КАТЕГОРІАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ» В КОНТЕКСТІ ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА | А Я Гадзало | Ефективна економіка №12 2017

Ефективна економіка № 12, 2017

УДК 330.838:[339.91]

 

А. Я. Гадзало,

кандидат економічних наук,

Інститут агроекології і природокористування НААН, м. Київ

 

КАТЕГОРІАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ» В КОНТЕКСТІ ТРАНСКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

 

A. Y. Gadzalo,

candidate of economic sciences, Senior Research,

Institute of Agroecology and Nature Management NAAN, Kyiv

 

CATEGORY DETERMINATION OF THE CONCEPT OF "NATURAL USE" IN THE CONTEXT OF TRANSBORDER COOPERATION

 

Визначено принципову різницю у понятійному апараті «транскордонного», «прикордонного»,«міжтериторіального», «міжрегіонального» співробітництва.

Досліджено сутність та зміст поняття «природокористування», а також стан вивченості даного питання. Наведена розгорнута класифікація природокористування. Проаналізовано дефініції «природокористування» з науково-публічних а також офіційних джерел та запропоновано найбільш близьке його визначення у сучасному розумінні.

 

The principal difference in the conceptual apparatus of "transborder", "border", "interterritorial", "interregional" cooperation is determined. The essence and content of the concept of "nature management", as well as the state of study of this issue, are explored. The expanded classification of nature use is presented. The definitions of "nature use" from scientific and public as well as official sources are analyzed and the closest definition of it in the modern sense is proposed.

 

Ключові слова: транскордонне, прикордонне, міжрегіональне, міжтериторіальне співробітництво, природокористування, ресурсозбереження, природні ресурси, навколишнє природне середовище.

 

Key words: transboundary, border, interregional, interterritorial cooperation, nature management, resource conservation, natural resources, environment.

 

 

Постановка проблеми. В сучасних умовах науково-технічного прогресу та екологічно-спрямованої свідомості людства, поняття природокористування набуває все більшої ваги у еколого-економічних процесах господарювання, зокрема і в транскордонному співробітництві. Проте неоднозначність його дефініції розбалансовує механізм регулювання використання природних ресурсів.

При дослідженні даної проблеми, виникло питання щодо розуміння поняття «транскордонне співробітництво», адже у різних науково-публічних та нормативно-правових документах можна зустріти і наступні його інтерпретації: «міжрегіональне співробітництво», «міжтериторіальне співробітництво» та ін. Тому метою даної статті вважаємо виокремлення найбільш науково-доцільного та практично-використовуваного поняття «транскордонне співробітництво» а також ступінь приналежності питань природокористування до відповідної сфери.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням особливостей проблематики транскордонного співробітництва займалися ще у минулому столітті такі вчені як Марк Ж., Локателлі Р., Чуді Г.-М., Габбе Г., Мюдріх Г., Кліп К.; Еберхардт П., Стасяк А., Зьоло З.; Ілієва М.; Романов С., Білчак В., Вардомський Л.; Кузьмішин П., Тей Ю., а також і сучасні вітчизняні вчені: Амоша О., Бєлєнький П., Бройде З., Будкін В., Бураковський І., Буркинський Б., Внукова Н., Гук А., Пухтинський М., Легенько Ю., Євдокименко В., Куйбіда В., Козоріз М., Макогон Ю., Мальський М., Мельник A., Мікловда В., Moкій A., Пила В., Пирожков С., Писаренко С., Лендьел М., Луцишин Н., Ляшенко В., Романюк С., Романова Н., Сиромолот Е., Студенніков І., Ткачук А., Чмир О., Чайка Н., Шевчук К., Щербак Н. та ін.

Виклад основного матеріалу. Співпраця в рамках єврорегіонів (об’єднань єврорегіонального співробітництва) сприяє розвитку інтеграційних процесів у культурній, освітній, економічній, комунікаційній та інших сферах, створює можливості прискорення адаптації європейського законодавства, обумовлює підвищення життєвого рівня мешканців прикордонних територій. Проте реалізація проектів єврорегіональної співпраці в Україні лише на основі використання практичного досвіду, без належного теоретико-методологічного обґрунтування, не сприяє досягненню потенційної ефективності транскордонного співробітництва, використанню усіх його можливостей та поширенню по всьому периметру кордону, як це відбувається в інших європейських країнах [1]. Транскордонне співробітництво (cross-border co-operation) розуміється як дво-, три- або багатостороннє співробітництво між місцевими та регіональними органами влади, що здійснюється у географічно суміжних територіях. Це стосується і територій, відокремлених морем [2].

Транскордонне співробітництво являє собою специфічну сферу зовнішньоекономічної, політичної, екологічної, культурно-освітньої та інших видів міжнародної діяльності, яка здійснюються на регіональному рівні, і яка, охоплюючи всі загальні їхні форми, відрізняється необхідністю та можливостями більш активного їх використання, а також низкою особливостей, а саме – наявністю кордону і необхідністю його облаштування, спільним використанням природних ресурсів і, відповідно, спільним вирішенням проблем екологічної безпеки, більш широким взаємним спілкуванням населення сусідніх держав та особистими зв’язками людей, значно вищим навантаженням на інфраструктуру (дороги, зв’язок, сферу обслуговування, придорожня інфраструктура) [3].

Також під транскордонним співробітництвом розуміють спільну діяльність сусідніх держав на основі створення дієвої договірно-правової бази щодо збереження традицій і формування сучасних форм та методів взаємодії з суспільно значимих взаємовигідних питань на громадському і регіональному рівнях. Транскордонне співробітництво здійснюється в рамках територіально-адміністративних одиниць і в межах повноважень регіональної влади та місцевого самоврядування.

Для України правове підґрунтя транскордонного співробітництва, що є ратифікованою Верховною Радою Європейської хартії місцевого самоврядування та Декларація про транскордонне співробітництво в Європі, які в концептуальному плані мають позитивний вплив на розвиток єврорегіонів, здійснення реформ місцевого самоврядування, а також сприяють удосконаленню правових механізмів співпраці між органами самоврядування прикордонних міст і районів.

Згідно закону України «Про транскордонне співробітництво» [4] визначені правові, економічні та організаційні засади, мета та принципи, сфери, органи та організаційні механізми, форми державної підтримки та фінансове забезпечення транскордонного співробітництва. В даному Законі визначено термін транскордонного співробітництва як спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. У Конвенції [5] – як «будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, що знаходяться під юрисдикцією двох або декількох договірних сторін, а також укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей».

У Статуті Асамблеї європейських регіонів [6] надається визначення міжрегіональному співробітництву як будь-які зв’язки, встановлені між регіонами, що належать до різних держав. Однак, Протоколом №2 до Рамкової конвенції [7] було удосконалено категорійний апарат поняттям міжтериторіального співробітництва. Це пов’язано з тим, що у міжнародні відносини можуть вступати, в залежності від національного законодавства, не лише регіони, які знаходяться безпосередньо після центрального уряду, а й інші територіальні утворення нижчих рівнів і не обов’язково сусідні території (транскордонне співробітництво). Тут, «Міжтериторіальне співробітництво» означає будь-яку взаємоузгоджену діяльність, спрямовану на започаткування відносин між територіальними общинами та властями двох або більше договірних сторін, крім відносин транскордонного співробітництва між сусідніми органами влади, включаючи укладання між територіальними общинами та органами влади інших держав угод про співробітництво [7].

Таким чином, поняття «міжтериторіальне співробітництво» є ширшим, що визначає право територіального органу влади будь-якого рівня співпрацювати з відповідними територіальними органами влади інших держав. Міжрегіональне співробітництво окреслює правові рамки територій, що стоять на другому після центрального рівні. У преамбулі до Протоколу № 2 до цієї ж Конвенції чітко вказується на те, що співробітництво транскордонне здійснюється між органами влади сусідніх територій, а між іноземними органами влади, які не є сусідами – міжтериторіальне.

Транскордонне ж співробітництво чітко означає співпрацю суміжних територій сусідніх держав, тобто визначальним є наявність кордону між співпрацюючими територіями. Не можна говорити про транскордонне співробітництво не сусідніх держав.

Транскордонне та міжтериторіальне співробітництво доцільно розглядати окремо, насамперед тому, що в умовах транскордонного простору проблем, які виникають та які необхідно вирішувати, є набагато більше, ніж тих, які виникають в стосунках територій (регіонів) різних держав. Часто ці проблеми носять об’єктивний характер – не залежний від людини: перенос забруднень на суміжні території, спільні водні ресурси тощо.

Окрім того, існує проблема з розрізненням понять «прикордонне» та «транскордонне». Це пов’язано з тим, що протягом тривалого періоду в Україні вживалось «прикордонне» співробітництво, і лише за останні 10 років його значення замінив термін «транскордонне».

Взаємні відносини прикордонних територій відбуваються в значно більшій кількості сфер і, часто, незалежно від волі та бажань людини та відміченого нею кордону – в атмосфері, по воді тощо («trans» в перекл. «пере», переносити, переміщати тощо). Тобто категорія «транскордонне» більше відповідає суті того, що відбувається на прикордонних територіях. Крім того, на сучасному етапі за об’єкт дослідження часто береться транскордонний регіон, про що ми вже згадували вище. Таким чином, можна зазначити, що транскордонне співробітництво більш широке поняття, яке охоплює всі вище наведені моменти [8]. А також, перехід до поняття «транскордонне» сприяє уніфікації термінології між Україною та країнами-учасниками міжнародної співпраці.

Бєлєнький П.Ю. та Мікула Н.А. у [9] визначають транскордонне співробітництво, як специфічну сферу зовнішньоекономічної, політичної, екологічної, культурно-освітньої та інших видів міжнародної діяльності, яка здійснюється на регіональному рівні, і яка, охоплюючи всі загальні їхні форми, відрізняється необхідністю та можливостями більш активного їх використання, а також низкою особливостей, а саме – наявністю кордону і необхідністю його облаштування, спільним використанням природних ресурсів і, відповідно, спільним вирішенням проблем екологічної безпеки, більш широким взаємним спілкуванням населення сусідніх держав та особистими зв’язками людей, значно вищим навантаженням на інфраструктуру (дороги, зв’язок, сферу обслуговування, придорожня інфраструктура)».

Відмічаючи інтеграційну функцію транскордонного співробітництва, вчені у своїх працях [10], [3], зазначають, що даний вид співпраці являє собою форму світогосподарської інтеграції прикордонних територій держав. На їх думку, транскордонне співробітництво відіграє виключно важливе значення для транскордонного руху людей, товарів та інформації. Від того, як матеріальні і трудові ресурси та умови країни і регіонів доповнюються транскордонними потоками капіталу, товарів, технологій та інформації, залежить енергетика регіонального розвитку.

Значну частку (біля 30-40%) у програмах розвитку транскордонного співробітництва, відіграють питання природокористування та охорони навколишнього природного середовища. У зв’язку з важливістю проблем екологічного характеру, з метою чіткого розрізнення понять, формулювання завдань, мети та спільних цілей, виникає необхідність усвідомлення та вірного розуміння специфіки відповідної термінології у сфері збалансованого природокористування.

Деякі автори розглядають природокористування як соціальний, соціально-економічний, еколого-економічний процес, інші – як нормативно-господарський показник. Тому чітке формулювання поняття «природокористування», визначення його сутності полегшить роботу науковців та працівників у відповідній галузі, що певною мірою створить протекціоністську позицію щодо питань використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.

Поняття «природокористування» було введено географом Куражовським Ю.Н. у 1969р. Р.Шенон у 1978 р. розглядав основну суть даного поняття – як взаємодія «природа-суспільство». Т. Рунова та В. Преображенський розглядає раціональне природокористування як найважливішу складову проблеми взаємодії природи і суспільства, яка включає особливості вивчення, освоєння, використання, перетворення й охорони природного середовища і його ресурсів. Тому вважаємо за необхідне виокремити дефініцію «природокористування», яка у сучасному розумінні виражатиме найбільш чітку його сутність та матиме конкретне практичне застосування.

Природокористування в широкому сенсі розуміється зараз як особлива сфера діяльності, спрямована на взаємопов'язане вирішення завдань ресурсозабезпечення економіки, ресурсозбереження, збереження середовища життя людей та охорони різноманіття природи [11].

Куражковський Ю. Н. (1969) розумів під природокористуванням окрему інтегральну науку: «Задачи природопользования как науки сводятся к разработке общих принципов осуществления всякой деятельности, связанной либо с непосредсвенным пользованием природой и её ресурсами, либо с изменяющими её воздействиями. Конечная цель этой разработки – обеспечить единый подход к природе как к всеобщей основе труда». Об’єктом природокористування як науки служить комплекс взаємовідносин між соціально-економічним розвитком суспільства, природними умовами життєдіяльності соціуму і природними ресурсами. Предметом автор вважав оптимізацію цих відносин, устремління до збереження і відтворення середовища життя [12].

Природокористування поділяється на такі види: промислове (в тому числі гірничо-промислове), сільськогосподарське, рекреаційне.

За характером використання природних ресурсів розрізняють: земле-, водо-, лісокористування, використання мінеральних ресурсів, інші види природокористування. Крім того, важливого значення в сучасних умовах набуває комплексний підхід до природокористування, зокрема комплексно- територіальний, що включає вирішення глобальних, міждержавних, державних, локальних та інших проблем.

За об’єктом дослідження, природокористування вітчизняні та зарубіжні вчені [11, 13, 15] класифікують на такі, що пов’язані:

– з вивченням впливу забруднення навколишнього природного середовища на екологічну ситуацію в державі у цілому;

– з вивченням взаємозв’язків у вигляді “природа – людина – безпека”;

– з управлінням оздоровленням довкілля;

– з розвитком ноосферного вчення В.Вернадського та проблемами економіки природокористування.

За М. Ф. Реймерсом (1990), «Природокористування» включає:

a) добування і переробку природних ресурсів, їх відновлення або відтворен­ня;

b) використання й охорону природних умов середовища життя;

c) збереження (підтримання), відтворення (відновлення) і раціональну зміну екологічного балансу (рівноваги, квазістаціонарного стану) природних систем, що служить основою збереження природно-ресурсного потенціалу розвитку сус­пільства».

Бачинський Г.О. до природокористування відносить:

- хліборобство, тваринництво, гірничо-видобувна діяльність;

- використання води, повітря і т. ін.;

- рекреаційна діяльність;

- заповідна справа.

Об’єктом природокористування як науки виступає комплекс взаємовідносин між природними ресурсами, природними умовами життя суспільства і його соціально-економічним розвитком. Предметом можна рахувати оптимізацію цих відношень, устремління до збереження та відтворення навколишнього середовища.

Ряд авторів розуміють природокористування як теорію та практику використання людством природних ресурсів у сфері суспільно-виробничої діяльності з метою задоволення власних потреб (табл.1.). З одного боку, сутність цього поняття – техніко-господарська, оскільки сам його процес залежить від рівня технологічного перетворення природного середовища. З іншого — природокористування має соціально-економічний характер, оскільки проявляється у відносинах привласнення, споживання, відтворення природних благ.

 

Таблиця 1.

Хронологічне розуміння поняття «природокористування»

№ з/п

Визначення поняття «природокористування»

Автор, рік

1

11

це регулювання усіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров’я

Куражковский Ю.Н., 1959 р.

22

сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів щодо його збереження (видобуток і переробка природних мінеральних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя, природних систем тощо

Реймерс М.Ф., 1992 р.

43

це сукупність всіх форм використання природного ресурсного потенціалу й заходів з його збереження

Поліщук В.І., Царик ЛП.

1994 р.

74

різновид господарської діяльності, спрямований на забезпечення в процесі взаємодії суспільства та природи потреб суспільства

Бачинський Г.О., 1995 р.

55

теорія і практика використання людським суспільством природних ресурсів у сфері суспільно-виробничої діяльності заради задоволення власних потреб

Киреев Н.Г.

1999 р.

66

сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу та заходів щодо його збереження; природокористування включає ви­добуток і переробку природних ресурсів, їх поновлення, використан­ня й охорону, раціонального балансу природних систем

Лук'янова Л.Б. 2000 р.

87

наука, що розробляє загальні принципи здійснення будь-якої діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів і впливом на них, які дозволяють уникнути екологічної катастрофи

Дьоміна Т.О.

2000 р.

98

Використання природних ресурсів природного середовища; комплексна наукова дисципліна, що розробляє, досліджує і впроваджує у господарську практику загальні принципи раціонального використання природних ресурсів суспільством.

Фурдичко О.І. 2007 р.

39

це сфера виробничої та наукової діяльності, вся сукупність засобів, які застосовує суспільство для комплексного вивчення, освоєння, використання, відновлення, поліпшення й охорони природного середовища та природних ресурсів з метою розвитку продуктивних сил, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини, сукупність усіх впливів людства на природу, яка включає заходи з її освоєння, перетворення і охорони.

В.С. Білецький, 2011 р.

 

Згідно Словника-довідника М.М. Мусієнка [13] природокористування - це система заходів з освоєння, використання, відновлення, перетворення та охорони природного середовища і природних ресурсів; частина загальної проблеми взаємодії природи та суспільства. Розрізняють галузеві види природокористування – землекористування, водокористування, лісокористування, використання мінеральних ресурсів, а також комплексно-територіальне ( регіональне) природокористування, що розглядає глобальні, міждержавні, державні, національні та локальні проблеми.

Тому, вважаємо за доцільне прийняти найбільш оптимальне, на нашу думку, визначення природокористування, згідно монографії «Агроекологія» О.І. Фурдичкa [14] – це практичні заходи щодо користування природними об’єктами та рекомендації щодо технологій використання природних ресурсів, моніторинг їх стану і пошук шляхів оптимізації еколого-економічних показників діяльності суб’єктів, які його здійснюють. Це задоволення потреб суспільства шляхом використання різних видів природних ресурсів, які мають обмеження екологічного, економічного, соціального і етичного характеру.

У будь-якому з цих випадків природокористування має функціонально-цільовий характер і здійснюється:

— за видами природних ресурсів: землекористування, водокористування, лісокористування, надрокористування, користування дарами тваринного і рослинного світу, користування атмосферним повітрям;

— за формами використання природних ресурсів: загальне і спеціальне. Перше провадиться громадянами з метою задоволення своїх природно-гуманітарних прав, які настають з моменту народження людини і тривають упродовж її життя та полягають у забезпеченні життєво необхідних потреб. Виділення спеціального природокористування зумовлене іншим характером використання природних ресурсів — споживанням, яке здійснюється громадянами і господарськими одиницями (суб'єктами господарювання) на основі чинних правил і системи дозволів;

— з метою споживання конкретного ресурсу;

— на певній території.

за способом використання: пряме (використовуються природні ресурси з їх вилученням); непряме (використовуються природні ресурси без їх вилучення, наприклад, рекреаційне, водний транспорт і т. п.);

з точки зору економіки природокористування: нераціональне; раціональне природокористування.

Природокористування, як згадувалося вище, може бути раціональним і нераціональним.

Раціональне природокористування — це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів чи окремих об'єктів, облагороджує їх. Воно спрямоване на забезпечення умов існування людства й стабільного одержання матеріальних благ.

Екстенсивне природокористування провадиться за рахунок зростання антропогенного навантаження на природні комплекси. Темпи приросту антропогенного навантаження перевищують темпи самовідновлення природних комплексів, що в кінцевому результаті призводить неминуче до повної деградації природи і знищення природної першооснови розвитку.

Згідно словника-довідника з агроекології [15], раціональне природокористування – це розумне засвоєння природних ресурсів, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, підтримка продуктивності природних комплексів і об’єктів. Нераціональне природокористування призводить до виснаження природних ресурсів, підриву поновлюваних сил природи, зниження її оздоровчих і естетичних якостей.

Конференція в Ріо-де-Жанейро призвела до зміни парадигми «природокористування» з егоцентричного на екоцентричне [16].

Система урівноваженого природокористування передбачає недопущення сумарного антропогенного навантаження в обсягах, що більші за сумарний потенціал самовідновлення природного середовища, окремих територій. Перехід від екстенсивного до урівноваженого природокористування доводить необхідність залучення до економічної сфери асиміляційних властивостей територій як особливого інтегрального ресурсу, а на цій основі — економічного механізму територіального управління використанням, охороною та відтворенням природних ресурсів.

Висновки. Таким чином, процес розуміння поняття «природокористування» історично протікав у всіх аспектах діяльності людини: соціальному, екологічному, економічному та правовому. Тим не менше, його значення на кожному важелі поступово збільшується і набуває все більшого значення. Відповідно, можна сформулювати сутність природокористування, що полягає практичних заходах щодо користування природними об’єктами та рекомендаціями щодо технологій використання природних ресурсів, моніторинг їх стану і пошук шляхів оптимізації еколого-економічних показників діяльності суб’єктів, які його здійснюють. Його класифікують за характером використання природних ресурсів, за об’єктом дослідження, за видами природних ресурсів, за формами використання природних ресурсів, за способом використання та з точки зору економіки природокористування.

Отже, питання природокористування відіграють важливу роль у транскордонному співробітництві. Тому чимала увага приділяється особливостям термінологічного змісту, адже мова йде про раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, попередження надзвичайних ситуацій та підтриманню сталого (збалансованого) розвитку. З такою метою у програмах транскордонного співробітництва виділяють окремі пріоритети відповідно з їх наступним фінансуванням, моніторингом та контролем.

 

Список використаних джерел.

1. Вдовенко С.М. Транскордонне співробітництво: Єврорегіон «Дніпро»: науково-практичне видання / С.М. Вдовенко, Ю.С. Вдовенко, О.В. Рогова – Чернігів: Десна Поліграф, 2012. – 248 с.

2. Чуді Г.М. Сприяння транскордонному співробітництву: важливий чинник демократичної стабільності в Європі / Г.М. Чуді // матеріали доповіді на ІХ-му засіданні Конгресу місцевих і регіональних органів влади в Європі (Страсбург, 4-6 липня 2002 р.).

3. Мікула Н. Міжтериторіальне та транскордонне співробітництво: Монографія [Текст] / Н. М. Мікула. – Львів: ІРД НАН України, 2004. – 395 с

4. Закон України «Про транскордонне співробітництво» №45, ст.499 2004р.)

5. Європейська рамкова Конвенція Про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадрид, 21 травня 1980 року партнерства 2007 - 2013 років).

6. Declaration of the Assembly of European Regions on Regionalism in Europe. — Strasbourg, 1996.

7. Протокол № 2 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, який стосується міжтериторіального співробітництва 5.05.1998. Страсбург.

8. Москаленко О.М. Теорія та методологія інституціональної структури моделі випереджаючого економічного розвитку / О.М. Москаленко // Ефективна економіка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=3165

9. Бєлєнький П.Ю, Мікула Н.А. Формування та розвиток системи міжрегіонального та транскордонного співробітництва в Україні // Регіональна економіка – 2001.- №.3.- С.61-74.

10. Дергачев В.А. Геоэкономика (современная геополитика). Учебник для вузов. – Киев: ВИРА-Р, 2002. – 512 с.

11. Основы экологии и экономика природопользования: Учеб. / О.С. Шимова, Н.К. Соколовский. 2-е изд., перераб. и доп. - Мн.: БГЭУ, 2002. - 367 с.

12. Куражевский Ю. Н. Очерки природопользования. М.: Мысль. 1969. Куражковский Ю.Н. Основы общей экологии. – Ростов-н/д 1992.

13. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В.Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. — К.: Т-во Знання, КОО, 2002. — 550 с.

14. Фурдичко О.І. Агроекологія: монографія / О.І. Фурдичко; Інститут агроекології і природокористування НААН. - К. : Аграрна наука, 2014. - 400 с.

15. Словник-довідник з агроекології і природокористування [Текст] / НААН Ін-т агроекол. і природокористування; за наук. ред. О.І. Фурдичка. - 2-е вид., допов. - К.: ТОВ «ДІА», 2012. - 335 с.

16. Декларация Рио-де-Жанейро по окружающей среде и развитию 1992 г. // Действующее международное право. М., 1997. Т. 3. С. 687–692.

 

References.

1. Vdovenko, S.M., Vdovenko, YU.S. and Rohova, O.V. (2012), Transkordonne spivrobitnytstvo: Yevrorehion «Dnipro»: naukovo-praktychne vydannya [Cross-border cooperation: Euroregion "Dnipro": scientific and practical edition], Desna Polihraf. Chernihiv, Ukraine.

2. Chudi, H.M (2002), “Promoting cross-border co-operation: An important factor in democratic stability in Europe”, materials of the report at the IX meeting of the Congress of Local and Regional Authorities in Europe, Strasbourg, July 4-6, 2002.

3. Mikula, N. (2004), Mizhterytorialʹne ta transkordonne spivrobitnytstvo: Monohrafiya. [Interterritorial and transborder cooperation: Monograph], IRD NAN, Lviv, Ukraine.

4. Law of Ukraine "On Transboundary Cooperation" No. 45, art.499 2004.

5. European Framework Convention on Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities (Madrid, 21 May 1980, Partnership 2007-2013).

6. Declaration of the Assembly of European Regions on Regionalism in Europe. — Strasbourg, 1996.

7. Protocol No. 2 To the European Convention on the Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities concerning Inter-Territorial Cooperation of 5 May 1998. Strasbourg.

8. Moskalenko, O.M. (2014), “Theory and Methodology of the Institutional Structure of a Model for Outlive Economic Development”, Efektyvna ekonomika, vol. 1.

9. Belenky, P.Yu. and Mikula, N.A. (2001), Formuvannya ta rozvytok systemy mizhrehionalʹnoho ta transkordonnoho spivrobitnytstva v Ukrayini, [Formation and development of the system of interregional and transfrontier co-operation in Ukraine], Rehionalʹna ekonomika, vol.3. Pp.61-74.

10. Dergachev, V.A. (2002), Geoekonomika (sovremennaya geopolitika). Uchebnik dlya vuzov, [Geoeconomics (modern geopolitics). Textbook for high schools] – VIRA-R,. Kyiv, Pp. 512.

11. Shimova, O.S. and Sokolovskiy, N.K. (2002), Osnovy ekologii i ekonomika prirodopol'zovaniya: Ucheb. Fundamentals of Ecology and Environmental Economics: Proc. Vol. 2. BSEU. Moscow. Pp.367.

12. Kurazhevsky, Yu. N. (1969). Ocherki prirodopol'zovaniya, [Essays on the use of nature]. Osnovy obshchey ekologii. – Rostov-n/d.

13. Musienko, M.M., Serebryakov, V.V. and Bryon, O.V. (2002), Ekolohiya. Okhorona pryrody: Slovnyk-dovidnyk. [Ecology. Nature Conservation: Dictionary-Directory]. T-vo Znannya, KOO. Pp. 550.

14. Furdychko, O.I. (2014), Ahroekolohiya: monohrafiya. [Agroecology: monograph]. National Academy of Agrarian Sciences of Ukraine, Institute of Agroecology and Natural Resources. Agrarian Science Pp.400, Kyiv, Ukraine.

15. Furdychko, O.I. (2012), Slovnyk-dovidnyk z ahroekolohiyi i pryrodokorystuvannya. [Dictionary of reference on agroecology and nature management] Institute of Agroecology. and nature use. "DIA" Ltd., Pp. 335. Kyiv, Ukraine.

16. Rio Declaration on Environment and Development in 1992. Acting international law. M., 1997. T. 3. P. 687-692.

 

Стаття надійшла до редакції 03.12.2017 р.