EnglishНа русском

Ефективна економіка № 3, 2016

УДК: 332.2:332.01

 

О. І. Ковалів,

к. е. н., с. н. с., завідувач відділу з питань інтелектуальної власності та маркетингу інновацій,

Інститут агроекології і природокористування НААН України

 

Теоретико-методологічні засади реформування земельних відносин та розвитку сільських територій в україні

 

O. I. Kovaliv,

Ph.D. in Economics, Senior scientific researcher, Head of the Intellectual Property and Marketing Innovation Department,

Institute of Agroecology and Environmental Management of the National Academy of Agrarian Sciences of Ukraine

 

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL FOUNDATIONS OF LAND REFORM AND RURAL DEVELOPMENT IN UKRAINE

 

Сформульовано нові теоретично-методологічні засади звершення земельної реформи в Україні, з позицій національних інтересів. Обґрунтовано алгоритм функціонування основних земельних інтересів, які базуються на чотирьох збалансованих ренто-узгоджувальних прибутках (доходах), що уособлюють головні інструменти економіки природокористування. Запропоновано основні завади реального розвитку приватної ініціативи, підприємництва та місцевого самоврядування.

 

New theoretical and methodological basis of land reform accomplishment in Ukraine from the standpoint of national interests are formulated. This paper deals with algorithm of the basic land interest functioning, which are based on four balanced matching-rent income (profit) that represent the main instruments of economy of nature management. The basic disturbance real development of private initiative, entrepreneurship and local governments.

 

Ключові слова: земельна реформа, земельні відносини, інтереси, економіка природокористування, місцеве самоврядування, природні ресурси, рента.

 

Keywords: land reform, land relations, interests, environmental economics, local governance, natural resources, rent.

 

 

Постановка проблеми. На 25-му році здійснюваних так званих земельних і аграрних трансформацій, суспільству нав’язується думка, що завершальним етапом земельних реформувань в аграрній сфері має стати, термінове запровадження повноцінного вільного ринку земель сільськогосподарського призначення та іпотека землі, які начебто сприятимуть сталому розвитку сільських громад та сільських територій. Вважається, що за таких умов відбудетьсь повна імплементація правил ринкової економіки (на зразок розвинутих країн світу) в земельні відносини України. Головним аргументом фігурує необхідність реалізації набутих прав приватної власності на віртуальні земельні ділянки, оформлені взамін земельних паї, і які обов’язково мають «вільно» продаватися їхніми власниками.

Такі наміри завершити земельну реформу можуть зазнати чергових невдач закономірно, адже більшість громадян України досі не можуть усвідомити ні суті, ні змісту, ані кінцевої мети заявленої земельної реформи. В Україні до сьогодні законодавчо також не визначено етапів, завдань та механізмів правового, економічно-фінансового, екологічного, соціального і духовного розвитку реформ. Не створено прозорих й однозначних правил забезпечення та реалізації прийнятих рішень, а також механізмів невідворотної персональної відповідальності за невиконання їх та негативні наслідки [1].

У такому середовищі нестабільності й протиріч, через довірливість і терплячість людей, в Україні створено ряд неприродно великих структур експортно-орієнтованого агробізнесу, які випередили бажаний розвиток та формування некорумпованого громадянського суспільства за стандартами ЄС. За таких умов, в людей породжується зневіра до можливої організації власних господарств сімейного типу, - на зразок європейських. Також посилюються доводи про необхідність ведення такого агробізнесу та одержання надприбутків, не сплачуючи адекватних рентних платежів за родючі ґрунти, начебто на користь громадян України і заради валютних надходжень.

З огляду на такий стан, та з метою врегулювання ситуації в агросфері, вимагається запровадити в Україні термінові комплексні, системні і радикальні заходи, які б одночасно стимулювали реалізацію приватної ініціативи працездатного населення України до створення власного малого і середнього бізнесу та балансували б різноманітні інтереси. Такі заходи мили б також сприяти реальному росту бюджетів усіх рівнів, особливо сімейних, та виправленню допущених помилок попередніх «реформ».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Пошуку шляхів розв’язання проблем реформування земельних відносин, в тому числі на рентній основі, та розвитку сільських територій в Україні приділяється велика увага. Зокрема, такими вченими як: І.К.Бистряков, В.М. Будзяк, В.М. Геєць, Б.М.Данилишин, Д.С.Добряк, Й.М.Дорош, Л.Я.Новаковський, Б.Й.Пасхавер, П.Т.Саблук, А.М.Третяк, М.М.Федоров, В.В.Юрчишин та іншими, проведено ряд досліджень. Водночас дані проблеми залишаються досить актуальними та дискусійними і потребують логічного вирішення.

Метою дослідження є обґрунтування нових теоретико-методологічних засади можливого розв’язання наявних проблем реформування земельних відносин та розвитку сільських територій з позицій національних інтересів – інтересів всіх громадян України, і в першу чергу, –  власників земельних паїв та місцевих громад.

Виклад основного матеріалу. Теоретичне уявлення, осмислення й розуміння засад земельної реформи, що триває в новітній історії України з самого початку перебудови (1985) вказує на невідворотність її проведення і віддзеркалює трансформаційні процеси та механізми впливу на суспільно-економічні відносини в конкретних часових і просторових координатах пострадянського синдрому.

Існуючі, до теперішнього часу, різноманітні політичні настанови, які постійно змінювались на всіх етапах державотворення, особливо, стосовно реформування земельних відносин, є наглядним і переконливим доказом наявності суперечностей, не лише концептуального та інституціонального характеру щодо впровадження ринкових відносин, але й теоретичних поглядів в наукових колах і в їхніх розробках, включаючи відміні до офіційного курсу, – твердження, аргументи та пропозиції.

Ми із самого початку впровадження так званої «земельної реформи» звертали увагу на необхідність врахування, на наш погляд, фундаментальних основ ринкових відносин, в тому числі на користь суспільства. Зокрема, - на те, що володіючи, користуючись і розпоряджаючись земельною ділянкою сільськогосподарського призначення - одночасно здійснюється природокористування (живим природним ресурсом, основним засобом виробництва і капіталом), - основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Такі відносини нерозривно пов'язані між собою, із процесом життєдіяльності людей, з територією місцевості та держави в цілому. Тому ми вважали і вважаємо, що суспільно-економічні реформи в пост радянській Україні і перехід від соціалістичної моделі «планової економіки» (повної націоналізації та ліквідації приватної власності), - до моделі «ринкової економіки» мали б проводитись комплексно, системно і синхронно в часі й просторі, виходячи з законів та вимог усіх основних складових ринкових відносин і ринкової економіки, які функціонально виражають: «ренти, відсотки і реальну величину зарплати» [1]. Основні засади формування ринкової економіки в пост радянській Україні виражено на логічній схемі (рис. 1).

 

 Рис. 1. Логічна схема основних засад формування ринкової економіки в пост радянській Україні

Джерело: розроблено автором [1]

 

Особливого підходу до трансформації економічних відносин вимагали соціалістичні сільські господарств. Наприклад, при запровадженні в 20-х – 30-х роках минулого століття в сільській місцевості (комун) шляхом суцільної колективізації селянських господарств, всі три фактори: земля, капітал і праця (поле, коні й люди) злилися – воєдино… Місцеве самоврядування було відсутнім і немислимим як таке взагалі. Колгоспні збори більшістю голосів відкритим способом (більшовизм) вирішували  тільки «дозволене». Селянам почали видавати паспорти лише починаючи з 1961 року.

Нажаль, після проголошення незалежності України не бралися до уваги пропоновані нами науково-обґрунтовані засади, засновані на такій (рис. 1) теоретико-методологічній основі переходу до моделі ринкової економіки, особливо в сільській місцевості. Фактично почали декларуватись права власності «на землю» для селян, лише в 1995 році, відповідно до Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 р., за умов, якщо вони будуть прискорено безоплатно передані в колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Така умовна приватизація здійснювалась шляхом поділу земель, переданих в колективну власність на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості).

При цьому, зовсім були відсутні земельно-реєстраційна та земельно-кадастрові системи, які існують в цивілізованому світі [2].

Здійснюючи хаотичні кроки в пошуку ефективного власника, а не громадянина-господаря на власній землі, який мав би можливості повноцінно реалізувати приватну ініціативу, в Україні фактично створено умови для обезземелення селян. При цьому залишено поза увагою вимоги до формування і реалізації повноцінного інституту прав власності на землю та її природні ресурси - основне національне багатство всього українського народу як головного національного інтересу. Нажаль, й до цього часу також не вироблено бажаного курсу економіко-юридичних відносин стосовно захисту інтересів віртуальних селян-господарів, яких безоплатно «обдаровано» землею.

При цьому, проголошена земельна реформа не супроводжувалась комплексом робіт із Державного землеустрою та землевпорядкування як основного інструменту державного планування, управління, регулювання і реалізації аграрної реформи та здійснення заходів з формування мінімально неподільних ділянок (полів) за їх функціональним призначенням та раціональних землеволодінь і землекористувань як цілісних об’єктів господарювання в конкретних агроландшафтах. Не створено дієвої системи з державної регуляторної політики стосовно забезпечення раціонального використання й охорони ґрунтів, водних ресурсів та екосистем загалом. [3].

Проте, нерегульований агробізнес, що діє на теренах України за власними правилами, зважаючи на зростаючі світові тенденції в споживанні продуктів харчування як глобальної продовольчої безпеки, особливо для євро-азіатського регіону та країн африканського континенту, намагається першочергово заволодіти родючими українськими ґрунтами. Здійснювані кроки довгострокової оренди , в процесі дії мораторію  Прискорення За таких умов, питання розвитку сільських територій і нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, за безпосередньої участі місцевого населення, з одночасним приведенням її у відповідність до європейських стандартів якості, нажаль, вважається другорядним.

Тому в сучасних ринкових умовах стає все більш актуальною проблема впорядкування (усунення недоліків) існуючих анрохолдингів і окремих неприродно створених «фермерських» господарств та недопущення розпродажу родючих угідь, а також організації нових господарств сімейного типу. Вирішуючи комплекс взаємопов'язаних завдань в рамках сучасних проектів державного землеустрою і землевпорядкування, найбільш вдало можуть бути реалізовані дані вимоги і забезпечено громадянам їхні конституційні права на землю як основне національне багатство та на самостійно оброблювані земельні ділянки (паї) як на об’єкти нерухомості [4].

Для розв’язання цих та інших проблем, в сучасних умовах,  нами зроблено пошук нової парадигми «звершення», а не «завершення» земельної реформ, яка базується на конституційних нормах, земельних інтересах та економічних вигодах через  балансування ренто-узгоджувальних прибутків (доходів), а також на реальних вимогах сьогодення [5].

Слід акцентувати увагу на тому, що привабливі й цінні: «Природні багатства України — це не тільки величезний економічний потенціал, але й загрози національної безпеці у зв'язку із зазіханням на їх привласнення. За попередніми розрахунками РВПС України НАН України реальна величина національного багатства держави досягає 320-380 трлн. доларів. Близько 5-7% із загального обсягу становить людський потенціал — накопичені вкладення в людину у процесі її трудової діяльності. Інтелектуальний капітал оцінюється в 400 млрд. доларів. На фізичний капітал або накопичені блага припадає 7-10%. І нарешті, приблизно 83-88% — приходиться це частка природно-ресурсних багатств. Грошового еквіваленту багатства на кожного з нас припадає близько 2 млн. доларів. Комусь це може здатися нісенітницею, але така реальність. Левова частка цих грошей знаходиться в тіньовій економіці» [6].

Вважається, що за умови, якщо б Україна сповна використовувала додаткове джерело фінансових засобів від природної та економічної ренти, її економіка могла в соціальному розвитку піти шляхом передових країн Європи і світу, де певний відсоток національного доходу перераховувався б на соціальні потреби, на персональні рахунки громадян. Зараз в Україні панує монопольна влада тих, хто контролює використання землі і природних ресурсів, що стримує суспільний розвиток. Існує лише один шлях нейтралізації влади природних монополій — це «усуспільнення» ренти.

Єдине чим можна зарадити важкому стану економіки, це — перехід до нової системи фінансування, згідно з якою основним об'єктом оподаткування стане рентний дохід від використання природних ресурсів, частини доходів рентного характеру, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю, від розміщення підприємств, будівництва, переробки ресурсів, транзитних перевезень, експортно-імпортних операцій, інноваційного розвитку національного господарства, а не податки на споживання і заощадження населення [6].

Акцентуючи увагу на землях сільськогосподарського призначення, та з метою врегулювання наявних проблем, ми розробили, сформулювали і пропонуємо застосувати (мінімум впродовж періоду повного подолання тіньової економіки й досягнення соціально-економічного розвитку в Україні – не нижче середнього рівня в ЄС) алгоритм чотирьох взаємозалежних видів власності (Н; Д; П; М) як основних об’єктів й одночасно суб’єктів заінтересованості в раціональному природокористуванні у межах конкретної ділянки. Відповідно обґрунтовано чотири збалансованих ренто-узгоджувальні (R) прибутки (доходи) як головні інтереси та рушійні механізми і одночасно інструменти синергетичного спрямування на розвиток економіки природокористування (рис. 2), що вважається головною передумовою звершення земельної реформи в Україні [1,3,5,7,8].

 

Рис. 2. Основні ренто-узгоджувальні прибутки (доходи) у вигляді чотирьох інтересів (R)

Джерело: розроблено автором. [5]

 

Усі визначені чотири (RН; RД; RП; RМ;) види прибутків (доходів) взаємопов'язані між собою і всіма учасниками, які використовують і споживають природні ресурси, і державою. Механізми визначення та функціонування їх мають бути основними складовими суспільно-економічних відносин, особливо при формуванні, генеруванні та реалізації нової програми національної безпеки і оборони. Таке природокористування повинно бути платним для всіх, і повинні діяти прозорі механізми отримання прибутку, а також вільні комерційні відносини при безпосередній участі держави. При цьому будь-які преференції мають бути відсутні, а надходження від першої ренто-узгоджувальної складової не повинні «проїдатися», як це відбувається зараз [1].

Ренто-узгоджувальний прибутки (доходи) за національне багатство (RН)  повинна сплачуватися всіма суб’єктами використання землі та її природних ресурсів (у тому числі державними і комунальними користувачами). Всі кошти мають надходити до Національної земельної установи (Національного Банку землі та її природних ресурсів (його відділень) і зараховуватися на спеціальних рахунках Бюджет Банку у таких пропорціях: на державному рівні – 30 %; на обласному рівні та республіці Крим – 10 %; на районному та в містах обласного підпорядкування (в розрізі рад базового рівня) – 60 %. Усі кошти повинні використовуватися тільки за цільовим призначенням [3].

Такі наші пропозиції неодноразово пропонувались владним структурам і, навіть, прогресивні науковці підтримали їх у 2003 році через публікацію статті «Земля та її природні ресурси - основа подальшої внутрішньої політики в Україні на рентній основі (реальна програма дій)» в науково-виробничому журналі: «Землевпорядкування» [3].

Ми вважали і вважаємо, що Бюджет пропонованого Національного Банку землі та її природних ресурсів (його відділень) повинен стимулювати такі найважливіші завдання:

- забезпечення реалізації відповідних Концепції і Програм через здійснення конкретних заходів на рівні держави та в розрізі адміністративно-територіального устрою України;

- здійснювати роль інноваційного та інвестиційного фондів для учасників (земле- і природо-користувачів), які активно реалізують згадані Концепцію і Програми;

- запровадження іпотечного кредитування та перших трансакцій на всі земельні ділянки, які передані безплатно із державної власності;

- забезпечувати економічне стимулювання ефективного використання і охорони землі та її природних ресурсів з точки зору національних інтересів;

- генерування зростання золотого і валютного запасу держави в частині зарахованої до нього частки Основного національного багатства і поповнення такого запасу;

виконувати інші функції, передбачені Законом України «Про Національний Банк землі та її природних ресурсів» [3].

Нажаль до цього часу не вирішується дана проблема. Натомість безкінечно продовжується надуманий «мораторій». Адже в Україні, як державі з перехідною економікою, набула проблема протистояння між правом власності на рентний ресурс (джерело виникнення ренти) і правом його використання. Така ситуація склалася у багатьох постсоціалістичних країнах, коли при слабкості інституціональних регуляторів ринкових відносин, що вже досягли певного рівня розвитку, і відсутності налагоджених інститутів власності на природні ресурси та оподатковування, виник реальний дисбаланс між відносинами монополії власності на природні ресурси і монополією привласнення ренти. Зокрема, це проявилося в тому, що у найважливіших галузях (земле-, водо-, лісокористування, нафтовидобування, газова промисловість тощо) природні ресурси підприємці стали використовувати як власники, не будучи ними в інституціональному значенні [6].

Обґрунтовуючи економічну, природну та фізичну сутність поняття земельного капіталу як сукупності благ (земельних ), якими розпоряджається людина (або які вона може використовувати ) і які являють собою синтез природної енергії в різних формах та людських здібностей (праця, інтелект людини ), а також земельні поліпшення (шляхова, інженерна, меліоративна інфраструктура тощо), що нерозривно пов’язане із землекористуванням, Третяк А.М. прийшов до висновку, що основними складовими елементами, які формують земельний капітал є: природний капітал у виді земельних та інших природних ресурсів, що невіддільні від землекористування; інтелектуальний капітал у виді інтелекту щодо планування використання і охорони земель, здійснення землеустрою та землевпорядкування із визначення цільового призначення і функціонального використання, формування права власності на земельні ділянки та права користування ними; майновий капітал у вигляді дорожньої, інженерної та меліоративної інфраструктури тощо [9].

 Алгоритм капіталізації земельних ресурсів, який в основному застосовується до землекористування, дійсно є складним процесом, що безперервно триває в часі й просторі. Він має певні етапи формування, концентрації, взаємодії та реагування на не лише на ринковий попит і пропозиції, алей на стан державної і регіональної політики.

Розуміння капіталізації земель, переважно, зводиться до фіксації їх вартості в просторі й часі. Наприклад, вважається, що переведення земель сільськогосподарського призначення в категорію земель житлової та громадської забудови значно підвищує їхню вартість. Великі надії також покладаються на запуск ринку родючих земель, адже не секрет, що найбільш інтенсивно капіталізовані земельні ділянки у великих містах і їхніх приміських зонах – Києва, Харкова, Дніпропетровська, Вінниці, Одеси, Львова тощо.

Землекористування, як одне із основних формулювань, що уособлює предмет природокористування, розглядають переважно через призму економічної оцінки земель, особливо сільськогосподарського призначення, їхню капіталізацію та ефективне залучення інвестицій. Фактично, в процесі наближення функціонування в Україні вільного ринку земель, економічна оцінка земель, в основному, розглядається з точки зору купівлі-продажу, хоч мова повинна йти про «земельні ділянки», а не про «землю». Проте, ми вважаємо, що проблема оцінювання є значно ширшою, оскільки земля є не тільки предметом купівлю-продажу та особливим засобом виробництва, але й основним національним багатством українського народу.

Посилаючись на наявність в сучасних умовах перманентної економічної кризи, пожвавився пошук додаткових постійних джерел наповнення бюджетів усіх рівнів. Зокрема пропонується це здійснювати за рахунок сукупного рентного доходу (земельної ренти) та його оптимального і справедливого, як вважають автори, перерозподілу, виходячи із економічної, соціальної та екологічної точок зору. Оскільки в сучасних умовах господарювання в агросфері з’являються нові суб’єкти, такі як об’єднані територіальні громади, а роль держави стосовно великих землекористувачів, насамперед агрохолдингів, які в основному присвоюють земельну ренту, й досі не визначена, тому пропонується перерозподіляти таким об’єднаним громадам 50 відсотків сукупного рентного доходу, що в еквіваленті сукупно по всій державі складає 21 391 млн. грн. Одночасно вважається, що із: економічної точки зору, величина сукупного рентного доходу мала б бути розподілена таким чином: 25% – землевласнику; 25 – землекористувачеві; 25 – державі; 25 – об’єднаній територіальній громаді; екологічної: 15% – землевласнику; 15 – землекористувачеві; 50 – державі; 20 – громаді; соціальної: 20% – землевласнику; 10 – землекористувачеві, 35 – державі; 35% – громаді [10].

Наголошується, що в залежності від того, де, на якій території існують нагальні для вирішення ті чи інші проблеми, і слід встановлювати специфічну територіальну ієрархію щодо їх вирішення та визначати обсяги певного фінансового надходження за рахунок відповідних пропорцій щодо розподілу рентних доходів. Вважається, що було б доцільно, щоб диференційний рентний дохід І ділили між собою землевласник і держава, а диференційний рентний дохід ІІ – землекористувач і територіальна громада. Монопольний рентний дохід необхідно ділити між державою і громадою, а абсолютний рентний дохід – між землекористувачем і громадою [10]. Нажаль, не вказується: «Яким чином  і, в який спосіб?».

Адже, оцінені за існуючою методикою земельні ділянки сільськогосподарського призначення як капітал, не можуть виступати лише основним активом аграрного сектору, де головна роль відводиться переважно власникам таких ділянок (володіння, користування і розпорядження). Процес природокористування на таких ділянка, перш за все, пов'язаний із використанням природних об'єктів права власності українського народу - основного національного багатства, - лише у визначених межах і, - лише відповідно до закону, якого поки що немає. Тому власники земельних ділянок, чи їхні користувачі не мають права привласнювати частку прибутку (доходу) за власність українського народу (абсолютний рентний дохід). Ми вважаємо, що шлях досягнення добробуту в Україні лежить, саме, через комплексне врегулювання всіх складових відносин права й економіки стосовно основного національного багатства, яке знаходиться в межах всього державного кордону, включаючи всі природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони України.

Для економічного прориву в Новій Україні як стратегії, нами пропонується також модернізація економічної сфери по всій вертикалі, як і природно-ресурсної сфери, на основі вдосконалення рентних відносин на базі активізації заінтересованості громадян України як співвласників свого основного національного багатства і як першочергових і основних користувачів природних об'єктів та найбільш потенційних учасників розвитку випереджаючої конкурентоспроможної економіки. Ми акцентуємо на тому, що кожен громадянин одночасно є мешканцем відповідної території, а також є постійним споживачем продукції, особливо продуктів харчування (бажано вітчизняного виробництва), середовища й простору. Ця ж людина-громадян може одночасно бути реальним господарем, підприємцем, працівником чи орендарем конкретної земельної ділянки та наявних на ній природних ресурсів та/або власником її (ділянки), здійснюючи набуте юридичне право власності (володіти, користуватися та розпоряджатися), або не може бути таким… [11,12]. Для цього важлива концентрація національних зусиль на утвердження такої національної ідеології як концептуальних засад адекватної стратегії, яка б дала змогу збалансувати соціальні, економічні й екологічні фактори, визначити оптимальні вектори подальшого зростання, в першу чергу, - на користь кожного громадянина. При цьому важливо усвідомити, що лише приватні сімейні та фермерські господарства (мають займати не менше 50 відсотків ріллі в державі), сплачуючи за використання землі лише єдиний земельний податок і, погосподарювавши неменше 10 років на власній землі здатні приймати виважене рішення про відчуження (продаж) свого господарства разом із землею на вільному ринку, як це нав’язується українцям.

Зважаючи на те, що в Україні неабиякого негативного впливу набув, також, гіпертрофований розвиток невиробничих – посередницьких, наглядових, фінансових та інших структур як напівлегальних, а також штучної монополії та контролю природних ресурсів, товарних і фінансових потоків, в тому числі на зовнішніх ринках через свої офшорні структури, особливо в галузях, пов’язаних із використанням родючих земель і корисних копалин, нам потрібно провести синхронні радикальні кроки, імплементації наших напрацювань, включно із прийняттям нового законодавства.

Тому в Україні має функціонувати реальна можливість та економічно-вмотивована заінтересованість до повсюдного створення і розвитку за спрощеною схемою виробничого та обслуговуючого підприємництва, в тому числі селянських (фермерських) господарств, заснованих на власних земельних ділянках оптимального розміру і на власній праці працездатних членів сімей з метою виробництва продукції і продуктів для продажу, власного споживання і розвитку, а головне – комфортної життєдіяльності всіх таких сімей і родин. Надважливо, щоб всі такі виробничі та обслуговуючі структури були б заінтересовані вкладати особисту та додаткову інтелектуальну, матеріальну й фізичну працю та засоби, проводити меліорації, включаючи водо-регулювання та освоєння в більш продуктивні угіддя (при повному збереженні природної родючості ґрунту й довкілля), і в такому разі вмотивовано розраховували б та фактично одержували б відповідну частку ренто-узгоджувального доходу за додатково вкладену працю, інтелект і засоби (RП), починаючи з другого року господарювання. Для цього логічно закладаються механізми безперешкодного одержання цієї (RП), що обліковується окремо самим господарем і жодному оподаткуванню не підлягає, а також (RМ) [1,3,5,7,8]. Такий власник-господар також сповна отримує повноцінне довгострокове кредитування та дотації (надбавки, компенсації) при реалізації сертифікованої продукції, продуктів і послуг.

Основні засади реалізації приватної ініціативи та підприємництва наглядно представлені на рис.3.

 

 Рис. 3. Структурно-логічна матриця основних засад реалізації приватної ініціативи та підприємництва

Джерело: розроблено автором

 

 Слід зауважити, що земельна реформа проходила під гаслом: «Земля має належати тим, - хто її обробляє» і держава сама вказала кому і скільки безплатно подарувати (через колективізацію, паювання та видачу державних актів) земель сільськогосподарського призначення для їх обробітку. Кабінет Міністрів України визначив ціну кадастрових гектарів, не гарантуючи вказану їх вартість у сертифікатах. За таких об’єктивних умов, лише вона (держава) має першочергове право на такі розпайовані землі у разі відмови селян самостійно (родичі) їх обробляти. При цьому вартість «подарунку» компенсується в розумних межах [1,7].

Практика доводить, що трансакції із земельними частками(паями), здійснені самостійно селянами в 1999 - 2000 рр. (понад півмільйона), не вирішили поставленої мети та не принесли довгожданої користі для таких пайовиків, адже жоден пай не було продано за вказаною у сертифікаті вартістю. Проста логіка вказує й на те, що в нинішніх умовах, селянин для того, щоб купити ще один пай в сусіда, повинен буде 30 років складати щорічну орендну плату (3%), а комерційний банк при існуючих банківських ставках (20-30%) за чотири – п’ять років прибере такий пай до своїх рук [1].

Беручи до уваги наведені та інші незаперечні аргументи [3,7], а також з метою: виправлення зроблених помилок; недопущення остаточної «парцеляції» продуктивних масивів угідь; захисту права пайовиків на «подаровані» у неприродний спосіб земельні паї; можливого безпроблемного формування цілісних масивів і пропонованих господарств сімейного типу; гарантування продовольчої безпеки і екологічної рівноваги, - вкрай важливо законодавчо запровадити однозначні та прозорі механізми першочергового права викупу розпайованих земель до державної власності для можливого безболісного врегулювання надто заплутаних відносин на користь громадянського суспільства. При цьому треба негайно надати змогу відчужувати (продавати до держвласності) земельні паї, набуті безоплатно у власність всіма, кому вони не потрібні і хто нагально потребує грошей, а не просто накладати мораторій чи відпускати всіх селян у "вільне ринкове плавання". Такі перші трансакції та зміна цільового призначення на всі розпайовані землі сільськогосподарські землі мають проходити незалежно від того хто ними фактично володіє, користується чи розпоряджається, а також на всі землі державної власності лише через пропоновану нами Національну земельну установу (її філії), - своєрідну «Національну комору», створену на подобі Національного банку України [8,12]. Наступний обіг, включаючи іпотеку, може здійснюватися через комерційні банки.

Слід зауважити, що всі ці та інші пропозиції й механізми обґрунтовувались і пропонувались автор даного дослідження, ще в процесі паювання в Україні родючих земель. Для підтримки, також публічно, вперше й настирливо було оприлюднено їх на шпальтах газета центральних органів виконавчої влади «Урядовий кур’єр» 10 жовтня 2001 року під назвою «Хто реформує, а хто гальмує» [13].

Не секрет, що суттєва частина доходу від експлуатації природних ресурсів і економічного потенціалу за сучасних умов не надходить ні до державного, - ні до місцевих бюджетів. Тому врегулювання надто складних, багатоаспектних та міжгалузевих проблем формування та перерозподілу всіх видів можливого одержання ренто-узгоджувальних прибутків (доходів) в процесі життєдіяльності громадян України та в стосунках із зовнішнім світом потребують відповідного інституціонального забезпечення. Організаційно-правові механізми мають функціонувати на лише у всіх галузей економіки із врахування тенденцій розвитку природно-ресурсної і природоохоронної сфер та приватної ініціативи як інноваційної й рушійної сили, але й повинні стимулюватися шляхом запровадження загальнонаціонального інструменту повноцінного вилучення частки загальнонаціональної рентної складової, яка має прозоро спрямовуватися за напрямками і за важливістю дії синергетичного ефекту, в тому числі на зростання державного і місцевих бюджетів, особливо сімейних.

Для ефективної інституалізації вказаних конституційних норм і здійснення перших трансакцій, доцільно залучити до статутного і стартового  капіталу, пропонованої нами Національної спеціалізованої земельної установи 5-7 млрд. доларів СЩА, адже земля, особливо родюча, постійно росте в ціні і збагачуватиме не лише основні показниками економіки держави, якими, також, є валовий внутрішній продукт (ВВП, чи GIP) та валовий національний продукт (ВНП, чи GNP), але й національні золотовалютні запаси.

Даний ефект наглядно презентують, пропоновані нами, структурно-логічні матриці, в тому числі: «Основних засад реалізації місцевого самоврядування» (рис. 4).

 

 Рис. 4. Структурно-логічна матриця основних засад реалізації місцевого самоврядування

Джерело: розроблено автором

 

Не вдаючись у деталі та статистику, вважаємо, що подальший розвиток і впровадження відповідної аграрної і земельної політики в Україні може відбутися за умов комплексного і системного підходу, в основі якого лежатимуть найвищі досягнення розуму людства, інтелект, ініціатива реальна інформація та взаємоконтроль. Надважливою передумовою є аналітична оцінка стану природного середовища і природних ресурсів, а також наслідків культури й людського творіння, включаючи техногенні наслідки, на конкретних територіях і в цілому в межах простору України, що спрямовані на гарантовані умови здорової життєдіяльності та сталий розвій суспільства і кожного громадянина зокрема. Саме такі мету й завдання визначає Конституція України [14].

Ця вимога, особливо, стосується функціонування сільських територій та аграрного сектору економіки, адже земля та її природні ресурси – виступають основним засобом виробництва,є матеріальною, фінансовою і соціальною основою життєдіяльності сільського населення як генофонду нації. Важливим чинником такого функціонування є натуральність і чистота харчового ланцюга (від поля до шлунка), води й повітря, а також комфортні умови проживання, освіти, праці, відпочинку, спілкування й комунікацій.

Головним інтересом і рушієм як інструментом конкурентної боротьби за сталий розвиток території (в межах і за межами населеного пункту) і за повноцінне функціонування громади базового рівня в процесі місцевого самоврядування має бути:

- створення найкращих умов комфортної життєдіяльності членів громади, – особливо  дітей, а також гостей і туристів;

- сприяння зростанню кількості господарюючих, виробничих, заготівельно-збутових, переробних, обслуговуючих та інших екологічно чистих малих і середніх підприємств, – заснованих місцевими жителями, а також кількості працюючих – членів територіальної громади базового рівня;

- зростання кількості виробленої і реалізованої якісної продукції, продуктів і послуг;

- створення умов максимального товарообігу і реалізації власно-виробних товарів;

- зростання кількості зароблених грошей (доходів) членами місцевої громади та відрахування до місцевого бюджету;

- забезпечення законності і правопорядку та повної охорони і раціонального використання природних ресурсів та чистоти довкілля тощо;

За таких передумов основні доходи до загального фонду і надходження до спеціального фонду місцевого бюджету ради базового рівня (міст, сіл і селищ – в межах і за межами цих населених пунктів) мають формуватися за рахунок:

1) 100 відсотків - податку на прибуток підприємств та фінансових установ, які належать до комунальної власності та 70 відсотків - податку на прибуток для всіх інших.

2) 80 відсотків - податку на всю нерухомість, включаючи майно і земельні ділянки незалежно від форм власності;

3) 100 відсотків - єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва;

4) частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об'єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, визначеному відповідними місцевими радами;

5) 100 відсотків - орендної плати за використання земельних ділянок як нерухомого майна, що перебувають в комунальній власності.

6) 100 відсотків - акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що зараховується до бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;

7) 100 відсотків - туристичного збору;

8) 100 відсотків - адміністративних штрафів, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

9) 80 відсотків - адміністративних штрафи та штрафних санкції за порушення законодавства у сфері виробництва та обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховуються за місцем вчинення порушення;

10) 100 відсотків - орендної плати за користування цілісним майновим комплексів, земельних ділянок та іншого нерухомого і рухомого майна, що перебувають в комунальній власності.

11) 80 відсотків - адміністративного збору за державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад;

12) 70 відсотків грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

13) 80 відсотків - орендної плата за використання водних об'єктів;

14) 100 відсотків - інших справедливих доходів і надходжень, що підлягають зарахуванню до бюджетів рад базового рівня відповідно до чинного законодавства.

В цьому зв’язку не менш важливу роль відіграють відповідні засад реалізації ринкових механізмів та державного регулювання.

Висновки. Передбачається, що окреслені основні нові теоретико-методологічні засади звершення земельної реформи в Україні, з позицій національних інтересів, а також функціонування чотирьох збалансованих ренто-узгоджувальних прибутків (доходів), що уособлюють головні інтереси основних учасників земельних відносин та інструменти економіки природокористування, забезпечать  реальний розвиток приватної ініціативи, підприємництва та місцевого самоврядування.

При цьому доречно вважати, що за умов дії мораторію на купівлю-продаж родючих угідь до моменту повної реалізації алгоритму, пропонованих нами механізмів здійснення перших трансакцій державою, і встановлення економічно-обґрунтованого балансу між особистими і суспільними інтересами, - поставлені завдання національної безпеки поки що досяжні, оскільки тіньовий земельний ринок ще не скрізь перетворився на «базар» і ще не пройдені «точки неповернення». Навіть сподівання тих, хто вже вклав кошти в напівлегальні і незаконні схеми привласнення земельних паїв, включаючи орендарів, - не зіграють на руку всім «нечистим» і нечесним «ділкам» в цій доленосній боротьбі українського народу за реальну власність на рідну землю. Натомість якнайшвидше прийняття наших напрацювань допоможе справедливо реалізувати алгоритм нових засад реформування земельних відносин та розвитку сільських територій в Україні.

 

Література

1. Ковалів О.І. Обґрунтування шляхів подальшого розвитку земельної реформи в Україні / О.І. Ковалів //Землевпорядний вісник. – Київ. – 2014. – № 2. – С. 29–33.

2. Parsova V. (2012). Real Property Cadastre in Baltic Countries / V. Parsova, V. Gurskiene, M. Kaing. – Jelgava, – 138 p.

3. Ковалів О.І. Земля та її природні ресурси — основа подальшої внутрішньої політики в Україні на рентній основі (реальна програма дій)  / О.І. Ковалів // Землевпорядкування, № 3. 2003.- Київ. – С. 16-20.

4. Larsson G. (1997). Land Management: Public Policy, Control and Participation / G. Larsson. – Stockholm: SCBR, – 232 p.

5. Ковалів О.І (). Алгоритм земельних інтересів як головна передумова звершення земельної реформи в Україні / Ковалів О.І // Збалансоване природокористування № 4. .2015. – Київ. - С. 96–105.

6. Рентні відносини в системі модернізації національного господарства: /За редакцією д.е.н., проф., чл.-кор. НАН України Б.М.Данилишина - К.: РВПС України НАН України, 2007. – 518 с.

7. Ковалів О.І. Національна регуляторна політика на новій рентній основі / О.І. Ковалів.// Економіка АПК. – № 3. 2009. – C. 94–102.

8. Ключ до державного успіху – в Національній коморі. // Інвестиції, практика, досвід № 9, травень 2013, – Ст. 87–90.

9. Третяк А.М. (). Земельний капітал: теоретико-методологічні основи формування та функціонування: [монографія]. – 2011.– Львів: СПОЛОМ, – 520 с.

10. Будзяк В.М., Будзяк О.С. Розподіл  рентних доходів у агросфері / В.М. Будзяк, О.С. Будзяк // Збалансоване природокористування № 4. 2015. , – Київ – Ст. 5–9.

11. Ковалів О.І. Принципи інституалізації конституційних норм стосовно землі та її природних ресурсів / О.І. Ковалів //Збалансоване природокористування  № 3, Київ,  2015, – Ст. 67-74.

12. Ковалів О.І. Особливості земельних відносин та природокористування в інтересах Українського народу // Електронне наукове фахове видання "Ефективна економіка", № 8. - 2015 – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=4251

13. Хто реформує, а хто гальмує / Олександер Ковалів, Зоя Краснодемська // Урядовий кур’єр. — 2001. — 10 жовтня. — С. 6.

14. Конституція України від 28 червня 1996 // Відомості Верховної Ради України), 1996, № 30.

 

References

1. Kovaliv, O.I (2014) , “Justification ways of further development of land reform in Ukraine”, Zemlevporyadniy visnik, vol 2, pp. 29–33.

2. Parsova, V. Gurskiene, V. and Kaing, M. (2012), Real Property Cadastre in Baltic Countries, Jelgava, Latvia.

3. Kovaliv, O.I. (2003), The land and its natural resources - the basis for further domestic politics in Ukraine on rental basis (real program action), Zemlevporyadkuvannya, vol.3, pp.16–20.

4. Larsson, G. (1997), Land Management: Public Policy, Control and Participation, SCBR, Stockholm, Sweden.

5. Kovaliv, O.I (2015), “Alhorytm zemel'nykh interesiv yak holovna peredumova zvershennya zemel'noyi reformy v Ukrayini”, Zbalansovane pryrodokorystuvannya, vol. 4, pp. 96–105.

6. Danylyshyn, B.M. (2007), Rentni vidnosyny v systemi modernizatsii natsional'noho hospodarstva [Rent relations in the modernization of the national], RVPS Ukraine National Atsademy of Stsientses of Ukraine, Kyiv, Ukraine.

7. Kovaliv, O.I. (2009), National regulatory policy based on the new rental, Ekonomika APK, vol.3, pp.94–102.

8. Kovaliv, O.I. (2013), The key to public success – the National pantry, Investytsiyi, praktyka, dosvid, vol.9, pp.87–90.

9. Tretyak, A.M. (2011), Land Capital: theoretical and methodological bases of formation and functioning [monograph] [Zemel'nyy kapital: teoretyko-metodolohichni osnovy formuvannya ta funktsionuvannya:], SPOLOM, Lviv, Ukraine.

10. Budziak, V.M. and Budziak, O.S. (2015), Distribution rental income in the agrarian sphere [Rozpodil rentnyh dohodiv v ahrosveri], Zbalansovane pryrodokorystuvannya, vol.4, pp.5–9.

11. Kovaliv, O.I. (2015), Principles institutionalization of constitutional provisions regarding land and its natural resources, Zbalansovane pryrodokorystuvannya, vol.3, pp.67–74.

12. Kovaliv, O. and Krasnodems'ka, Z. (2001), “Who is reforming and who impedes”, “Uryadovyi kuryer”, vol. 19 (October), p. 6.

13. Kovaliv, O.I. (2015), “Features of land relations and environmental management in the interests of the Ukrainian people”, Elektronne naukove fakhove vydannya "Efektyvna ekonomika", vol.8, available at: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=4251(Accessed 10 March 2016).

14. Verkhovna Rada of Ukraine (1996), “The Constitution of Ukraine”, Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, 1996, vol. 30.

 

Стаття надійшла до редакції 17.03.2016 р.