EnglishНа русском

Ефективна економіка № 8, 2014

УДК: 339.137

 

І. Б. Жмудська,

аспірант, КНУ ім. Тараса Шевченко

 

ТЕОРІЇ ТА МОДЕЛІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ КОРПОРАТИВНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УМОВАХ ЧЛЕНСТВА В CОТ

 

I. Zhmudska,

postgraduate student, Taras Shevchenko National University of Kyiv

 

THEORIES АND MODELS OF FORMING OF COMPETITIVE ADVANTAGES OF CORPORATE ENTREPRENEURSHIP IN CONDITIONS OF THE MEMBERSHIP IN THE WTO

 

У статті розглянуто теорії та моделі формування конкурентоспроможності економічних систем в умовах глобалізації, зокрема членства в СОТ. Згідно з концепцією стадій економічного розвитку націй М. Портера, розглянуто  чотири стадії-моделі розвитку, що проходять держави, які класифікуються відповід­но до джерел досягнення конкурентоспроможності: на основі факторів виробництва, на основі інвестицій, на основі нововведень, на основі багатства.

 

Theories and models of forming of competitive advantages of economic systems in conditions of globalization, in particular in conditions of membership in the WTO, are examined in the article.

 

Ключові слова: конкурентоспроможність, глобалізація, моделі розвитку конкурентоспроможності.

 

Key words: competitive advantages, globalization, models of the development of competitive advantages.

 

 

Постановка проблеми. Забезпечення національної конкурентоспроможності в умовах подальшої активізації глобалізаційних тенденцій прямо пов'язане з формуванням умов ефективного розвитку української економіки. Мо­дель конкурентоспроможності, яка ґрунтувалась на короткочасних кон'юнктурних чинниках, довела свою недієздатність щодо утримання стійких позицій економіки України у світовому економічному просто­рі, що спонукало до пошуку джерел довготермінових конкурентних переваг. У довгостроковій перспективі забезпечення конкурентоспро­можності національної економіки інтегрує з проблемою ефективного економічного розвитку суспільства, що охоплює процеси макроекономічної стабільності, розвитку людського капіталу, інституційних і структурних зрушень в економіці, і потребує визначення системи фун­даментальних факторів розвитку економіки, а також дослідження стратегій забезпечення конкурентоспроможності, що були апробовані міжнародною практикою, з позицій ефективності функціонування еко­номічних систем та їх здатності до прийняття загальносвітових тенден­цій соціально-економічних трансформацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у дослідження проблем конкурентоспроможності  внесли такі відомі зарубіжні та вітчизняні вчені,  як Б. Ларреєн, М. Портер,  Д.Сакс, Б. Балассу, Дж. Бхаваті, А. Вінтерса, М. Голдстейна, Д. Грінвея, П. Кругмана, М. Портера, С. Смалвуда. Л. Антонюк,   А. Воронкова, В. Попов, О. Редькін, М. Чумаченко, Р. Фатхутдінов В. Андрійчук, В. Богомазова, В. Будкін, В. Геєць, А. Кредісов, К. Конченко, Ю. Макогон, І. Пузанов, В.Л.Осецький, О. Плотніков та ін.

Проте питання конкурентоспроможності корпоративного сектора в рамках членства України в СОТ недостатньо знайшло відображення в працях українських та закордонних вчених.

Метою статті є  аналіз  та прогнозування  економічної співпраці України з країнами світу на основі узагальнення теоретичних положень та методичних підходів до формування  конкурентних переваг корпоративного підприємництва в умовах членства у СОТ.

Теоретичною основою дослідження виступає системний підхід до аналізу корпоративного сектора України, а методологічно – це методи системного та порівняльного аналізу, статистичного дослідження та теоретичного узагальнення.

Виклад основного матеріалу дослідження. Слаборозвинені економіки змушені грати за правилами, нав'язаними їм країнами-лідерами. Неефективність зовнішньоеконо­мічних зв'язків виявляється по всьому ланцюгу міжнародних еконо­мічних відносин. У структурі зовнішньої торгівлі переважають некри­тичний імпорт товарів широкого вжитку, низькоякісні продукти хар­чування, «секонд»-технології, експорт сировини і напівфабрикатів з низьким рівнем доданої вартості. Переміщення висококваліфікованої робочої сили в промислово розвинені країни є загальновизнаною тен­денцією «відпливу інтелекту» і набуло загрозливих масштабів. Вико­нання вимог щодо лібералізації зовнішньої торгівлі, зниження рівня протекціоністських заходів і обмеження впливу держави на формуван­ня пропорцій економічного розвитку спричиняє подальшу деформацію галузевої і технологічної структури виробництва [1, с. 130]. Основною формою переміщення капіталу до країн-реципієнтів є кредити і системні позики замість очікуваних прямих іноземних інвестицій і високотехнологічного імпорту, що призводить до накопичення критичного державного боргу та збільшення боргового навантаження на виробництво і унемож­ливлює здійснення незалежної економічної політики.

Рівень економічного розвитку країн обумовлює диференційова­ний вплив різних факторів у забезпеченні конкурентоспроможності, що є визначальним критерієм вибору конкурентних переваг. Згідно з концепцією стадій економічного розвитку націй М. Портера, держави проходять чотири стадії-моделі розвитку, які класифікуються відповід­но до джерел досягнення конкурентоспроможності: на основі факторів виробництва, на основі інвестицій, на основі нововведень, на основі багатства.

Стратегія факторних переваг базується на постулатах теорій абсолютних переваг А. Сміта, порівняльних переваг Д. Рікардо, факто­рів виробництва Е. Хекшера, Б. Оліна, П. Самуельсона. Відповідно до факторної стратегії, конкурентоспроможність країни забезпечується ін­тенсивним використанням традиційних факторів виробництва: робочої сили, капіталу, природних ресурсів. Країни зі значними запасами при­родних ресурсів, відносно дешевою робочою силою, вигідним георозташуванням досягають цінових переваг над конкурентами, експортую­чи сировинну і трудомістку продукцію. В результаті використання ви­ключно ресурсних, транзитних і цінових переваг без формування фун­даментальних факторів розвитку економіки (розвитку ринкової інфра­структури, забезпечення макроекономічної стабільності, розвитку людського капіталу, інституційних і структурних зрушень в економіці), формується конкурентоспроможність найнижчої якості, яка характе­ризується низькою ефективністю використання природних ресурсів, високою ресурсомісткістю та витратністю виробництва, що призво­дить до виснаження ресурсів країни. Вплив технічного прогресу зумов­лює інтенсифікацію використання природних ресурсів: поліпшення доступності вже існуючих та пошук нових видів сировини. «Розпла­тою за цю експансію є виснаження природних ресурсів внаслідок ви­користання та зловживання ними [3, с.15].

Серед основних недоліків використання стратегії факторних пе­реваг:

•  виснаження невідтворюваних ресурсів країни;

•  виробництво і експорт низькотехнологічної продукції з низь­ким рівнем доданої вартості;

•  високий рівень матеріаломісткості виробництва;

• імпорт низькотехнологічних, екологодеструктивних, трудо- і капіталомістких виробництв та низька частка імпорту високих техно­логій;

•  низький рівень валового нагромадження основного капіталу через обмеженість власних фінансових ресурсів для саморозвитку;

• багатоукладність економіки з переважанням виробництв ниж­чих технологічних укладів і, як наслідок, відволікання ресурсів від фор­мування вищих технологічних укладів;

• відсутність стимулів до підвищення продуктивності праці і відплив висококваліфікованої робочої сили за кордон;

•  висока     залежність      від      коливань      світогосподарської кон'юнктури, зокрема найбільш рухомої її частини - цін на сировину;

• неможливість забезпечення стабільних темпів економічної ди­наміки через нестійкість конкурентних переваг і жорсткі умови конку­ренції на світових ринках.

Стратегію забезпечення конкурентоспроможності на основі фак­торів виробництва використовують на сучасному етапі більшість країн, що розвиваються, країни з трансформаційною економікою, а також де­які заможні країни, які мають значні запаси природних ресурсів, серед них Канада і Австралія. Природні сили і пов'язані з цим цінові переваги не можна розцінювати як довготермінові чинники забезпечення конкурентоспроможності. Для слабо розвинених країн використання стратегії факторних переваг загрожує технологічним відставанням та закріплен­ням їх в ролі сировинного придатка технологічно розвинених країн.

Перші спроби сформулювати параметри інвестиційної моделі розвитку щодо стратегії розвитку конкурентоспроможності на основі інвестицій належать представникам класичної економічної теорії Т. Мальтусу, Дж. Міллю, Ж.-Б. Сею, які основним інструментом роз­ширеного відтворення вважали нагромадження частини прибутку, спрямування заощадженого прибутку на впровадження і поширення нових машин, які дають можливість скоротити затрати праці, збільши­ти обсяги виробництва або зменшити витрати виробництва, а пере­шкоду до безмежного розширення виробництва вбачали в недостатно­сті виробників і виробничих потужностей. Динаміка рівня капіталь­них вкладень, тобто інвестиційні коливання, на думку неокейнсіанців Дж. Хікса, П. Самуельсона і  Е. Хансена, є визначальним чинником циклічності економічного розвитку [5, с.21].

Кожна країна має свою унікальну модель інвестиційного ринку. Україна, як і більшість країн Центрально-Східної Європи, пішла шля­хом створення банківсько-орієнтованої моделі структурної організації інвестиційного ринку, за основу якої взято німецьку модель універсаль­ного фінансування комерційними банками.

В умовах дефіциту бюджетних коштів і відсутності ресурсів ко­мерційних банків для довгострокового кредитування реального сек­тора економіки стає досить актуальним розвиток фондового ринку, головною метою функціонування якого повинно стати залучення ін­вестиційних ресурсів для спрямування їх на відновлення та забезпе­чення подальшого зростання виробництва. За оцінками фахівців Все­світнього економічного форуму, державне регулювання фондового ринку в Україні суттєво відстає від європейських стандартів (120-е місце зі 134 країн у рейтингу) [8, с.14]. Все це на сьогодні провокує використання ринку акцій скоріше як спекулятивної торговельної площадки, а не як дже­рела для залучення капіталу. Такий висновок підтверджується низь­кою оцінкою України за показником залучення коштів через розмі­щення акцій на внутрішньому ринку і відносним погіршенням ситуа­ції протягом останніх років у сфері фінансування через місцевий фондовий ринок (табл.1.1).

Основними напрямами розвитку фондового ринку в Україні ма­ють стати: податкове стимулювання розвитку фондового ринку Украї­ни; удосконалення системи регулювання ринку цінних паперів; розви­ток корпоративного управління; розбудова інфраструктури фондового ринку; розвиток законодавства України про цінні папери; підготовка фахівців з питань фондового ринку та корпоративного управління.

 

Таблиця 1. Рейтингові оцінки розвитку фінансового ринку України

Показник

2009

2010

2011

Динаміка

Рівень розвитку фінансового ринку

90

91

100

10

Фінансування через місцевий фондовий ринок

93

92

107

14

Доступність позичок

71

66

87

16

Наявність венчурного капіталу

56

58

91

35

Обмеження обігу капіталу

102

110

124

22

Надійність захисту інвестора

105

107

110

5

Надійність банків

119

112

133

14

Правила фондової біржі

115

120

127

12

Надійність юридичних прав (0-10, 10 - кращий показник)

8

8

5

3

Складено і розраховано за даними: Тhe Global Competitiveness Report  2008-2009, 2009-2010, 2010-2011.

World Economic Forum  [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.weforum.org

 

 

Потенціал іноземних інвестицій в Україні в контексті трансферу технологій поки що використано недостатньо. Швидкість, з якою еко­номіка України переймає і використовує запозичені технології, міжна­родними і вітчизняними експертами оцінено на низькому рівні [2, с.146].

Незважаючи на покращення рейтингу, показники проникнення і доступності нових технологій на внутрішньокорпоративному рівні за­лишають бажати кращого. Однією з можливих причин є те, що при суттєвому зростанні прямих іноземних інвестицій (ПІІ) структура вкладень по галузях економіки не стимулює трансферт разом з ними нових технологій. Переважні обсяги прямих інвестицій зосереджено у виробництві харчових продуктів, на­поїв і тютюнових виробів; у металургійному виробництві та виробницт­ві готових металевих виробів. Також інвестиційно привабливими для нерезидентів є організації, що здійснюють фінансову діяльність (22,0 %), операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям (9,8 %), і підприємства торгівлі, ремонту автомо­білів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (7,9 %).

Виходячи з досвіду країн Центральної та Східної Європи, Украї­на не повною мірою використовує свій потенціал для залучення ПІІ як каналу для доступу до нових технологій. У багатьох країнах, таких як Угорщина або прибалтійські країни, ПІІ ві­діграли визначальну роль у збільшенні технологічної оснащеності сек­торів виробництва та послуг. Імпорт і використання вже готових першокласних світових технологій, наприклад у такій сфері, як енергозбе­реження, може допомогти Україні у відносно короткий термін підви­щити продуктивність економіки.

Стратегія розвитку конкурентоспроможності на основі інно­вацій. Сучасні вітчизняні й зарубіжні науковці, досліджуючи форми і методи ведення конкурентної боротьби у відкритій економіці, зверта­ють увагу на той факт, що більшість розвинених країн світу займають лідируючі позиції в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності і зберігають за собою вигідне місце у світовому поділі праці не за раху­нок дешевих виробничих ресурсів, а забезпечуючи найбільш сприятли­ве підґрунтя для довгострокового розвитку, насамперед за рахунок ін­новаційних чинників.

Характерною ознакою економік, що функціонують за інновацій­ним сценарієм розвитку, є висока швидкість процесів, що відбувають­ся. Перемога у конкурентній боротьбі багато в чому завдячує швидко­сті реагування на зміни ринкової кон'юнктури, орієнтації суб'єктів го­сподарювання на задоволення перспективних (абсолютних) потреб, які ще не стали загальними, але слугують орієнтиром для виробничої спе­ціалізації, амбітним намаганням лідирувати не на сьогоднішніх, а на майбутніх ринках. Новаторську концепцію розвитку бізнесу з прицілом на завоювання майбутніх ринків її засновники - Г. Хемел і К.К. Прахалад - назвали інтелектуальним лідерством. Ця концепція бізнесу є основою для формування стратегії й тактики стійкого еконо­мічного і соціального розвитку економік розвинених країн світу. Щоб зайняти чільне місце на ринках у майбутньому, необхідно виходити не з наявних ресурсів, а на основі інформації про майбутнє правильно ви­значити головні пріоритети економічного, соціального і науково-технічного розвитку національної економіки та забезпечити реалізацію обраної стратегії [4, с.44].

У рамках інвестиційної та інноваційної моделей розвитку виокре­млюють стратегії екзогенного й ендогенного спрямування національної економіки. Стратегія екзогенного розвитку ґрунтується на теоретичних постулатах неокласичної концепції вільного ринку, що виходить із конструктивної ролі вільних ринків, необхідності лібералізації еконо­міки, її зовнішньої відкритості, впровадження передових іноземних технологій. Як аргумент на користь неокласичної моделі вільного рин­ку наводяться приклади її успішного застосування розвиненими ринко­вими економіками. Як рекомендації для країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн пропонується прискорене відкриття націо­нальних економік, лібералізація торговельного режиму (цін і ринків) і на цій основі розширення місткості ринку; збільшення капіталовкла­день за рахунок залучення іноземних інвестицій; підвищення ефектив­ності використання наявних ресурсів внаслідок трансферу технологій. Лауреат Нобелевської премії з економіки Майкл Спенс у доповіді МВФ про стратегію стійкого зростання і всебічного розвитку «The Growth Report: Strategies for Sustained Growth and Inclusive Development» доводить вигідність лібералізації зовнішньоекономічної і, в першу чергу, торговельної політики країн, що розвиваються, аргументуючи це на­данням цим країнам унікальної можливості застосовувати модель наздоганяльного зростання і застосування як важливого ресурсу еконо­мічного розвитку досягнення світової економіки. Забезпечення високих темпів економічного зростання для країн, що розвиваються, стає мож­ливим завдяки наздоганяльному зростанню, яке пов'язане, в першу чергу, з навчанням і передачею знань. «На відміну від розвинених кра­їн, які для забезпечення економічного зростання і розширення вироб­ничих потужностей змушені самостійно винаходити нові технології, країни, що розвиваються, можуть, принаймні протягом певного періоду часу, імпортувати їх. Цим країнам необхідно лише імпортувати і адап­тувати запозичені технології, що потребує певної винахідливості, нова­торства і модифікації».

Незважаючи на значні економічні успіхи країн, які обрали мо­дель наздоганяльного розвитку, особливо її зовнішньоорієнтований варіант, остання має ряд протиріч. Виокремлюють шість основних протиріч цієї моделі: відтворення індустріальної структури економіки, недоспоживання населення, переважання екстенсивних факторів роз­витку, масштабний імпорт капіталу, залежність екзогенно зорієнтова­них економік від експорту власної продукції, абсолютна технологічна, інтелектуальна та культурна залежність від постіндустріальних кра­їн. Проаналізувавши основні протиріччя наздоганяльної моделі роз­витку, можна зробити висновок, що остання неспроможна вивести країни з-під диктату постіндустріальних держав. Відносна безперспек­тивність цієї моделі, пов'язана з тим, що вона призво­дить до формування субординованої економіки та не може забезпечити подолання технологічного й економічного розриву між наздоганяльними країнами і постіндустріальним світом. Але, з другого боку, скорочення розриву між постіндустріальними країнами і рештою світу можливе лише при активному застосуванні технологічних досягнень західних країн.

Трансформація моделі економічного розвитку в Україні та інших пострадянських республіках на початку 90-х років XX ст. здійснювала­ся стихійно і хаотично, на засадах «шокової терапії» і супроводжува­лась обвальним падінням виробництва і поглибленням структурних диспропорцій економіки, зниженням добробуту основної маси насе­лення і зростанням диференціації доходів, занепадом інтелектуального і технічного потенціалу. Найбільш очевидним наслідком безсистемних і поспішних реформ, на думку В.М. Гейця, стало якісне зниження функ­ціональної дієздатності української держави. Необґрунтовано висо­кий рівень екзогенної залежності на початку трансформаційного пері­оду (1990-1999 рр.) мав значні деструктивні наслідки для економіки України і позначився зростанням зовнішньої заборгованості й фінан­сової нестабільності, значним відпливом національного капіталу, по­дальшою консервацією неефективної галузевої і технологічної струк­тури виробництва та експорту, зниженням рівня доходів населення, не­ефективним використанням природних ресурсів і зростанням екологодеструктивного виробництва, тінізацією економіки і реорганізацією стратегічно важливих підприємств, що стало реальною загрозою розви­тку України як суверенної держави. Труднощі трансформаційного періоду і ті загрози, з якими зіткнулася економіка України, остаточно розвіяли ілюзії щодо автоматичного долучення економіки, що інтегрує, до світових здобутків у науково-технологічній сфері та підвищення якості життя. Інтеграції країн з середнім і низьким рівнем розвитку у світовий економічний простір має передувати етап якісного і кількісно­го вдосконалення національної економічної системи на основі залучен­ня власних ресурсів, інвестицій, новітніх технологій.

Таким чином, політика імітування запозичених технологій не здатна скоротити технологічний розрив між країнами-технологічними лідерами і країнами-донорами. Історичний досвід ринкових трансфор­мацій доводить низьку результативність запозичених моделей і концепцій економічного розвитку та їх використання для розбудови дієздат­ної конкурентоспроможної економіки без урахування специфіки про­цесів, що мають місце в національному господарстві, та змісту об'єк­тивних тенденцій розвитку зовнішнього середовища. Найбільш дієвим способом подолати відставання є виробництво власної інноваційної продукції і перехід на інноваційну модель розвитку економіки.

Реально існуючі моделі конкурентоспроможності економічних систем є «гібридами», що ґрунтуються на експлуатації різного типу наявних конкурентних переваг: ресурсних, технологічних, інновацій­них, глобальних. Навіть у таких країнах-інноваційних лідерах, як США і Німеччина, існують галузі, які зберігають свої конкурентні пе­реваги виключно завдяки природним ресурсам. Проте пріоритетні сфери, які репрезентують ці економіки як такі, що розвиваються за ін­новаційним сценарієм, як основний локомотив зростання застосовують конкурентні перевага вищого порядку і тим самим забезпечують стій­кість економічного зростання [5, с.45].

Визначення М. Портера щодо стадій розвитку економіки покла­дено за основу розрахунку Глобального індексу конкурентоспромож­ності (ГІК) Всесвітнім економічним форумом в Давосі. Підбір показ­ників для оцінювання конкурентоспроможності і рекомендації щодо її підвищення ВЕФ здійснює, виходячи зі стадії розвитку конкретної економіки:

Стадія 1 - факторно-орієнтовані економіки: на цій стадії еконо­мічне зростання залежить від базових факторів, а країни конкурують за рахунок забезпеченості ресурсами - в основному некваліфікованою ро­бочою силою й природними копалинами. Компанії конкурують за ра­хунок ціни й продають елементарні продукти і товари. Низька продук­тивність відображує низький рівень заробітних плат. Збереження кон­курентоспроможності на цій стадії розвитку економіки залежить в ос­новному від стабільного функціонування державних і приватних уста­нов, інфраструктури, макроекономічної стабільності, а також від здо­ров'я та освіченості робочої сили [2, с.153].

Стадія 2 - економіки, орієнтовані на забезпечення ефективного розвитку: у міру зростання заробітних плат і подальшого економічно­го розвитку країни переходять до стадії, де економічне зростання за­лежить від ефективності. На цій стадії необхідно впроваджувати більш ефективні виробничі процеси та підвищувати якість продукції. На цьому етапі підвищення рівня конкурентоспроможності більшою мі­рою залежить від якості вищої освіти та професійної підготовки, ефек­тивного ринку товарів і послуг, добре функціонуючого ринку праці, розвиненості фінансового ринку, здатності впроваджувати новітні тех­нології і розмірів внутрішнього та зовнішнього ринків.

Стадія 3 - інноваційно-орієнтована економіка: коли розвиток еко­номіки залежить від інновацій, країни здатні підтримувати високий рі­вень заробітних плат і відповідний рівень життя тільки за умови, якщо компанії конкурують за рахунок нової та унікальної продукції. На цій стадії критичними факторами досягнення конкурентного успіху є ін­новації, розробка і впровадження яких стають можливими за рахунок високорозвинутих виробничих процесів.

Сучасна модель конкурентоспроможності України має яскраво ви­ражений ресурсний характер і сформована на основі використання унікального природоресурсного потенціалу, високої родючості сіль­ськогосподарських угідь, вигідного геоекономічного розташування, низької вартості робочої сили. За даними англійського інституту «Рендел», за коефіцієнтом транзитивності Україна посідає перше місце в Європі. Через територію країни проходять п'ять транзитних кори­дорів міжнародного значення. Вигідне геоположення мінімізує витра­ти на транзит вантажів і сприяє істотним надходженням до бюджету. Незважаючи на важливість цього виду діяльності для України, транс­портний потенціал використовується лише на 70 %, у тому числі транспортні шляхи загального використання - на 50 %. Існує загроза, що позиції України в Євро-Азійському транспортному ланцюзі мо­жуть ослабнути через повільне реформування її транспортного секто­ра відповідно до сучасних потреб та недостатнє впровадження спіль­них проектів зі сприяння транзиту її територією. Для того щоб підви­щити привабливість України як транзитної держави та її конкурентні переваги, мають бути реалізовані дії, скоординовані на урядовому та секторальному рівнях, а також прискорено реформу всього сектора [6, с.223].

Україна має сприятливі природно-кліматичні умови та багаті при­родні ресурси (земельні, мінерально-сировинні, лісові, водні). Водно­час, незважаючи на достатню забезпеченість (за європейськими стан­дартами) природними ресурсами, низьким залишається рівень ефектив­ності їх використання. Україна посідає одне з перших місць у світі за рівнем споживання природних благ - енергії, води, корисних копалин - на одиницю ВВП. Цей показник по Україні майже втричі перевищує світовий рівень. На одиницю ВВП в Україні витрачається майже тонна природних ресурсів, тоді як в США - 3 кг. Наявність в Україні значної кількості корисних копалин (кам'яного вугілля, залізної і марганцевої руди, урану, графіту, будівельної сировини) зумовлює прискорений роз­виток сировинних галузей і ресурсомістких виробництв і недостатню увагу до високотехнологічних галузей. Неефективна з огляду на висо­кий рівень ресурсомісткості виробництва структура економіки проду­кує і неефективну структуру зовнішньої торгівлі, в якій переважають некритичний імпорт низькоякісних, але дешевих продуктів харчування та промислових товарів широкого вжитку і експорт сировини, напів­фабрикатів і готової продукції з низьким вмістом доданої вартості. З огляду на структуру зовнішньої торгівлі, Україна реалізує цю стратегію у металургійній (42,2% у загальній структурі експорту товарів), хіміч­ній промисловості (8,2% у загальній структурі експорту товарів), транспорті (67,9 % у загальній структурі експорту послуг).

За оцінками ВЕФ, Україна з 2008 р. віднесена до групи країн, в яких економіки орієнтовані0на0забезпечення0ефективного0розвитку0(табл. 2).

 

Таблиця 2. Класифікація країн за стадіями розвитку

Стадія розвитку

Країни на цій стадії

(місце в загальному рейтингу)

Пріоритетність факторів забезпечення конкурентоспроможності

Факторно-орієнтовані

економіки (стадія 1)

 

Індія (50), В`єнам (70), Єгипет (81), Молдова (95),

Монголія (100), Таджикистан (116), Киргизстан (122).

Фундаментальні фактори – критичні,0підсилювачі

ефективності – важливі.

Перехідні економіки

зі стадії 1 до стадії 2

 

Саудівська Аравія (27), Китай (30), Казахстан (66), Азербайджан (69), Вірменія (88), Грузія (90).

Фундаментальні фактори критичні,00підсилювачі

ефективності – важливість зростає.

Економіки орієнтовані на

забезпечення ефективного

розвитку (стадія 2)

ПАР (45), Мексика (60), Бразилія (64), Румунія (68), Україна (72), Колумбія (74), Болгарія (76),

Сербія (85), Аргентина (88), Боснія та Герцеговина (107), Албанія (108).

Фундаментальні фактори –  важливі,0підсилювачі

ефективності – критичні.

Перехідні економіки

зі стадії 2 до стадії 3

 

Тайвань (17), Чилі (28), Естонія (32), Литва (44),   Росія (51), Польща (53), Латвія (54),

Словаччина (46), Хорватія (61), Угорщина (62), Туреччина (63).

Фундаментальні фактори – важливі,0підсилювачі

ефективності – критичні, інноваційні

фактори – важливість зростає.

Інноваційно-орієнтовані

економіки (стадія 3)

США (1), Швеція (4), Фінляндія (6), Німеччина (7), Японія (9), Великобританія (12), Корея (13),

Франція (16), Ірландія (22), Ізраїль (23),

Іспанія (29), Чехія (33), Словенія (42, Греція (67).

Фундаментальні фактори – важливі,0підсилювачі

ефективності – важливі, інноваційні

фактори – критичні.

Складено за даними: Тhe Global Competitiveness Report  2009-2010. World Economic Forum  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.weforum.org

 

Це означає, що критично важливими для забезпечення конкурен­тоспроможності є фактори, що підсилюють ефективність (вища освіта і професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефектив­ність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку). Важливими факторами розвитку залишаються фундаментальні фактори (інституції, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров'я і початкова освіта). З урахуванням кон­курентних недоліків рівень впливу фундаментальних факторів і фак­торів, орієнтованих на ефективність, становить близько 90 %, вплив факторів інноваційності на економічне зростання в Україні не переви­щує 10-12%. Досвід країн-технологічних лідерів засвідчує, що іннова­ційна модель може бути реалізована, коли фактори інноваційності на­бувають значення для розвитку економіки на рівні 30%.

Останнім часом, напередодні світової фінансової кризи 2008-2010 рр., економіка України демонструвала сповільнення темпів еко­номічного зростання. Причина полягає в тому, що сприятливі кон'юнктурні чинники, які підтримувалися тенденцією девальвації на­ціональної валюти, вичерпали свій продуктивний потенціал. Всі ці обставини призвели до погіршення пози­ції країни на зовнішньому ринку і обумовили необхідність розробки національної моделі конкурентоспроможності економіки з урахуван­ням базових параметрів розвитку та перспективних амбіцій України щодо зміни її статусу в міжнародній спеціалізації країн. В економічній політиці держави превалюють методи, спрямовані на відтворення не­ефективної моделі розвитку економіки, яка, за влучним формулюван­ням організації промислового розвитку ООН (UNIDO), визначена як «нижній шлях» (low road to competitiveness) - шлях поступального еко­номічного розвитку слаборозвинених країн та їх інтеграції в систему світового господарства за рахунок залучення іноземних інвестицій, спрямованих на використання дешевих трудових і природних ресур­сів. Для забезпечення стійкого економічного розвитку, підвищення конкурентоспроможності національної економіки і скорочення розри­ву в рівнях промислового розвитку розвинених країн і країн, які розви­ваються, необхідно стимулювати розвиток економіки по «верхньому шляху» (high road to competitiveness) - за рахунок освоєння новітніх світових технологій і продукування власних технологічних інновацій. Це єдиний шлях до забезпечення економічного зростання і добробуту нації в довгостроковій перспективі, імунітет від негативних зовнішніх імпульсів, можливість для позиціонування національної економіки в архітектоніці світогосподарського устрою як повноправного конкурен­тоспроможного суб'єкта [3, с.14].

Висновки. Отже, загострення конкурентної боротьби в сучасному світі, що глобалізується, спонукає до пошуку і реалізації ефективних стратегій національного розвитку і конкурентоспроможності. Сьогодні Україна зробила рішучий крок уперед, відмовившись віл нав'язаної їй неолібе­ральної доктрини економічних реформ, що ґрунтувалась на принципах «вашингтонського консенсусу». Стрижнем концепції розвитку еконо­міки, що орієнтується на довгострокові цілі, враховуючи новітні кри­терії конкурентоспроможності, національні особливості й амбітні стратегічні плани, є модель інноваційного розвитку і, зокрема, най­більш радикальний її варіант - технологічний прорив. Стратегічними орієнтирами обраної моделі розвитку економіки України мають стати зростання рівня економічного і соціального розвитку, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економіч­ного потенціалу і національного багатства, ефективне використання ресурсів при збереженні і навіть поліпшенні довкілля, забезпечення високого рівня життя своїм громадянам, формування економічно високорозвиненої країни, яка здатна органічно інтегрувати в світовий та економічний простір і підтримувати задані параметри розвитку в дов­гостроковій перспективі.

  Конструктивізм розглянутих моделей конкурентоспроможності, серед яких модель факторних переваг, інвестиційна, модель екзогенно­го розвитку, імітаційна й інноваційна моделі, дає можливість глибше зрозуміти природу феномена конкурентоспроможності, а також має бу­ти врахований при формуванні стратегії розвитку економіки України.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1) Зимовець В. В. Вектори регіональної економічної інтеграції України: зовнішні чинники та внутрішні передумови / В. В. Зимовець// Стратегічна панорама. – №2. – 2006.– С .73-82

2) Конкурентоспроможність національної економіки / За ред. д-ра екон. наук Б.Є.Кваснюка (Ін-т економіки та прогнозування НАН України) - К.: Фенікс, 2005. – 582 с.

3) Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / Я. А. Жаліло, Я. Б. Базилюк, Я. В. Белінська та ін.; За ред. Я. А. Жаліла. - К.: НІСД, 2005. – 388 с.

4) Матеріали серверу Державного комітету статистики України - http://www.ukrstat.gov.ua

5) Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление. - 2-е изд., испр. и доп./ Р.А. Фатхутдинов - М.: 2005. 544 с.

6) Ходжаян А.О. Конкурентоспроможність як соціально-економічне поняття і категорія / А.О. Ходжаян // Економічний вісник Національного гірничого університету. – Дніпропетровськ, 2008. -№2.-С. 19-25.

 

References.

1) Zymovets, V. V. (2006), "Vektory rehionalnoi ekonomichnoi intehratsii Ukrainy: zovnishni chynnyky ta vnutrishni peredumovy",  Stratehichna panorama, vol.2, pp .73-82.

2) Kvasniuk, B.Ye. (2005), Konkurentospromozhnist natsionalnoi ekonomiky, Feniks, Kyiv, Ukraine, p.582.

3) Zhalilo, Ya. A.  Bazyliuk, Ya. B. Belinska, Ya. V.  and other (2005), Konkurentospromozhnist ekonomiky Ukrainy v umovakh hlobalizatsii, NISD, Kyiv, Ukraine, p.388.

4) Materialy serveru Derzhavnoho komitetu statystyky Ukrainy, [Online], vol . 8, available at: http://www.ukrstat.gov.ua

5) Fathutdinov, R.A. (2005), Konkurentosposobnost': jekonomika, strategija, upravlenie, 2-nd ed., Moscow, Russia, p.544.

6) Khodzhaian, A.O. (2008), "Konkurentospromozhnist yak sotsialno-ekonomichne poniattia i katehoriia",  Ekonomichnyi visnyk Natsionalnoho hirnychoho universytetu, vol. 2, pp. 19-25.

 

 Стаття надійшла до редакції 13.08.2014 р.