EnglishНа русском

Ефективна економіка № 5, 2016

УДК 327+504.062

 

Л. Є. Купінець,

д. е. н., професор, завідуюча відділом економіко-екологічних проблем приморських регіонів,

Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, м. Одеса

 

ПОЛІТИКА  МІЖНАРОДНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА: СИСТЕМНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ

 

L. E. Kupinets,

Doctor of  Economics, professor, Head of department of economic and environmental problems of coastal regions,

Institute of market and economic-environmental research,  NAS  of Ukraine, Odessa

 

POLICY OF INTERNATIONAL ENVIRONMENTAL COOPERATION: SYSTEM DEFINITION AND IMPLEMENTATION

 

У статті розглянуто сутність політики міжнародного екологічного співробітництва, як вищого рівня її системної побудови в кожній країні, як феномену сучасної міждержавної взаємодії, ocнoвні вeктoри якoї cтвoрюють формат міжнaрoднoї екологічної інтеграції у вирішенні глобальних проблем сьогодення та визначають екологічно усвідомлене управління у відповідності до завдань в сфері охорони довкілля. Визначено системність міжнародної екологічної взаємодії, напрямки та призначення політики міжнародного екологічного співробітництва, визначено вектори та форми міжнародної співпраці. Розглянуто основоположні, екосистемні та ресурсні принципи міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища. Обґрунтовано необхідність інституційного забезпечення політики міжнародного екологічного співробітництва. Показано, що інституціональне середовище має безпосередній вплив на ефективність дій країни у вирішенні міжнародних екологічних проблем, оскільки визначає контекст в якому країна реалізує свої ініціативи. Окреслено шляхи реалізації міжнародних вимог на рівні національного та регіонального екологічного управління.

 

Article considers the essence of the politics of international environmental cooperation as the highest level of its system construction in each country, as a phenomenon of the modern interstate cooperation, basic vectors of which create the format of the international ecological integration in the solution of present global problems and define environmentally conscious management in accordance to the objectives of the environmental protection field. The consistency of international environmental cooperation, direction and appointment of the policy of international environmental cooperation, its vectors and forms are defined. The fundamental, ecosystematic and resource principles of international cooperation in the field of environmental protection are considered. The necessity of institutional support for policy of international environmental cooperation is emphasized. It is shown that the institutional environment has a direct impact on the effectiveness of the country actions in solving international environmental issues as it determines the context in which the country implements its initiatives. The ways of implementation of international requirements at the level of national and regional environmental management are outlined.

 

Ключові слова: глобальні екологічні проблеми, міжнародне екологічне співробітництво, погоджена екологічна політика, інститут, інституції, інституціалізація екологічної політики.

 

Keywords: global environmental problems, international environmental cooperation, consistent environmental policy, institution, institutions, the institutionalization of environmental policy.

 

 

Постановка проблеми. Проблема збереження довкілля набула глобального характеру, що обумовлено глобалізацією світової економіки, яку фахівці вважають завершеною. Форми її прояву досить різноманітні але всі вони ведуть до посилення впливу на оточуюче природне середовище, яке спричиняє зростання промислового виробництва та світової торгівлі, обумовлені активізацією факторів технологічної, соціальної та політичної спрямованості. Масштабність цього впливу надає проблемі збереження довкілля іншого, більш глибокого на відміну від загальноприйнятого трактування, адже глобальне екологічне середовище зазнає такої сили тиску, який змінює умови існування людства. Це пов’язано із забрудненням атмосфери та гідросфери, суттєвим зменшенням площ лісових масивів, деградацією та зменшенням родючості ґрунтів, що породжують зміну клімату, дефіцит сировини та виснаження надр, необхідність збереження унікальних ландшафтів, біорізноманіття, подолання наслідків антропогенного впливу та техногенних катастроф тощо. Ситуація, що склалася має досить сильний зворотній негативний ефект, породжуючи виникнення екологічного, матеріального та соціального ризиків та необхідність вирішувати загальні проблеми енергетичного, продовольчого, демографічного характеру. Це обумовлює об’єктивність кроків більшості країн світу, і в першу чергу економічно розвинутих, до об’єднання зусиль та співробітництва у подоланні кризових екологічних процесів, визначених світовою спільнотою, вдосконалення екологічного управління на рівні національних економік, відновлення та відродження природного капіталу.

Рішення глобальних екологічних проблем через дотримання міжнародних конвенцій, директив та домовленостей потребує визначення кожною країною свого шляху у реалізації спільних завдань подолання нестійкого розвитку та побудови відповідних партнерських відносин як в країні, так і на міждержавному рівні. Цей шлях дocить cклaдний, пoв’язaний з низкою фaктoрів протидії, які фoрмуютьcя пo лініях зіткнення економіки тa політики дeржaв, суспільства і природи, людини і суспільства, але нeoбхідний з точки зору пoдaльшoгo іcнувaння людства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій свідчить про значний вклад українських шкіл природокористування щодо проблем формування екологічної політики в країні та їх опрацювання в теоретичному, аналітичному та прикладному аспектах. Але виклики сучасної глобалізації виявили новий зріз досліджень, що стосується суттєвого визначення та інституціалізації політики міжнародного екологічного співробітництва, ocнoвні вeктoри якoї cтвoрюють формат міжнaрoднoї екологічної інтеграції у подоланні екологічних загроз світового масштабу. Справедливо відмітити, що міжнародна екологічна політика є феноменом сучасної міждержавної взаємодії та світового розвитку, вищий рівень в системі взаємовідношень країн у вирішенні глобальних проблем сьогодення. Проте дослідження цього вектору в українській науці не мають системності і повинні продовжуватись в міждисциплінарному полі.

Мета роботи полягає у визначенні сутності політики міжнародного екологічного співробітництва в Україні, методологічного опрацювання її формування та інституційного забезпечення, що зумовило низку завдань, а саме:

- обґрунтувати системність міжнародної екологічної взаємодії, її призначення та результат реалізації;

- визначити вектори міжнародної співпраці в сфері екології;

- сформулювати принципи політики міжнародного екологічного співробітництва та вимоги до неї;

- виділити форми міжнародної екологічної інтеграції країни;

- дослідити сутність інституційного забезпечення політики міжнародного екологічного співробітництва;

- визначити можливості реалізації міжнародних вимог на рівні національного екологічного управління.

Виклад основного матеріалу. Загострення екологічних проблем в світі обумовило необхідність формування міжнародного вектору екологічної політики як вищого рівня її системної побудови в кожній країні, чіткої спадкоємності в ієрархічній побудові її реалізації, формування екологічно усвідомленого управління, запровадження дієвих механізмів, що відповідають цілям та завданням міжнародного співробітництва в сфері охорони довкілля.

Серед сучасних уявлень та відомих змістовних трактувань терміну «політика» доцільно виділити узагальнені складові, що пояснюють сутність цього терміну. Базові ознаки в суттєвому її визначені формуються в низці чисельних теоретичних підходів, що пов’язують політику з владою, державою, окремими соціальними групами, які лобіюють свої інтереси шляхом застосування влади. Екологічна політика стала визначальним фактором процесів, що відбуваються у міжнародних відносинах та всередині країни. Її сутність пов’язується із функціонуванням політичної системи та її складових, що дозволяє найбільш оптимально і ефективно здійснювати регулювання взаємозв'язків в системі «природа-суспільство» [1, с.81]. Таке узагальнене визначення вбирає в себе і сучасні пояснення її суті, пов’язуючи цю сферу із раціональним використанням ресурсів, забрудненням, привласненням природних багатств а також з різними класифікаційними ознаками, що дозволяють визначати її різні види та форми прояву. Але найбільш важливою ознакою сучасності є взаємозв’язок екології та політики, що визначив об’єктивність таких понять як політизація екології та екологізація політики, яки прийняли глобальну форму прояву [2, с.58].

Виникнення потреби в формуванні погодженої міжнародної екологічної політики цілком об’єктивні, адже інтереси та можливості країн можуть не співпадати, що породжує конфлікт інтересів, який розв’язати традиційними методами неможливо. Саме це потребує формування певного регулятора, яким і виступає політика, а в цьому разі вона реалізується через відповідні інститути та інституції, які в своєї взаємодії забезпечують рівновагу інтересів країн, в даному випадку в сфері вирішення глобальних екологічних проблем. Тобто реалізація політики міжнародного екологічного співробітництва можлива лише за умови її інституціалізації, що пов’язує цей процес виключно з таким інститутом як держава.

Узагальнюючи різні теоретичні підходи можемо стверджувати, що політика – це система відношень між відповідальними та зацікавленими сторонами з приводу вирішення пріоритетних завдань у відповідній сфері суспільного життя – політичній, економічній, екологічній, науковій, техніко-технологічній, оборонній, культурній, соціальній та будь-який інший, яка формується у  належній суб’єктно-об’єктній системі та має за мету зміну існуючого становища.

Вплив на природне середовище відбувається через відновлення, відтворення та охорону навколишнього середовища в межах реальних екологічних стратегій і завдань, що формують суспільно значущу необхідність та потребу у збереженні довкілля з врахуванням відповідних економіко-організаційних реалій та термінів виконання. Сутність завдань в цій сфері досить різноманітна як за своїм складом, відношенням до елементів природного капіталу, так і за ієрархічним рівнем вирішення. Більш того, стратегічне бачення проблеми раціонального природокористування стрімко змінюється у відповідності до поглиблення існуючих проблем, розширення негативних соціо-економіко-екологічних ефектів, ускладнення вирішення виникаючих проблем, необхідності переходу від домовленостей та окреслення реальних тенденцій до невідкладної реалізації конкретних заходів. Чим вище рівень вирішення проблеми та складніші умови, тим більші вимоги пред’являються до законодавчої бази та організаційного забезпечення її реалізації в країні.

Виходячи з цього міжнародний зріз екологічної політики – це вищий рівень в системній екологічній політиці країні, на якому забезпечується внесок держави у колективне вирішення глобальних проблем людства, врахування інтересів національної безпеки та дієвість екологічної політики на регіональному та локальному рівнях. Це здійснюється шляхом приєднання країни до міжнародних угод та виконання домовленостей в межах існуючих можливостей. З іншого боку системність політики міжнародної взаємодії в екологічній сфері визначається колом проблем, які потребують вирішення та взаємозв’язком і взаємообумовленістю означених векторів міжнародної співпраці (рис.1).

Результат  реалізації міжнародного вектора екологічної політики в країні проявиться:

- у зростанні  задоволення екологічних потреб населення;

- в підтримці екологічної безпеки;

- у забезпеченні охорони та відтворенні природних ресурсів;

- в підвищенні ефективності виробництва та зменшенні негативного впливу на довкілля;

- у впровадженні нової ідеології поступового економічного розвитку;

- в консолідації зусиль існуючих інституцій у вирішенні екологічних проблем в країні та уточнення переліку їх завдань;

- у попередженні техногенних катастроф та пом'якшенні антропогенного впливу на довкілля.

 

Рис. 1. Напрямки та призначення політики міжнародного екологічного співробітництва

 

Узагальнюючи можливі результати участі країни у вирішенні глобальних екологічних проблем можна очікувати цілком реального прояву зв’язку між активізацію зусиль у міжнародному просторі та результативністю національної екологічної політики.  Співпрацю зі світовою спільнотою в сфері охорони навколишнього середовища потрібно розглядати не як вимушений, а цілком виправданий процес, оскільки подолання кризового екологічного стану в країні в значній мірі обумовлено включенням України до переліку країн, які закладають в стратегію свого розвитку об’єктивні закони економічного розвитку та орієнтовані на відтворення природно-ресурсного потенціалу.

Основні вектори інтеграції спільних зусиль стосуються як загальних проблем сучасного розвитку, масштабність яких пов’язана із змінами у глобальному природному середовищі, визначає майбутні перспективи розвитку людства, єдині підходи до визначення проблеми та залучення до її вирішення міжнародних організацій, які забезпечують формат співпраці країн світу. Основні проблеми, що потребують вирішення за підсумками Конференції ООН зі сталого розвитку «Ріо+20» (червень 2012 р.,Ріо-де Жанейро) пов’язані із зростанням викидів парникових газів, загрозою зникнення третини відомих видів флори та фауни, зміною клімату, зростанням чисельності населення світу та відсутністю гідного рівня життя для значної кількості населення, що не має доступу до води, електроенергії та їжі. Це, в свою чергу, актуалізує погоджене вирішення соціо-економіко-екологічних проблем, а саме:  продовольчої безпеки, сталого виробництва та споживання, управління відходами, робочих місць та соціальної інтеграції, гендерної рівності, формування інституційних рамок сталого розвитку, розвитку «зеленої» економіки тощо [4; 5]. Складність питань обумовлює наявність протиріч та недовіри між країнами, єдиного розуміння проблем та протекціонізму у їх вирішенні Але є інший рівень екологічних проблем, які проявляють себе на конкретній території, тобто стосуються окремих країн і потребують різних підходів до їх вирішення (рис.2).

Вирішення екологічних проблем має базуватись на певних принципах, сформульованих у міжнародних документах. Визначені в них принципи враховують дію законів розвитку природи і суспільства, а нові –  відбивають сучасний стан їх виконання та екологічні зміни, які виступають посилками подальшої міжнародної взаємодії.

 

Примітка: * генетичне, видове та екосистемне

 

Рис. 2. Глобальні екологічні проблеми та  напрямки їх спільного вирішення

 

Принципи міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища формуються у певній послідовності: основоположні, екосистемні та ресурсні, пов’язані з наявною ситуацією, ходом виконанням урядових програм, підходами до вирішення проблем, що виникають як результат соціо-еколого-економічного розвитку.

Узагальнення основоположних принципів визначає національні підходи до вирішення проблеми збереження та охорони довкілля, збереження природних екосистем за будь-якої діяльності людини; використання ресурсів за умови максимальної ефективності їх корисного застосування; підтримка здатності Землі виробляти поновлювані ресурси; збереження  здатності навколишнього середовища до знешкодження забруднення;  створення умов на землі  для поліпшення якості життя;  подолання національних і міжнародних економічних наслідків, застосування заходів, пов'язаних з навколишнім середовищем тощо [6, с.684-687].

Доповненням до основоположних принципів міжнародної взаємодії є екосистемні: збереження генетичної основи життя на Землі; всіх видів екосистем і середовища існування рідкісних і зникаючих видів; захист природи від руйнування від будь-яких подій [7, с.24-26]. І хоча через роки, що минули, в порівнянні з очікуваннями досягнутий відносно скромний ефект, наміри до міжнародного співробітництва підтверджено, покладено початок розробки Цілей сталого розвитку, які замінять Цілі розвитку тисячоліття, термін яких закінчився у 2015 році. Головні принципи існуючого рівня взаємодії полягають у підтвердженні принципу загальної, але диференційованої відповідальності за погіршення стану глобального навколишнього середовища; принципу визначення національних підходів до сталого розвитку, в тому числі запровадження «зеленого» зростання та подолання бідності за умови скасування жорстких правил переходу та надання всебічної техніко-технологічної та фінансової допомоги країнам, які її потребують збоку розвинутих країн. З огляду на принципи міжнародного екологічного співробітництва можемо сформулювати вимоги до нього. Це поліпшення екологічних характеристик навколишнього середовища у відповідності до встановлених цілей; виконання міжнародних вимог з охорони довкілля на всіх рівнях національного екологічного управління; ефективний розподіл функцій та повноважень в системі управління навколишнім середовищем; гнучкість та відповідність цілям міжнародного співробітництва; наявність інституційного забезпечення міжнародного співробітництва.

Розвиток міжнародних відносин в сфері екології потребує визначення форм міжнародної екологічної інтеграції країни, які стосуються масштабів, наслідків або пошуку ефективних рішень проблем, що виникають від надмірного впливу світового виробництва та існування людства на довкілля. Тому участь України у міжнародному співробітництві може бути зведена до наступного:

- робота в міжнародних організаціях та вирішення спільних глобальних проблем, що обумовлені масштабною сумарною дією країн світу на довкілля, реалізація спільних проектів;

- розробка державних ініціатив та превентивних заходів щодо попередження аварійних ситуацій та екологічних катастроф, можливість яких обумовлена експлуатацією об’єктів підвищеної небезпеки на український території та погрожує екологічній безпеці граничних країн, форм та способів реагування на надзвичайні екологічні події у разі їх виникнення;

- об’єднання спільних зусиль країн в межах окремих країн або регіонів у вирішенні локальних, регіональних або транскордонних проблем охорони довкілля на основі двостороннього та багатостороннього співробітництва;

- спільне здійснення міжнародного екологічного моніторингу та природоохоронних заходів;

- розробка спільної екологічної політики та її законодавчого забезпечення;

- науково-технічне співробітництво в сфері природокористування і охорони навколишнього середовища та обмін інноваціями.

Перелік можливих форм участі у міжнародному співробітництві в сфері збереження довкілля не є остаточним і може бути суттєво доповненим, враховуючи виникнення непередбачених екологічних ситуацій, визначення потреби у нових формах організаційної та фінансової взаємодії, необхідність встановлення контролю або підтримки результатів подолання цих ситуацій.

В свою чергу це потребує виконання певних зобов’язань, що стосуються:

- формування моделі інтеграційного входження України в систему світового співробітництва в сфері збереження довкілля;

- поступового наближення законодавства України (адаптація) до екологічної політики та міжнародних директив і багатосторонніх екологічних угод, що забезпечує приєднання країни до спільних дій у вирішення певних екологічних проблем;

- дотримання існуючого екологічного законодавства в країні та його вдосконалення на основі чіткого виділення пріоритетних цілей і завдань, та оцінки ефективності його реалізації;

- прогнозування наслідків антропогенного та техногенного впливу на довкілля, об’єктивної оцінки екологічних наслідків, що можуть виникати в разі тих чи інших дій;

- структурних реформ в економіці країни, запровадження механізмів відповідальності та компенсації потерпілим від забруднення середовища та будь-яких збитків від нього;

Реалізація цих завдань повинна орієнтуватись на національні соціо-економіко-екологічні інтереси, ресурсну забезпеченість, наявність політичної волі.   Головною передумовою екологоорієнтованого розвитку країни, що відповідає сучасним вимогам є інституціалізація міжнародної природоохоронної діяльності.

Інституціональне середовище має безпосередній вплив на ефективність дій країни у вирішенні міжнародних екологічних проблем, оскільки визначає контекст в якому країна реалізує свої інтереси, цінності та ініціативи за допомогою відповідних інститутів та інституцій. Тому проблема для свого вирішення потребує певних інституціональних змін, відсутність яких стане гальмом її вирішення. В існуючих трактуваннях означені дефініції поєднують, міняють їх смислове визначення, перевантажують смисловими складовими або навіть відмовляються використовувати їх разом, що формує тим самим загальну теоретичну невизначеність, методологічну плутанину та поширення різних авторських трактовок. Перелік основних дефініцій, якими оперують фахівці наведений в табл.1.

 

Таблиця 1.

Існуючі підходи до визначення категорій інституціональної теорії

Категорії

Визначення, адаптовані до забезпечення реалізації політики міжнародного екологічного співробітництва

Інституціалізація

-системний процес формування нормативно-правового та організаційного забезпечення реалізації певного напрямку діяльності, зокрема  міжнародної екологічної політики, яка повинна мати ієрархічну структуру впровадження,  розвиватися в передбаченому напрямку та відповідати на регулюючі дії.

Інститути

-«правила гри» у суспільстві, що включають формальні правила, неформальні обмеження та механізми примусу щодо дотримання правил в міжнародній екологічній політиці;

-традиції, звичаї, норми поведінки, прийняті в суспільстві;

-обмеження руйнівного впливу економічної поведінки;

-сукупність правил,  установ і організацій, що сприяють дотриманню цих правил;

-порядок, закріплений у формі закону;

-форми організації та регулювання суспільних відносин;

- системи правил і норм взаємодії агентів, об’єднаних у сталу структуру.

Інституції

-установи, орієнтовані на впровадження заходів щодо реалізації  міжнародної екологічної політики;

-устрій, настанова, похідним від яких є образ мислення її агентів;

- звичай, заведений порядок.

Інституціональне (інституційне) середовище

-упорядкований набір інститутів та інституцій, які визначають формат екологічної поведінки суб’єктів господарювання.

Інституціональна структура

-упорядкований набір інститутів, що створюють формат економічної та екологічної поведінки, включаючи обмеження, в системі міжнародної екологічної політики.

Інституціоналізація екологічної політики

-збалансованість інституційного середовища як передумови ефективної екологічної політики на всіх рівнях управління – від локального до міжнародного.

Інституціональна політика

-система дій щодо формування нових, усунення старих та трансформації наявних інститутів в процесі реалізації міжнародної екологічної політики.

Інституційний механізм

-сукупність інституційних елементів, що забезпечують екологічно безпечне природокористування;

-сукупність зв’язків між формальними та неформальними інституціями в реалізації цілей міжнародного екологічного співробітництва;

-вживання термінів «інституційний» та «інституціональний» як ідентичних понять;

-вживання терміну «інституціональний» пов’язується з інститутами, а «інституційний» - з інституціями.

*Примітка: наведені визначення є узагальненими трактовками означених категорій,

які відображають їх розуміння в існуючому інформаційному полі.

 

Визначення, наведені в таблиці, свідчать про певну єдність у формулюванні деяких означених термінів.  Не дискутуючи з цього приводу визначимо інститути як правила гри, через які реалізується екологічна політика в її системному визначенні. Інституції безпосередньо задіяні в здійсненні екологічної політики в країні. Їх наявність є необхідною, але не достатньою умовою інституціалізації міжнародної екологічної політики. Але саме держава має безпосередній вплив на зміну інституційного середовища, оскільки сприяє створенню необхідних інститутів та інституцій, визначає їх ефективність в системі міжнародної екологічної взаємодії, наслідки, напрямки та умови необхідних перетворень. Теж саме стосується і національного інституціонального механізму природокористування, який не є досконалим з огляду на стан навколишнього середовища в країні. Реалізація міжнародної екологічної політики внесе корективи в завдання природоохоронної діяльності регіонального та локального рівнів. Разом вони складуть модель екологічної політики країни, яка повинна враховувати національні особливості.

 

Рис. 3. Узагальнене бачення інституціоналізації міжнародної екологічної політики країни

 

Необхідність реалізації міжнародних домовленостей започатковує цей процес на всіх рівнях екологічного управління та потребує дієвих рішень. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визнає участь країни у міжнародному співробітництві у галузі охорони довкілля та верховенство правил міжнародного договору над правилами, що містяться в національному законодавстві [8,ст.71].  Основні принципи охорони природного середовища формують правила екологічної поведінки в процесі господарювання та визначають права людини на життя в сприятливих екологічних умовах, що забезпечується шляхом дотримання вимог екологічної безпеки як в межах, так і поза межами юрисдикції країн, передбачення екологічних наслідків будь-якої діяльності, контролю відповідності стану середовища міжнародним критеріям, активізації наукових досліджень та обміну його результатами [8, ст.3]. Але дотримання означених принципів потребує не тільки неординарних рішень, залучення капіталу та технологій, реалізації нових форм партнерських відносин, визначення лінії поведінки з лідируючою групою країн стосовно політики екологічних обмежень в міжнародній торгівлі, але й посилення ролі та створення умов регіональним і місцевим органам державної влади для забезпечення екологічної безпеки на відповідних рівнях, попередження екологічного демпінгу та будь-яких дій, що порушують інтереси країни. Регіональна екологічна політика повинна бути чітко визначена, узгоджена із економічними та соціальними задачами, знайдено механізми реалізації міжнародних зобов’язань на регіональному рівні, шляхи реформування економіки регіонів та визначити лідерів екологічного реформування. Очікуваним результатом екологічних перетворень на рівні регіонів стане підвищення економічної ефективності регіонального господарського комплексу та створення сприятливих умов проживання населення.

Висновки. Глобалізація світової економіки, посилюючи економічну взаємозалежність країн світу, поєднує спільні зусилля у подоланні негативних наслідків прискореного зростання сучасного виробництва та споживання. Врахування екологічного імперативу у міжнародних відносинах суттєво змінило ставлення країн світу до нових вимог у забезпеченні екологічної безпеки та поставило нові завдання перед Україною. Це передбачає як безпосередню активну участь країни в міжнародній координації узгодженої екологічної політики, так і створення умов для реалізації прийнятих зобов’язань на національному рівні. З огляду на декларативність і слабку реалізацію векторів світового економічного розвитку  визначення сутності політики міжнародного екологічного співробітництва та умов для її реалізації на національному рівні стає невідкладним питанням. Це є підґрунтям для визначення принципів, вимог, форм, інституційного забезпечення політики природокористування та охорони навколишнього середовища на міжнародному рівні екологічного управління. Розвиток міжнародного співробітництва створює передумови руху до означених цілей спільним шляхом, але по узгодженим національним правилам, що в світовому масштабі започатковує нову цивілізаційну парадигму розвитку. Але на цьому шляху багато протиріч між економікою та екологією, економікою та політикою, політикою та екологією, які породжують у міжнародному вимірі проблеми пошуку раціональних економіко-екологічних рішень, превентивних дій, розподілу відповідальності тощо. Участь у цих процесах кожної країни обов’язкова та невідкладна, а форма та вектори  участі визначатимуться реаліями подальшого світового економічного розвитку, міжнародного співробітництва в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, переваги міжнародного права над внутрішнім правом в області охорони довкілля та використання природних ресурсів.

 

Література

1. Реймерс, Н.Ф. Введение во всеобщую экологию / Н.Ф. Реймерс. – М., 1992.

2. Морозова В.Н. Мировая экологическая политика  и международное экологическое  сотрудничество / В.Н. Морозова // Издательско-полиграфический центр Воронежского госуд. унив-та. – 2007, 126 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://txtb.ru/23/index.html

3. Иншаков О. В. Институты и институции в современной экономической теории // Вестник ВолГУ. Серия 3: Экономика. Экология. 2007. №11. URL: http://cyberleninka.ru/article/n/instituty-i-institutsii-v-sovremennoy-ekonomicheskoy-teorii

4.Будущее, которого мы хотим. Итоговый документ Конференции ООН по устойчивому развитию. Рио-де-Жанейро, Бразилия 20–22 июня 2012 года. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iblfrussia.org/a-conf.216-l-1_russian.pdf.pdf

5. Глобальный зеленый новый курс. Аналитический доклад UNEP 2009 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unep.org/greeneconomy/portals/30/docs/GGND-policy-brief_Russian.Pdf

6. Декларация Конференции ООН по проблемам окружающей среды. Стокгольм 1972 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/declarathenv.shtml

7. Всесвітня хартія природи. Офіційні звіти Генеральної Асамблеї ООН, 37 сесія. Пленарні засідання. 48 засідання 28 жовтня 1982 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/429/93/IMG/NR042993.pdf

8.Закон України Про охорону навколишнього природного середовища від 25.06.1991  1264-XII. В редакції від 01.01.2016. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1264-12

 

References.

1. Reimers N.F. (1992), ”Introduction to general ecology“. –  Moscow, р.81.

2. Morozovа V.N. (2007) ”The global environmental policy and international environmental cooperation“ Publishing and printing center of Voronezh State University. - Аvailable at: http://txtb.ru/23/index.html

3. Inshakov O.V. (2007). ”Іnstitutes and institutions in modern economic theory“. Bulletin of the Volgograd State University. Аvailable at: http://cyberleninka.ru/article/n/instituty-i-institutsii-v-sovremennoy-ekonomicheskoy-teorii

4. The General Assembly of the United Nations (2012) ”The future we want“. Resolution 66/288. 66 session. Agenda item 19. Rio-de-Janeiro, Brazil. 20-22 June 2012. Аvailable at: http://www.iblfrussia.org/a-conf.216-l-1_russian.pdf.pdf (Accessed 11 April 2016)

5.United NationsEnvironment Programme (2009). Global Green New Deal. Analytical report UNEP. Аvailable at: http://www.unep.org/greeneconomy/portals/30-/docs/GGND-policy-brief_Russian.Pdf

6. United Nations (1972). " Declaration of the UN Conference on the Human Environment ". Stockholm.

Аvailable at: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/declarathenv.shtml

7. The General Assembly of the United Nations (1982). ”World Charter for Nature“. Official Records of the United Nations General Assembly 37 session. Plenary sessions. 48 meeting. Аvailable at: https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/429/93/IMG/NR042993.pdf (Accessed 11 April 2016)

8.The Verkhovna Rada of Ukraine (1991), The Law of Ukraine On Environmental Protection“, available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 (Accessed 11 April 2016)

 

Стаття надійшла до редакції 10.05.2016 р.