EnglishНа русском

Ефективна економіка № 2, 2017

УДК 332.146.2

 

Н. І. Данко-Ютіш,

к. е. н., доцент кафедри економіки та підприємництва,

ПВНЗ «Буковинський університет», м. Чернівці

 

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

АДАПТИВНО-СЕЛЕКТИВНОГО ТИПУ, СПРЯМОВАНОЇ НА ПОДОЛАННЯ МІЖРЕГІОНАЛЬНИХ ДИСПРОПОРЦІЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

 

N. I. Danko-Yutish,

Ph.D., Private Higher Educational Institution “Bukovinian University”, Chernivtsi

 

CONCEPTUAL POSITION OF FORMING REGIONAL POLICY ADAPTIVE-TYPE SELECTIVE AIMED AT OVERCOMING INTERREGIONAL DISPARITIES OF SOCIO-ECONOMIC DEVELOPMENT

 

В статті розглянуто проблеми збалансованого розвитку регіонів. Запропоновано новий напрямок в системі регіонального менеджменту. Сформульовано концептуальні основи формування регіональної політики адаптивно-селективного типу в частині уточнення принципів, функцій, цільових імперативів і напрямків його використання в системі управління регіональним розвитком.

 

In the article the problem of balanced regional development. A new trend in the system of regional management. The conceptual basis for the formation of regional policy adaptive-type selective in terms of clarifying the principles, functions, target imperatives and directions of its use in the management of regional development.

 

Ключові слова: регіональна політика, регіональний розвиток, депресивні території, адаптивно-селективний підхід, «новий регіоналізм», адаптаційна інноваційна спроможність.

 

Keywords: regional policy, regional development, depressive territories, adaptive-selective approach, "new regionalism", an innovative adaptive capacity.

 

 

Вступ. Постановка проблеми. Сучасні проблеми регіоналізації економічного простору держави унітарного типу, пов'язані із забезпеченням сталого соціально-економічного розвитку регіональних систем, їх гармонійного «вбудовування» в трансформоване мезоекономічне середовище, по новому змушують подивитися на проблематику вибору типу регіональної політики, яка б дозволила досягнути очікуваних результатів на основі формування та ефективного використання елементів економічного потенціалу території.

Однією з домінантних тенденцій еволюційної динаміки економічного розвитку України, який знаходиться у посткризовій фазі, є прогресивне нарощення міжрегіональної асиметричності за більшістю показників соціально-економічного розвитку, яке супроводжується поступовим розширенням депресивних територій. При цьому з кожним роком можливості самостійного вирішення власних соціально-економічних проблем такими територіями зменшуються. Це обумовлене поступовою втратою депресивними регіонами власного потенціалу, що відображається у відтоці капіталу з регіону, збільшенні кількості внутрішньодержавної та зовнішньої еміграції, втраті ринкових позицій окремих територій та регіону загалом.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченням питань регіональної політики та диференціації регіонального розвитку присвячені праці вітчизняних і зарубіжних вчених, серед яких слід виділити розробки Р. Барро, М. Бутка, Н. Божидарнік, В. Геєця, М. Долішнього, Б. Данилишина, С. Вовканича, Д. Стеченка, В. Євдокименка та ін. У цих працях сформовано фундаментальні й прикладні засади вивчення особливостей територіального розвитку, розробки та реалізації регіональної політики держави. Найбільш ґрунтовно питання подолання стану депресивності окремих територій та регіонів викладені у роботах З. Герасимчук, В. Чужикова, В. Коломийчука, Ф. Заставного, З. Варналія, І., Вахович,  І. Сторонянської, С. Шульц. Значні напрацювання у вивченні теоретичних і практичних питань регіонального розвитку, обґрунтуванні підходів стимулювання розвитку депресивних територій мають російські науковці І. Тургель, О. Гранберг, В. Лексин, О. Швецов, Е. Шильцин, В. Клісторін. Попри, здавалося б, значну кількість публікацій, присвячених вивченню проблем подолання міжрегіональних диспропорцій соціально-економічного розвитку, питання збалансованого розвитку регіонів та розробки концепції нового дієвого напрямку в системі регіонального менеджменту, який би був адекватним реаліям сьогодення, залишаються маловивченими.

Формулювання цілей статті. Постановка завдання. Зазначене зумовлює необхідність вироблення дієвої концепції регіональної політики, яка має базуватись на використанні інноваційних механізмів регулювання, забезпечення та стимулювання регіонального розвитку, а також на застосуванні сучасних адаптивних методичних підходів до управління регіоном. Критеріальною умовою забезпечення дієвості такої концепції має стати опора на власний соціально-економічний потенціал території, зокрема здатність регіону формувати інноваційно-креативні фактори розвитку регіону та його спроможність адаптовувати інновації, розроблені за його межами. Зазначимо, що для депресивних регіонів саме адаптаційна інноваційна спроможність стає визначальним моментом нарощення темпів соціально-економічного розвитку.

Виклад основного матеріалу. В даний час проблема розробки концептуальних положень, що відображають особливості формування та використання економічного потенціалу регіональної економіки, актуалізується наступною низкою обставин:

перманентна необхідність вирівнювання існуючих, історично сформованих і обумовлених неефективним використанням управлінського потенціалу системи регіонального державного менеджменту, диспропорцій і асиметричності в їх різних проявах і формах;

потреба в ідентифікації та своєчасному використанні чітко виражених і латентних конкурентних переваг для «виживання» в умовах міжрегіональної конкуренції і боротьби за споживачів регіональної продукції в єдиному економічному просторі країни;

вагомість постійного пошуку нових форм і ефективних методів формування та використання потенціалу взаємодії основних суб'єктів регіональної економіки з метою досягнення мультиплікативного ефекту в умовах впливу ентропійних тенденцій мережевого багатополярного розвитку.

В цілому слід зазначити, що в певній мірі полярність і асиметричність, як дві взаємодоповнюючі категорії, є апріорі притаманними будь-яким просторово-локалізованим системам з огляду на їх різний природно-ресурсний потенціал, нерівномірність використання факторів виробництва, вплив геополітичних тенденцій в макроекономіці, неефективність діяльності владних інститутів.

В умовах постіндустріального розвитку основними принципами підтримки депресивних територій є стимулювання їх внутрішнього потенціалу, підвищення конкурентоспроможності та розширення місцевої ініціативи. Такий підхід обумовив появу терміну "новий регіоналізм", який відображає сучасну ідеологію європейського регіонального розвитку [11, с. 6].

Узагальнення світового досвіду використання програм стимулювання розвитку проблемних територій дає можливість визначити такі основні форми та механізми їх підтримки: гранти, субсидії, спеціальні податкові стимули для підприємств, які розміщуються у непривабливих регіонах, активізація підприємницької діяльності на слаборозвинених територіях, створення територій зі спеціальним економічним статусом, зон транскордонного співробітництва, надання місцевих податкових привілеїв для залучення інвестицій, відшкодування витрат на будівництво об'єктів сфери послуг, доріг та інженерної інфраструктури, стимулювання мобільності робочої сили, фінансування витрат, пов'язаних із переселенням людей на малоосвоєні території. Спектр застосування зазначених заходів визначається специфікою кожного регіону, особливостями проведення державної регіональної політики, рівнем проблемності території, причинами існуючих проблем тощо.

Попри розуміння необхідності подолання регіональних диспропорцій, особливо підтримки депресивних територій, у науковців навіть тепер немає одностайної думки стосовно механізмів вирішення зазначених проблем. Дискусійним видається питання про доцільність чи недоцільність підтримки проблемних (депресивних) територій. В основі даної дилеми лежить протиріччя між необхідністю, з одного боку, створити відносно рівні, справедливі умови для розвитку регіонів, з іншого, – забезпечити ефективне функціонування їх економіки. У цьому контексті варто погодитися з думкою російських науковців, які стверджують, що "рівність не тотожна справедливості, оскільки можливі як справедлива нерівність, так і несправедлива зрівнялівка" [6, с. 113].

Аргументи прибічників точки зору про недоцільність застосування інструментів політики вирівнювання, у т. ч. і стимулювання розвитку відсталих, депресивних регіонів базуються на тому, що підтримка економічно слабких територій є марною тратою коштів і не дає бажаного результату.

Крім цього, на їх думку, наявність допустимої асиметрії у розвитку територіальних одиниць сприятливо впливає на функціонування регіональних соціально-економічних систем, так як це вносить підвищений динамізм у просторово-обумовлене розміщення сфер прикладання праці, параметри розташування факторів виробництва, локалізацію зон спеціалізації і всередині регіональних ринків.

Протилежну точку зору в концентрованому вигляді можна сформулювати таким чином: вирівнювання  регіонального розвитку – це об'єктивна вимога у контексті глобальної стратегії подолання економічних, соціальних, етнічних та інших суперечностей з метою уникнення соціальної нестабільності, досягнення територіальної справедливості та забезпечення сталого розвитку регіонів. Крім того, значні диспропорції у розвитку окремих територій можуть бути гальмом економічного розвитку на макрорівні, сприяти вилученню окремих регіонів із економічного простору країни.

В Україні в системі регіональної політики закладено другу точку зору, а проблема вирівнювання міжрегіональних асиметрій та підтримка розвитку депресивних регіонів визначені серед пріоритетів державного регулювання регіонального розвитку. Однак, аналіз нормативно-законодавчої бази свідчить про те, що в Україні формування інституційного механізму державного регулювання розвитку регіонів поки що не завершено, він є фрагментарним, недостатньо структурованим і, загалом, не сприяє становленню сучасної ефективної регіональної політики.

Сучасні умови соціально-економічного регіонального розвитку не дозволяють базувати регіональну політику на використанні тотального підходу до реалізації державних імперативів регулювання регіонального розвитку. Набагато ефективнішим, на наш погляд, є реалізація адаптивно-селективного принципу управління соціально-економічними системами, домінуючого сьогодні, з точки зору ресурсного підходу, який полягає в перерозподілі фінансових, трудових, адміністративних, інституціональних, бюджетних, інноваційних ресурсів на користь тих сфер, де ефект від їх використання буде максимальним.

Зазначене дозволяє по-новому подивитися на проблеми збалансованого розвитку регіонів і виділити такий напрямок в системі регіонального менеджменту, як адаптивно-селективний розвиток. Це вимагає роз'яснення концептуальних основ в частині уточнення принципів, функцій, цільових імперативів і напрямків його використання в системі регіонального менеджменту.

В якості основних принципів адаптивно-селективного розвитку регіону виділимо наступні:

- дотримання економічної ефективності використання власного соціально-економічного потенціалу регіону для комплексного розвитку територій;

- збалансованість параметрів економічного розвитку і рівня (якості) життя населення, забезпечення їх відповідності рівню розвитку реального сектора економіки регіону, ескалації сфери соціальної інфраструктури;

- адекватність застосовуваних методів та інструментів регіонального менеджменту в межах концепції адаптивно-селективного управління;

- принцип забезпечення домінування соціальної компоненти над прагненням каталізувати процеси накопичення капіталу як основного критерію ефективності механізмів управління регіональними економічними системами;

- варіативність стратегічних підходів до управління регіоном з метою врахування постійної трансформації сукупного впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища і полінаправленості векторів регіонального розвитку.

Використання даних принципів у системі регіонального менеджменту дозволяє актуалізувати декілька груп іманентних функцій, які виділено автором в межах адаптивно-селективного підходу по відношенню до процесів розвитку регіональних соціально-економічних систем (табл. 1).

 

Таблиця 1.

Основні групи функцій регіонального управління в межах адаптивно-селективного розвитку регіону*

Системоформуючі функції

Системостверджуючі функції

Системовідтворюючі функції

Системодіагностуючі функції

1. Сприяння у формуванні і розвитку кластерів, підприємницьких мережевих структур, індустріальних парків.

1. Розвиток локальних ринків.

1. Раціональний розподіл економічних ресурсів.

1. Формування ефективної системи моніторингу.

2. Оптимальне соціально-економічне районування.

2. Широке застосування регіональних стратегічних програм.

2. Активне застосування інструментарію згладжування просторової поляризації.

2. Пошук «точок зростання» та «точок неефективності» економіки.

3. Трансформування відносин власності.

3. Розвиток сфери інфраструктурного забезпечення.

3. Раціональне використання природно-ресурсної бази та факторів виробництва, інноваційно-креативного потенціалу.

3. Прогнозування та планування розвитку регіону.

4. Формування ефективного механізму управління.

4. Забезпечення позитивного іміджу та репутації території.

4. Регенерація соціально-економічних підсистем.

4. Створення інформаційно-аналітичної системи доведення даних і відомостей про стан РСЕС до кінцевого споживача.

5. Формування норм, правил і стандартів та ін.

5. Дотримання політики екологічної та соціальної відповідальності

 та ін.

5. Захист і стимулювання конкуренції і підприємництва

 та ін.

5. Використання попереджувально-коригувальних механізмів управління та ін.

*Джерело: розробка автора

 

Далі розглянемо основні цільові імперативи впровадження та активного використання даного типу розвитку у функціонуванні регіональних соціально-економічних систем.

В якості основних цільових установок виділимо:

1. Необхідність забезпечення збереження і консервації темпів економічного розвитку для пріоритетних (базових) галузей в умовах обмеженості ресурсної бази.

2. Збереження демографічного потенціалу і гендерних характеристик території за рахунок створення оптимальних умов для переміщення населення, підвищення рівня і якості життя населення, розвитку соціальної, транспортної, торговельної інфраструктури, реконструкції системи розселення.

3. Реставрація законсервованих капіталомістких проектів за рахунок хронотопічної (просторово-часової) консолідації ресурсів багатьох економічних суб'єктів у полюсах зростання регіональної економіки.

4. Перерозподіл фінансового, управлінського і кадрового потенціалу (в умовах обмеженості ресурсів) з депресивних галузей в ті, що найбільш динамічно розвиваються.

5. Моніторинг і діагностика наявності та ефективності функціонування регіональних «полюсів зростання» і зон підприємницької активності, виявлення їх потенціалу експансії та характеру впливу на обслуговуючі і допоміжні сектори регіональної економіки.

6. Адаптація інструментарію регіонального менеджменту до умов і специфіки розвитку соціально-економічної системи регіону, підвищення ефективності комплексних цільових програм регіонального розвитку шляхом впровадження політики дифузії нововведень тощо.

У сформованій практиці розвитку регіональної економіки вище зазначені імперативи реалізуються за допомогою застосування комплексно-цільових програм розвитку, які повинні формуватися з урахуванням лімітованого характеру наявної ресурсної бази. Крім того, практичне використання даного інструментарію має бути пов'язане з адаптованістю до вимог різних стадій життєвого циклу базових галузей, варіативністю в частині орієнтації на нівелювання слабких сторін і загроз території та стимулювання її сильних сторін і можливостей. При цьому не виключається орієнтація програм на різні типи територій за рівнем соціально-економічного розвитку та іншими цільовими і функціональними критеріями.

Очевидно, що на різних етапах розвитку регіональних соціально-економічних систем форми, методи і програмні заходи будуть еволюціонувати залежно від зміни зовнішніх політичних, економічних, нормативно-правових та інших умов, а також внутрішніх проблем регіону, пов'язаних з нерівномірністю розвитку територій. Крім того, стратегія розвитку регіонів повинна будуватися за результатами моніторингу їх соціально-економічного розвитку, щоб врахувати сформовану диференціацію територій [1, с 39]. Поряд з цим, стратегія повинна «окреслювати» стратегічні напрямки гармонійного розвитку регіону як в соціальній, так і в економічній сферах, з урахуванням актуальних цільових імперативів розвитку суспільства в рамках внутрішнього економічного простору регіону.

Імперативи регіонального і субрегіонального розвитку в умовах адаптивно-селективної парадигми їх реалізації повинні враховувати варіативність і різноплановість територій, диференційованих або за стадіями життєвого циклу, або за рівнем і напрямами спеціалізації, рівнем соціально-економічного розвитку. На наш погляд, оскільки регіон розглядається як система, що динамічно трансформується по відношенню до еволюційного процесу розвитку, необхідно в якості критерію диференціації його окремих територій, використовувати більш статичні категорії ніж: розвинені, нерозвинені і такі, що динамічно розвиваються. Основоположна ознака для диференціації повинна носити довгостроковий характер і бути актуальною протягом декількох часових періодів, в той час як рівень їх розвитку може швидко змінюватися. Таким чином, на нашу думку найбільш доцільним буде диференціація регіональних і субрегіональних утворень за рівнем соціально-економічного розвитку території, накладеним на рівень ефективності системи управління, визначений сформованим стилем регіонального та муніципального менеджменту.

У цілому необхідно відзначити, що кожна територія, незалежно від наявної структури природно-ресурсної бази, долає кілька стадій розвитку, з іманентними ознаками на кожній з них. Дані стадії розвитку ототожнюються з етапами управління територією, при яких на початковому етапі, коли приходить нова адміністративна команда, реалізуються найбільш агресивні управлінські кроки, спрямовані на нівелювання наявних негативних тенденцій у розвитку.

Багато в чому ефективність прийнятих рішень на територіальному рівні визначається ступенем активності місцевої влади, яка, як правило, після закінчення певного часу згасає. Пов'язано це з тим, що відчувши результативність прийнятих рішень, у органів влади, апріорі з'являється бажання не проявляти агресивних прийомів впливу на економіку, а слідувати тим технологіям, які вже дали певний результат. Проте в умовах швидкої зміни просторово-економічної і політичної кон'юнктури це часто призводить до припинення розвитку і переходу в стадію стагнації. До того ж економіка, будучи суспільною наукою, сильно політизована, і навіть найефективніші управлінські кроки можуть зустріти перешкоди на своєму шляху, що не дозволить їм реалізуватися повною мірою. Таким чином, влада на місцях може зіткнутися з небажанням і неготовністю громадськості до трансформаційних змін у сформованій системі економічних взаємовідносин на рівні територіального утворення, що природним чином призведе до зниження активності системи регіонального менеджменту і, не дивлячись на наявний природно-ресурсний потенціал, не дасть позитивних результатів.

За стадіями прояву керованості території, на наш погляд, найбільш доцільно виділити 3 групи, які розмежовані нами за низкою ознак (табл. 2).

Залежно від цього необхідно вибудовувати конкретний перелік програмних заходів, який буде враховувати індивідуальні особливості територій, викликані сформованою системою муніципального управління.

В останні роки однією з домінантних тенденцій у регіональній економіці є впровадження принципів державно-приватного партнерства, яке являє собою продукт публічного договору між владними елітами та бізнес-спільнотою з приводу створення, перерозподілу, використання і відтворення не тільки ресурсної бази, а й низки сфер, від регулювання діяльності яких держава прагне усунутися [1, с 128]. Корекційно-замінююча функція, яку виконує бізнес щодо патронування соціально значущих сфер припускає активну участь у використанні вже накопичених регіональних переваг, при цьому влада повинна орієнтувати бізнес не тільки на перманентне одержання надприбутків, але й на утримання їх частини для потреб компенсаційного розвитку субрегіональних підсистем.

Слід зазначити, що перехід системи регіонального менеджменту на використання парадигми адаптивно-селективного розвитку може стати каталізатором прогресивних перетворень в економіці регіонів, що знаходяться у фазі посткризового розвитку.

В цілому реалізація означених імперативів як дієво-концептуальних форм регіонального розвитку створить комплекс доктринальних, інституційних та організаційно-економічних передумов для підвищення ефективності управління регіональною економікою та закладе модельний каркас суверенізації стратегічних територіальних ініціатив, які не виходять за межі унітарного типу державного устрою.

 

Таблиця 2.

Диференціація типів територій залежно від стилю державного менеджменту для цілей розробки поліваріантної стратегії їх розвитку*

Найменування

Прогресивно-проривні території

Стабілізаційно-інерційні території

Депресивно-згасаючі території

Основні іманентні характеристики

Дані території характеризуються високим ступенем керованості, внаслідок активних дій органів влади. Такі території характеризуються збереженням функцій провідника регіонального менеджменту та високим ступенем адаптивності до нововведень протягом тривалого періоду часу, підтриманням існуючих зовнішніх і внутрішніх зв'язків, що забезпечують цілісність системи, її якісну визначеність і стійкість до змін просторових умов функціонування.

Такі території мають досить високу керованість, а застосовувані управлінські технології відрізняються високою ефективністю. При цьому дії владних інститутів припускають не підтримання сталого соціально-економічного розвитку території по всіх напрямках, а стимулювання розвитку лише окремих напрямків, що характеризуються високою ефективністю в середньостроковій перспективі.

Програмні заходи не відрізняються цілісністю і структурністю внаслідок порушення вертикалі прямого впливу органів влади на економіку території. При цьому спостерігається невисока активність органів місцевого самоврядування, що вимагає зовнішнього впливу на ключові сегменти механізму взаємодії населення, бізнесу і влади.

Характер впливу на інші території

Є донорами інноваційних управлінських технологій, розповсюджуваних через пілотне проектування різних програмних заходів. Досвід даних територій може бути поширений і в інші території без істотних змін. Дані території в рамках існуючої регіональної соціально-економічної системи є інкубаторами інноваційних ідей і нововведень у сфері муніципального менеджменту.

У деяких аспектах функціонування є носіями позитивного досвіду у сфері муніципального управління, який, однак, не може бути поширений на всі муніципальні утворення в силу специфічних особливостей, а також недостатньою сили до екстраполяції для виконання стабілізуючих функцій в економіці інших територіальних утворень.

Досвід застосовуваних управлінських технологій не може бути поширений на інші території в силу низької ефективності. Дані території є основними споживачами досвіду інших муніципальних утворень в силу недостатнього опрацювання власних механізмів управління і управлінських ініціатив.

Рівень і порядок прояву відтворювальних процесів

Збалансоване відтворення

Відтворення здійснюється тільки в галузях спеціалізації

Розбалансований характер відтворювальних процесів

Спосіб управління територією

Характеризується комплексністю та системним підходом до виконуваних функцій муніципального менеджменту, що передбачає високу ефективність застосовуваних способів управління.

Інерційно поширюваний, характеризується точково-селективним підходом до реалізації системи муніципального менеджменту і передбачає вплив на вибіркові аспекти соціально-економічного розвитку з метою вирівнювання окремих параметрів економічного розвитку.

Інтрузивно-нав'язаний, внаслідок нездатності муніципальної влади здійснювати ефективне управління самостійно, припускає імперативний вплив іззовні.

Рівень кваліфікації кадрового складу системи управління

Високий

Середній

Низький

*Джерело: розробка автора

 

Центральною детермінантою регіональної політики, спрямованої на зниження соціально-економічної асиметричності, є «підтягування» найменш розвинутих регіонів до середнього рівня шляхом збільшення темпів їх соціально-економічного розвитку. З огляду на зазначене, вважаємо за доцільне обумовити напрямки подолання депресивності регіонів в межах селективно-адаптивного підходу до реалізації регіональної політики.

Аналіз наукових досліджень із проблематики подолання стану депресивності окремих територій та регіонів свідчить про відсутність єдиних підходів до вирішення даного питання. Діапазон запропонованих науковцями  та практиками підходів до розробки системи заходів стимулювання  розвитку проблемних територій є дуже широким – від повного самоусунення від підтримки таких територій до максимальної участі держави у регулюванні процесів регіонального розвитку. На нашу думку,  система заходів державної регіональної політики підтримки розвитку депресивних територій має базуватися на таких вихідних положеннях:

1) система заходів стимулювання розвитку депресивних територій має носити комплексний характер, тобто охоплювати всі основні підсистеми території – соціум, основні та допоміжні види діяльності, інфраструктуру тощо;

2) пріоритетним суб'єктом підтримки має стати соціальний потенціал населення, його підприємницькі та креативні характеристики;

3) заходи стимулювання розвитку депресивних територій мають бути селективними, тобто охоплювати в першу чергу ті напрямки чи сфери діяльності, які володіють певним потенціалом і конкурентними перевагами та можуть забезпечити найбільш швидкий позитивний результат, тобто стати локомотивами розвитку території;

4) напрямки, шляхи та заходи стимулювання розвитку депресивних територій мають визначатися залежно від рівня гостроти та причин їх утворення;

5) головні зусилля у плані подолання депресивності територій чи розробки заходів стимулювання їх розвитку мають бути спрямовані як на боротьбу з наслідками депресивності, так і на усунення причин формування негативних тенденцій;

6) засоби активізації розвитку територій мають спиратися на природні, еволюційні закономірності, включати просторову, галузеву та секторальну фільтрацію нововведень, стадій та циклів регіонального розвитку, а також відповідати рівню адаптивності територій  до відповідних змін, в тому числі кваліфікації та готовності населення.

Окрім цього, удосконалення потребують принципи стимулювання розвитку депресивних регіонів. Частина із них уже викладена в Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів" (стаття 8). Доцільним та обґрунтованим є також використання загальних принципів регіональної політики та європейських підходів до даного питання.

Висновки. Сукупність зазначених положень формують концептуальні засади модернізації регіональної політики України в напрямку використання адаптивно-селективного інструментарію її реалізації. В умовах критичного розмаху соціально-економічної асиметричності розвитку регіонів та обмеженості фінансових ресурсів (як державних, так і приватних), які можуть бути спрямовані на її подолання, саме застосування  адаптивно-селективного підходу може суттєво підвищити дієвість та результативність регулювання регіонального розвитку.

 

Література.

1. Бобрышев А.Н. Совершенствование системы мониторинга социально-экономического развития региона: микро- и мезоэкономический аспект : монография / А. Н. Бобрышев, М. Ю. Казаков. – Ставрополь: ООО «Альфа-Принт», 2011. – 203 с.

2. Вахович І. М. Сутність асиметрії регіонального розвитку / І. М Вахович, І. М. Лакатош // Економічні науки. Серія „Економіка та менеджмент”. Збірник наукових праць. Луцький державний технічний університет. Випуск 5(18). – Ч. 1. – Луцьк, 2008. – С. 98–102.

3. Волошин В., Трегобчук В. Концептуальні засади сталого розвитку регіонів України / В. Волошин, В. Трегобчук // Регіональна економіка. – 2012. – №1. – С. 17-25  

4. Герасимчук 3. В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія формування, механізми реалізації / 3. В. Герасимчук / НАН України; Інститут регіональних досліджень. - Луцьк : Надстир’я, 2001. – 528 с.

5. Геєць В. М. Інноваційні перспективи України: монографія / В. М. Геєць, В. П. Семиноженко. – Х. : Константа, 2006. – 272 с.

6. Грицай О. В., Иоффе Г. А., Трейвиш А. И. Центр и периферия в региональном развитии. М.: Наука, 1991. 168 с.

7. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі XX-XXI століття: нові пріоритети / М. І. Долішній. – К. : Наукова думка, 2006. – 512 с.

8. Клисторин В.И. Новый этап дискуссии о федерализме в России // Регион: экономика и социология. – 2008. – №3. – С. 33-45.

9. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: Монографія / за ред. З.С. Варналія. - К.: НІСД, 2010. - 820 с.

10. Денисов Ю. Д., Савельєв Л. А., Шевчук Л. Т. Регіональний дискурс: сутність, еволюція, сучасні уявлення, перспективи розвитку / Ю. Д. Денисов, Л. А. Савельєв, Л. Т. Шевчук // Регіональна економіка. — 2011. - № 1. - С. 179-185.

11. Семиноженко В. П. Новий регіоналізм / Семиноженко В. П., Данилишин Б. М. – К. : Наукова думка, 2005. – 154 с.

12. Friedmann J. Regional Development Policy. Boston, 1966.

 

References.

1. Bobrishev, A. N. and Kazakov, M. Yu. (2011),  Sovershenstvovanye systemy monytorynha soсial'no-jekonomycheskogo razvitiya regiona: mikro- i mezojekonomicheskij aspekt [Improving the monitoring of socio-economic development of the region: the micro- and meso aspect] : monografiya, OOO «Al'fa-Print»,  Stavropol', Russia.

2. Vakhovych, I. M. and Lakatosh I. M. (2008), “The essence of regional asymmetries”, Ekonomichni nauky. Seriia Ekonomika ta menedzhment”, Vypusk 5(18), vol. 1, pp. 98–102.

3. Voloshyn, V. and Trehobchuk, V. (2012), “Conceptual framework for sustainable development of regions of Ukraine”, Rehional'na ekonomika,  vol. 1, pp. 17–25.

4. Herasymchuk, Z. V. (2001), Rehional'na polityka staloho rozvytku: metodolohiia formuvannia, mekhanizmy realizatsii [Regional policy of sustainable development: methodology formation, implementation mechanisms], Nadstyr'ia, Luts'k, Ukraine.

5. Heiets', V. M. and Semynozhenko, V. P. (2006), Innovatsijni perspektyvy Ukrainy [Innovative prospects Ukraine] : monohrafiia, Konstanta, Kharkiv, Ukraina.

6. Hricaj, O. V. Ioffe, H. A. and Trejvish A. I. (1991), Centr i periferiya v regional'nom razvitii [Center and periphery in regional development], Nauka, Moskva, Russia.

7. Dolishnij, M. I. (2006), Rehional'na polityka na rubezhi XX-XXI stolittia: novi priorytety [Regional policy at the turn of XX-XXI century: new priorities], Naukova dumka, Kyiv, Ukraina.

8. Varnalij, Z.S. (2010), Derzhavna rehional'na polityka Ukrainy: osoblyvosti ta stratehichni priorytety [State Regional Policy of Ukraine: features and strategic priorities]: Monohrafiia, NISD, Kyiv, Ukraina 

9. Denysov, Yu. D. Savel'iev, L. A. and  Shevchuk, L. T. (2011) “Regional discourse: the nature, evolution, modern ideas, perspectives”, Rehional'na ekonomika, vol. 1, pp. 179–185.

10. Klistorin, V. I. (2008), “ New stage of debates about federalism in Russia”, Region: jekonomika i sociologiya, vol. 3, pp. 33–45.

11. Semynozhenko, V. P. and Danylyshyn, B. M. (2005), Novyj rehionalizm [The new regionalism],  Naukova dumka, Kyiv, Ukraina.

12. Friedmann, J. (1966), Regional Development Policy, Boston, USA.

 

Стаття надійшла до редакції 17.02.2017 р.