрат;

- забезпечення стабільного та прогнозованого політичного режиму, що додасть гнучкості та вмотивує до пошуку інноваційних та ефективних шляхів вирішення глобальних проблем як у розвинутих країнах, так і у тих, що розвиваються;

- форсування та зміцнення інноваційного процесу як інструменту економічного та соціального розвитку, зокрема у небагатих країнах, що може надати таким країнам доступ до сучасних технологій; розвиток підприємницької активності та спонукання підприємців до експериментів та творчої діяльності у всіх сферах економіки, особливо у сільському господарстві.

5. Вдосконалення управління та контролю у сфері інноваційної політики:

- через перетворення інноваційної політики на один із центральних компонентів державної політики на найвищому рівні; спонукання регіональних та локальних суб'єктів до створення та запровадження інноваційних продуктів;

- запровадження та активне застосовування систем моніторингу та контролю у сфері інноваційної діяльності з метою посилення відповідальності у процесі прийняття рішень у даній сфері [8, с. 3].

Висновки. Особливо важливими інновації є у період, коли як національні фірми, так і національна економіка в цілому перебувають на етапі подолання економічного спаду, оскільки саме інновації, як зазначалося, є потужним двигуном економічного розвитку та засобом вирішення різноманітних соціально-економічних та глобальних викликів як у розвинених країнах, так і тих, що розвиваються, даючи можливість підвищувати продуктивність праці, генерувати зайнятість через систему створення та поширення знань і їх подальшого продуктивного застосування. І очевидно, що саме на державу покладається особлива відповідальність за ефективне формування та розвиток економіки на засадах інноваційності. Даний тип економічного розвитку може бути реалізований виключно за рахунок неперервного та цілеспрямованого пошуку, підготовки та реалізації нововведень, які дозволяють підвищувати ефективність функціонування суспільного виробництва.

 

Література.

1. Друкер П. Классические работы по менеджменту: Пер. с англ. – М.: Московская школа управления "Сколково": Альпина Бизнес Букс, 2008. – 220 с.

2. Инновационное развитие: экономика, интеллектуальные ресурсы, управление знаниями / Под ред. Б. З. Мильнера. - М.: ИНФРА-М, 2010. – 624 с.

3. Он придумал национальную инновационную систему // Периодический бюллетень Института общественного проектирования «Инновационные тренды», 2011, вып. 10, c. 3 – 4.

4. Сухарев О. С. Развитие инновационной системы: основные императивы теории и практики организации и управления инновациями // Горизонты экономики, 2011, №2, c. 3 – 11.

5. Сухарев О. С. Институциональная теория и экономическая политика: к новой теории передаточного механизма в макроэкономике / О. С. Сухарев; РАН, институт экономики. -  М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2007. Книга I: Институциональная теория. Методологический эскиз. – 516 с.

6. Чухно А. А., Юхименко П. І., Леоненко П. М. Сучасні економічні теорії / За ред. А. А. Чухна. - К.: Знання, 2007. – 878 с.

7. Шумпетер Й. Теория экономического развития. – М.: Эксмо, 2008. – 863 с.

8. Ministerial report on the OECD Innovation Strategy [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.oecd.org/sti/45326349.pdf

9. National Innovation Systems // Organisation for Economic Cooperationand Development (OECD) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.oecd.org/science/inno/2101733.pdf

 

References.

1. Druker P. (2008), Klassicheskie raboty po menedzhmentu [Classical works on management], Al'pina Biznes Buks, Moscow, Russia.

2. Mil'ner B. Z. (2010), Innovacionnoe razvitie: jekonomika, intellektual'nye resursy, upravlenie znanijami [Innovative development: economy, intellectual resources, management of knowledge],  INFRA-M, Moscow, Russia.

3. Lundvall B.-O. (2011),“He thought up national innovative system” , Periodicheskij bjulleten' Instituta obshhestvennogo proektirovanija «Innovacionnye trendy», vol. 10,  pp. 3 – 4.

4. Suharev O. S. (2011), “Development of innovative system: main imperatives of the theory and practice of the organization and management of innovations” , Gorizonty jekonomiki, vol. 2, pp. 3 – 11.

5. Suharev O. S. (2007),  Institucional'naja teorija i jekonomicheskaja politika: K novoj teorii peredatochnogo mehanizma v makrojekonomike [Institutional theory and economic policy: to the new theory of the transmission gear in macroeconomic],   «Jekonomika», Kniga I: Institucional'naja teorija. Metodologicheskij jeskiz, Moscow, Russia.

6. Chuhno A. A., Juhimenko P. І., Leonenko P. M. Suchasі ekonomіchnі teorії (2007), [modern economic theories], Znannia, Kyiv, Ukraine.

7. Shumpeter J. (2008), Teorija jekonomicheskogo razvitija [modern economic theories], Jeksmo, Moscow, Russia.

8. Ministerial report on the OECD Innovation Strategy (2010), available at: http://www.oecd.org/sti/45326349.pdf (Accessed 20 December 2013).

9. National Innovation Systems // Organisation for Economic Cooperationand Development (OECD) (1997), available at: http:// www.oecd.org/science/inno/2101733.pdf (Accessed 23 December 2013).

 

Стаття надійшла до редакції 20.12.2013 р.