EnglishНа русском

Ефективна економіка № 1, 2012

УДК 338.46.336.7

 

І. Б. Івасів,

д.е.н., доцент, професор кафедри банківської справи,

 ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

О. О. Худік,

аспірантка кафедри банківської справи Київського національного торговельно-економічного університету

 

ФОРМУВАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МОДЕЛІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В БАНКАХ

 

 

FORMATION OF THE DOMESTIC MODEL OF CORPORATE GOVERNANCE IN BANKS

 

В статті розглянуто проблеми та перспективи формування вітчизняної моделі корпоративного управління в банках. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення системи корпоративного управління в банках України.

Ключові слова: корпоративне управління, банк, банківський бізнес, прозорість банку.

 

The problems and the prospects of development of the national model of bank corporate governance have been studied in this article. The suggestions for improvement of Ukrainian bank corporate governance system have been represented.

Key words: corporate governance, bank, banking, bank transparency.

 

 

Вступ. Закономірність розвитку корпоративного управління, як порівняно нової сфери наукових досліджень, насамперед обумовлена його внутрішньою діалектичною сутністю, яка проявляється у застосуванні досить суперечливих інструментів та методів в ході практичної реалізації основних засад корпоративного управління.

Застосування різного набору інструментів та моделей при практичній реалізації засад корпоративного управління породжує безперервний процес вдосконалення існуючої практики та створення кардинально нових або суттєво доопрацьованих засобів, інструментів та механізмів корпоративного управління, що дає можливість характеризувати корпоративне управління як сферу, що досі активно розвивається. Цей розвиток обумовлений пошуками ефективних механізмів та засобів вирішення ряду специфічних проблем корпоративного управління, зокрема: агентської проблеми, проблеми розподілу власності та контролю, проблеми інформаційної асиметрії та інформаційної прозорості, місця та ролі ризиків у системі корпоративного управління, порядку співпраці з державними органами; необхідності в кваліфікованих кадрах, що мають ґрунтовні знання з теорії корпоративного управління в цілому та практики його реалізації в певній окремо взятій країні зокрема.

Перша проблема корпоративного управління — необхідність розподілу власності та управління компанією — була поставлена і розглянута у фундаментальній праці А.Берле та Г.Мінза «Сучасна корпорація і приватна власність» ще у 1932 р. [1]. Пошук ефективних механізмів корпоративного контролю став першим завданням корпоративного управління, яке не втратило своєї актуальності і на початку третього тисячоліття [2, с.369-381]. Надалі розвитком школи корпоративного управління, займалися чисельні послідовники ідей А.Берле і Г.Мінза, зокрема Р.Коуз, який представив теорію фірми і принцип залишкового контролю [3, с.386-405], П.Друкер з його теорією управлінського авторитаризму [4], М.Дженсен, який виступив засновником теорії агентських витрат [5, с.301-325]. Значний внесок у розробку сучасної теорії корпоративного управління внесли роботи Р.Віші, Р.Ла-Порта, Дж.Стігліца, А.Шляйфера. Визнання специфічності банківського бізнесу у порівнянні з іншими видами підприємницької діяльності призвела до появи досліджень корпоративного управління у банківській сфері, зокрема роботи Дж.Мейсі, М.О’Хара, Дж.Капріо, Р.Левіна, а серед вітчизняних науковців — Г.Бортнікова, О.Костюка, О.Чуб.

Постановка задачі. Кардинальні зміни на фінансових ринках, спричинені посиленням процесів фінансової глобалізації, дерегулювання банківської діяльності з одночасним розвитком системи банківського регулювання, що мали місце наприкінці 20-го — початку 21-го століть, спричинили до посилення вимог до організації управління в банківських установах. Особливу актуальність здобула проблематика формування системи механізмів контролю над роботою менеджменту банківських установ з боку основних зацікавлених сторін, зокрема власників і вкладників.

Результати. Різні концептуальні позиції з розв’язання вищезазначених проблем призвели до формування діаметрально протилежних моделей корпоративного управління, які можна згрупувати відповідно до окремих ознак класифікації:

- за ступенем концентрації власності: інсайдерська і аутсайдерська;

- за функціональним призначенням Ради директорів: англо-саксонська, континентальна і японська;

- за структурою спостережних і виконавчих органів корпоративного управління: унітарна модель і модель подвійних рад.

Найбільш загальна класифікація моделей корпоративного управління стосується ступеня концентрації власності. Згідно інсайдерської моделі корпоративного управління, структура власності має високий ступінь концентрації, тобто акціонерами корпорації є невелика кількість власників (інсайдерів).Для прикладу, якщо інсайдери володіють у сукупності їхньої участі контрольним пакетом акцій, який в Україні визначається як володіння часкою 50 % статутного капіталу + 1 акція, то в даній компанії має місце інсайдерська модель корпоративного управління. Відповідно, якщо ж контрольним пакетом акцій у сукупності часток в акціонерному капіталі володіють дрібні акціонери, тобто аутсайдери, то в корпорації має місце аутсайдерська модель корпоративного управління.

Аутсайдерська модель корпоративного управління спирається на непряме регулювання з боку незалежних членів Ради директорів, товарні і фондові ринки. Інсайдерська модель корпоративного управління спирається на такі механізми, як ринок корпоративного контролю, ринок кредиту тощо.

Інсайдерська модель корпоративного управління властива корпораціям країн континентальної Європи і Японії, аутсайдерська модель поширена в США, Великобританії, Австралії та інших країнах [6, с.212-236].

Відмінності обох моделей корпоративного управління чітко простежуються на рівні функціональних повноважень одного з органів корпоративного управління — Ради директорів. Саме Рада директорів є тим інструментом, за допомогою якого акціонери, інсайдери або аутсайдери, реалізують свої плани щодо володіння акціонерним капіталом [7, с.225-258].

На сьогоднішній день, відмінності у функціональних обов’язках і правах, якими наділяються члени Ради директорів банків з роздробленою або концентрованою структурою власності дають можливості зробити висновок щодо різних принципів корпоративного управління, які мають у своєму арсеналі як аутсайдери, так й інсайдери.

Американська і німецька системи корпоративного управління являють собою полярні підходи до корпоративного управління, між якими розташовується широкий спектр форм організації корпоративного управління, що існують в інших країнах. Японська модель корпоративного управління незважаючи на те, що є унітарною, при цьому має чітко виражені інсайдерські риси. Законодавство, суспільна думка й індустріальні групи підтримують фінансово-промислові групи, що об'єднані спільним володінням і управлінням, що у Японії називаються кейретцу [8, с.29-58].

Особливістю інсайдерської моделі корпоративного управління є те, що стабільність корпорації цінується вище, ніж індивідуальні інтереси окремих акціонерів. Так, у Швеції діє система унітарних рад, але на відміну від американського варіанта, тут законодавчо закріплена участь у радах директорів представників менеджменту нижчої ланки [4]. У Нідерландах поширена система подвійних рад, але на відміну від Німеччини, службовці не допускаються до Спостережної ради, яка складається винятково з невиконавчих директорів [9].

В Італії ради директорів хоча і є унітарними, діють у рамках структури промисловості і системи акціонерної власності, що у більшій мірі нагадує ситуацію в Німеччині, ніж у США. Навіть дуже великі італійські банки та компанії нерідко належать родинам, тому найбільші акціонери тут майже завжди є директорами [4]. У Росії, відповідно до закону «Про акціонерні товариства», формально закріплена система подвійних рад – Ради директорів (Спостережної ради) і Правління [6].

Діапазон національних моделей корпоративного управління, що формуються у країнах Східної Європи вкрай широкий і охоплює самі протилежні підходи. Існуючі моделі корпоративного управління в країнах Східної Європи можна розбити на дві групи:

1. Група країни-учасниці якої користуються, так званою, моделлю державного регулювання і контролю (Росія, Литва, Чехія, Польща, Угорщина).

2. Група країни-учасниці якої обрали концепцію повного самоусунення держави від проблем корпоративного управління (напр. в Естонії, яка орієнтується на сполучення концентрованої власності з непрямою політикою правового регулювання з боку держави [10, с.141-150]).

У цілому, незважаючи на зазначені вище розходження, можна виділити кілька тенденцій, що характерні для подальшого удосконалення корпоративного управління в країнах Східної Європи:

- посилення вимог до корпорацій щодо прозорості їх діяльності;

- посилення правомочності органів управління корпорацій і контролю за органами управління з боку акціонерів;

- розширення судового контролю за діяльністю корпорацій;

- розвиток законодавства із захисту прав дрібних акціонерів за усім спектром проблем (переважне право купівлі акцій нових емісій, консолідована участь, правила злиттів і поглинань, кумулятивне голосування тощо);

- розвиток законодавства про захист прав кредиторів;

- жорсткість регламенту випуску акцій, змін статутного капіталу, введення вимоги про неприпустимість збільшення прибутку за рахунок основного капіталу;

- особлива увага до питань реорганізації корпорацій.

В Україні корпоративне управління у банківському секторі знаходиться на початку становлення, у зв’язку з чим українська національна модель корпоративного управління не має чітких рис і характеристик. Фактично триває пошук такої моделі корпоративного управління, яка б увібрала в себе все цінне з досвіду інших країн, але була б пристосована до українських банків з урахуванням специфіки середовища, в якому їм доводиться працювати, основних ціннісних установок і культурних традицій нашого суспільства. Проте пошук цей відбувається суто емпіричним шляхом і розрізненими силами, тобто далеко не найбільш оптимальним способом, що в підсумку не гарантує досягнення бажаного результату. У зв’язку з цим, постає низка запитань.

Чи є корпоративне управління для акціонерів банків реальною потребою, зважаючи на те, що в банківському секторі країни практично відсутні насправді публічні компанії (під такими розуміються банки, акції яких котируються на організованих ринках), а реальна власність та управління найчастіше представлені одними і тими ж особами?

Однозначної відповіді на ці питання вітчизняна практика поки що не дала. Між фахівцями триває своєрідна дискусія, в якій одні вважають, що в Україні ще не скоро складуться необхідні умови для економічно вигідного впровадження принципів корпоративного управління, а інші вже готові активно займатися і займаються цією проблемою. Є думки, що в цій дискусії правда на боці тих, хто вже готовий і якщо публічних банків немає сьогодні, вони все одно з'являться, так як до цього веде логіка розвитку вітчизняної економіки в цілому і її банківського сектора в тому числі.

 

Наступне питання полягає в тому, яку модель корпоративного управління бажано і можливо вибудовувати в нашому банківському секторі, зважаючи на усі вагомі обставини, що відносяться до даної проблеми?

При вирішенні цього питання ми вважаємо за потрібне зосередити увагу на певні суттєві обставини, зокрема:

- наявність у різних країнах дуже відмінних загальних умов діяльності банків, а в рамках цих умов істотно розрізняються моделі корпоративного управління зі своїми перевагами і недоліками;

- труднощі адаптації багатьох, навіть бездоганних рекомендацій, що стосуються корпоративного управління, до української банківської практики і бізнес-мислення, звичаїв ділового обороту;

- той факт, що в зарубіжних країнах з більш розвиненими, як вважається, системами корпоративного управління регулярно відбуваються гучні корпоративні скандали, компрометує самі основи таких систем;

- особливості взаємодії вітчизняних банків між собою, а також із реальним сектором економіки.

Важливим питанням є те, в якій мірі досягнення принципів корпоративного управління залежить від загальних умов функціонування банків, а в якій — від зусиль кожного конкретного банку?

Очевидно й те, що самі по собі стандарти корпоративного управління мало що значать. Необхідно, щоб на цих стандартах формувалася щоденна банківська практика, будувалася корпоративна поведінка. Тож у даній сфері ініціатива має належати саме банкам. Вирішити проблему вдосконалення корпоративного управління тільки законодавчими засобами і посиленням нагляду за банками неможливо. Доцільно щоб до роботи в цьому напрямку підключалися саморегулівні організації. Їхня роль може полягати в розробці правил, стандартів і рекомендацій для кредитних організацій, що входять до їх складу. Це один з тих пунктів, де корпоративне управління може і повинно тісно поєднуватися з колективним самоврядуванням банківських організацій.

Серйозною проблемою в рамках розвитку корпоративного управління є забезпечення прозорості банківської діяльності. Наскільки реалістичне і здійсненне дане завдання в сучасних вітчизняних умовах?

Забезпечення прозорості банківської діяльності на сьогодні є однією з вимог, які стоять перед регуляторами та менеджментом банків. Виходячи з рекомендацій Базельського комітету з банківського нагляду, банки повинні розкривати інформацію щодо структури спостережної ради структури правління, а саме: складу, кваліфікаційних характеристик, структури, організаційної структури банку, системи оплати праці та матеріального заохочення, характеру і обсягів операцій з пов’язаними особами [11].

Однак, у даному контексті рекомендуємо звернути увагу на те, що рівень корпоративного управління банків, як і будь-яких інших організацій, багато в чому визначається оточуючим середовищем. Банки апріорі не можуть бути більш транспарентними, відкритими, ніж їх клієнтура. Рівень відкритості в економіці повинен підвищуватися, але цей процес має бути одночасним у всіх її секторах. Слід взяти до уваги і такий чинник, пов’язаний зі специфікою банківської справи, як необхідність збереження комерційної та банківської таємниць [12, с. 284-291].

Важливо пам’ятати, що у країнах з нерозвиненими системами бухгалтерського обліку та корпоративного управління розкриття такої інформації може призвести до волатильності, яка загрожує підірвати фінансову стабільність, викликаючи банківську паніку та банкрутства банків, чого можна було б уникнути, представляючи інформацію більш делікатно. Компонент 3, на жаль, досі не дав відповіді на питання щодо розкриття інформації, яка може породжувати ринкову нестабільність. Крім того, розкриття інформації компанією далеко не тотожне її прозорості, позаяк остання передбачає також зрозумілість інформації, надання її в простий для сприйняття спосіб тощо.

Не потребує додаткової аргументації твердження про те наскільки важливим для вдосконалення корпоративного управління є прозорість структури власності, про те наскільки важливий баланс між інформаційною відкритістю та дотриманням комерційної і банківської таємниць. Максимальна інформаційна відкритість з одного боку допомагає потенційним інвесторам та партнерам банку краще розуміти структуру банку, оцінювати результати його діяльності, але вона не повинна суттєво обтяжувати банк або ставити під загрозу його конкурентні позиції. Виходячи з цього банкам рекомендується розробляти корпоративне Положення про інформаційну політику, в якому мають бути чітко визначені рівні розкриття та склад інформації для різних груп користувачів.

Як відомо, банки при впровадженні власного внутрішньофірмового кодексу беруть на себе додаткові зобов’язання перед своїми клієнтами, учасниками, суспільством в цілому понад норми, визначені законодавством та статутними документами і роблять це добровільно, покладаючись на прихильне ставлення ринку до подібного рішення. Питання полягає в тому, чи можна розраховувати на прихильне ставлення клієнтів до таких рішень банків? І якими стимулами вони керуються на етапі виконання своїх додаткових і добровільних зобов'язань?

Зокрема, друге з цих питань виникає з тієї очевидної причини, що розробка і прийняття організацією кодексу корпоративного управління/поведінки і тим більше його виконання завжди призводять до досить значних витрат, пов’язаних як із змінами організаційних структур і внутрішніх процедур, так і з необхідністю змінити свідомість і мислення співробітників.

Так чи інакше, але в кінцевому підсумку, саме від власників залежить, яким чином буде впроваджуватися механізм корпоративного управління в організаціях, позаяк процес впровадження стане добровільним і очікуваним, якщо це буде нести з собою певні вигоди, а не втягувати в невиправдані витрати. В підтвердження нашої позиції наведемо думку П.Друкера, про те, що «дух організації формує її вище керівництво» [13, с. 18]. Оцінюючи ситуацію з цієї точки зору, можна констатувати, що в більшій частині банківського сектора України поки відсутня така мотивація, яка б безпосередньо пов'язувала показники економічної ефективності діяльності банку з рівнем корпоративного управління в ньому. Так, на думку фахівців Асоціації українських банків основним стимулом вдосконалення корпоративного управління в кредитних організаціях вважає не стільки нормативні вимоги, скільки конкуренцію за кошти кредиторів і вкладників, що підтверджується практикою.

Не менш актуальним є питання щодо організації відносин між державою і вітчизняними банками в контексті впровадження засад корпоративного управління в практику управління.

У цьому зв’язку важко не погодитись з М.Мітрофановим який зазначив, що «розвиток корпоративного управління в банківському секторі повинен проходити в рамках комплексного плану. А отже, перш за все повинна бути сформульована кінцева мета такої реформи, і переваги, які вона обіцяє банкам» [14]. Також необхідно визначити орган державного управління, який повинен стати основним організатором такої реформи. З визначенням відповідального органу держави в даному випадку проблем не виникає — ним, на нашу думку, може і повинен бути Національний банк України. А от щодо комплексного плану — визначеності на жаль досі немає.

Всі вищерозглянуті питання останнім часом набувають все більшої актуальності, потребуючи спеціальних поглиблених наукових досліджень і практичного вирішення.

Проблеми на шляху поліпшення рівня корпоративного управління в Україні, ми пропонуємо вирішувати за допомогою ряду заходів, серед яких:

- запровадження єдиних принципів корпоративного управління, розроблених для банківського сектора;

- запровадження єдиної методики регулярного розрахунку і публічного представлення індексів корпоративного управління;

- ініціювання та підтримка, у тому числі фінансова, державою судових позовів з боку міноритарних акціонерів з питань порушень правил корпоративного управління.

Створюючи ефективну систему корпоративного управління, банки стикаються з необхідністю вирішувати безліч специфічних питань на додаток до тих, з якими мають справу акціонерні товариства, що діють в реальному секторі економіки, зокрема:

1. Фундаментальний взаємозв'язок принципала та агента (відносини між власниками і менеджерами) в банківському бізнесі набагато складніше, ніж у промисловості або торгівлі. Це пояснюється серйозністю інформаційних асиметрій внаслідок жорсткого регулювання з боку наглядових органів, велику питому вагу державного капіталу в банківських системах багатьох країн, інституту банківської таємниці;

2. Для виконання функції фінансового посередництва банкам достатньо відносно низької в порівнянні з нефінансовими компаніями частки власних коштів у ресурсах;

3. Подовжене кредитне плече фінансового важеля зумовлює підвищену ризикованість банківських пасивів, помітне розходження між часовими структурами пасивів і активів і, що дуже важливо, критичну залежність банків від довіри безлічі вкладників;

4. На перший план у банківському бізнесі виходить управління ризиками: воно стає найважливішим елементом системи внутрішнього контролю в банках. Неефективне управління ризиками знаходить відображення в їх підвищеній концентрації в розрахунку на одного позичальника, надмірному кредитуванні афілійованих та пов'язаних осіб, недалекоглядній позиковій політиці, недостатньому контролі за діяльністю ключових співробітників. Зазначені явища зустрічаються в будь-яких країнах, у тому числі й у високорозвинених, і в країнах з економікою, що розвивається;

5. Більш високий рівень непрозорості банків у порівнянні з нефінансовими компаніями у зв’язку з законодавчо закріпленою необхідністю збереження не лише комерційної таємниці, а й банківської. Проте часто вітчизняні банки намагаючись «полегшити» процес свого функціонування в цьому аспекті обирають шлях повної інформаційної дискримінації зацікавлених осіб;

6. Більш жорстка система регулювання діяльності, пов’язана з необхідністю захисту прав вкладників та гарантування державою своєчасного та в повного повернення вкладених в банк коштів.

Розглядаючи специфіку банківських систем не можна не згадати особливості української банківської системи:

- загальна нерозвиненість вітчизняного фінансового ринку, в якому доводиться діяти банкам;

- загальна фінансова слабкість значного числа клієнтів банків - підприємств і організацій реального сектора економіки і до цих пір вельми слабка прихильність принципам останніх кращій практиці корпоративного управління;

- занадто велика залежність наших банків від зовнішніх, часом суто політичних факторів, від адміністративного ресурсу, а також від кон’юнктури зарубіжних фінансових ринків;

- досить поширена практика проведення різних сумнівних операцій, здатних принести великі, хоча і не дуже «чисті» гроші, що є свідченням «зміщення» морально-етичних координат;

- необхідність захищати права не тільки міноритарних власників, але також інших учасників банків, їх кредиторів, а іноді і самих банків від їх власних акціонерів та ін.

Саме тому у процесі подальшого розвитку систем корпоративного управління в банках варто спиратися на пошук механізмів вирішення ряду проблем, а саме:

- врахування унікальної ролі стейкхолдерів банку, зокрема вкладників, клієнтів, трудового колективу банку, професійних асоціацій в його діяльності;

- чіткого визначення ролі Національного банку України в організації корпоративного управління в банківських установах;

- врахування особливої ролі прозорості банківської діяльності, у тому числі в частині корпоративного управління.

Зростання ролі приватного сектору, глобалізація і мінливість умов конкуренції роблять проблему корпоративного управління найбільш актуальною проблемою в сучасному діловому світі, що спричиняє значний попит на надбання теорії та найсучаснішої практики реалізації засад корпоративного управління, в банках в.ч.

Крім того, запровадження та вдосконалення корпоративного управління має ряд переваг, серед яких:

- підвищення інвестиційної привабливості;

- залучення довгострокових інвесторів;

- зниження вартості кредитування;

- підвищення ринкової вартості;

- підвищення ефективності діяльності;

- залучення нових вкладників, позичальників, інвесторів та інших контрагентів банківською системою;

- забезпечення впевненості акціонерів банків у захисті та підвищені прибутковості інвестицій;

- зміцнення конкурентоспроможності національної економіки та дорога державі у боротьбі з шахрайством і корупцією;

- використання суспільством збільшеного суспільного багатства.

Висновки. Як ми можемо судити в вищенаведеного переліку переваг процес впровадження та вдосконалення корпоративного управління генерує потужний економічний та соціальний ефекти (цей очевидний, на нашу думку, взаємозв’язок, досі, на жаль, не має теоретичного обґрунтування), усвідомивши значущість яких вітчизняні банки оперативніше долучатимуться до світової практики корпоративного управління, адаптуючи її до вітчизняних реалій ринку. Адже, сформована система корпоративного управління в Україні особливо в сучасних умовах потребує значного доопрацювання та вдосконалення. Пріоритетними напрямами розвитку цієї системи, на нашу думку, мають бути обов’язкове запровадження загальноприйнятих та національних принципів корпоративного управління у практичну діяльність банків, удосконалення системи обліку прав власності на цінні папери, внесення змін до системи оподаткування операцій з купівлі-продажу цінних паперів на фондовому ринку, створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, відновлення довіри до вітчизняних цінних паперів, удосконалення дивідендної політики, підвищення прозорості банківської діяльності та захист прав міноритарних акціонерів.

 

Література

1. Berle A. The Modern Corporation and Private Property / Berle A., Means G. — New York: Macmillan, 1932. — 418 рр.

2. Donaldson L. The Ethereal Hand: Organizational Economics and Management Theory / Donaldson L. // Academy of Management Review. — 1990. — №15.

3. Coase R. The Nature of the Firm / Coase R. // Economica. – 1937. - №4. – Р.386-405.

4. Mallin C. Corporate Governance / Mallin C. – London: Oxford University Press, 2004. – 217 p.

5. Fama E., Jensen M. Separation of ownership and control / Fama E., Jensen M. // Journal of Law & Economics. – 1983. - №26.

6. Костюк А.Н. Корпоративное управление / Менеджмент для магист-ров: учеб. пособие / под. ред. д-ра экон. наук, проф. Епифанова А.А., д-ра экон. наук, проф. Козьменко С.Н. - Сумы: Университетская книга, 2003.

7. Kaplan S. Appointments of outsiders to Japanese boards: determinants and implications for managers / Kaplan S., Minton B. // Journal of Financial Economics. – 1994. - №36.

8. Kang J. Firm performance, corporate governance, executive turnover in Ja-pan / Kang J. // Journal of Financial Economics. – 1995. - №38. Kang J. Firm performance, corporate governance, executive turnover in Ja-pan / Kang J. // Journal of Financial Economics. – 1995. - №38.

9. Monks A. Corporate Governance, Third Edition / Monks A., Minow N. – London: Blackwell Publishing, 2007. – 285 p.

10. Костюк О.М. Корпоративне управління в банках: роль спостережної ради / О.М. Костюк // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: Збірник наукових праць. Т.17. - Суми., 2006.

11. Enhancing Bank Transparency. — Basel Committee on Banking Supervision. — Basel.September 1998. — 29 p.

12. Івасів І.Б. Управління вартістю банку: [монографія] / Івасів І.Б. — К. : КНЕУ, 2008. — 288 с.

13. Друкер П., Макьярелло Дж. Друкер на каждый день. 366 советов по мотивации и управлению временем. // Друкер П., Макьярелло Дж. — М. Вильямс. — 2007. — 416 с.

14. Митрофанов Н. Рынок труда и кадровые службы банков // Банковское дело в Москве. — 1998. — № 7. [Електронний ресурс]: станом на 19.11.2010 р. — Режим доступу: http://www.bdm.ru/arhiv/1998/07/20-21.html.

Стаття надійшла до редакції 19.01.2012 р.