EnglishНа русском

Ефективна економіка № 12, 2011

УДК 332.14:339.137

 

О. Г. Ларіна,

асистент кафедри міжнародної економіки, Кримський економічний інститут ДВНЗ «КНЕУ ім. Вадима Гетьмана»

 

МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ В КРАЇНАХ ОЕСР

 

MECHANISMS OF ENSURING THE COMPETITIVENESS OF REGIONS IN OECD COUNTRIES

 

В статті проаналізовано особливості управління регіональним розвитком в контексті забезпечення високого рівня конкурентоспроможності, а також розглянуто основні інструменти регіональної політики при управлінні конкурентними перевагами на мезорівні в країнах ОЕСР. Розглянуто основну проблематику регіональної політики в та виокремлено найефективніші інструменти забезпечення сталого регіонального розвитку країн.

Ключові слова: конкурентоспроможність регіону, регіональна політика, потенціал регіону, управління регіональною конкурентоспроможністю.

 

In the article the main features of management of regional development are reflected in the context of ensuring a high level of competitiveness, as well as the basic tools of regional policy in the management of competitive advantages in the mesolevel in OECD countries. The main problems of regional policy are highlighted and the most effective tools for sustainable regional development of the countries are selected.

Keywords: competitiveness of the region, regional policy, regional potential, regional competitiveness management.

 

 

Вступ. Початок ХХІ століття характеризується докорінною зміною пріоритетів регіональної економічної політики: конкурентоспроможність регіонів стає не стільки інструментом забезпечення загальнонаціонального добробуту, скільки стратегічною метою при забезпеченні сталого розвитку. Ключова роль регіональної конкурентоспроможності та сталого регіонального розвитку визначається тим, що базовою характеристикою добробуту населення стає не стільки рівень доходів (хоча цей показник залишається одним з ключових в системі оцінки регіональних конкурентних переваг), скільки рівень задоволення населення умовами життя. Загострення багатьох соціальних проблем регіонів, спричинене глобальною фінансовою та економічною кризою 2008р., потребує від розвинутих країн нового підходу для скорішої посткризової економічної реабілітації та збереження лідерських позицій в глобальному конкурентному середовищі.

Нова парадигма регіонального розвитку передбачає перехід до проактивної диверсифікованої політики щодо підвищення конкурентоспроможності національних регіонів через механізми стимулювання розвитку внутрішньорегіонального потенціалу. Для досягнення поставленої мети перед кожною країною постає важливе питання про зміну орієнтирів регіональної політики (як цільових установок, так і методів та інструментів їх досягнення) у бік тих, що здатні максимально ефективно поєднати національні, регіональні та локальні інтереси, наявні та потенційні ресурси, традиційні, специфічні й інноваційні інструменти реалізації стратегічних задач сталого розвитку.

В дослідженнях зарубіжних та вітчизняних науковців проблеми та механізми регіональної політики в умовах глобальних трансформацій стають все більш актуальними. Особливу увагу питанням сталого розвитку територій приділяє Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР): основна тематика докладів організації – формування стратегічних конкурентних переваг регіонів на основі кластеризації економіки, впровадження новітніх технологій, розвитку інтелектуального потенціалу, інновацій [7, 10, 11, 12, 13, 14, 15]. Окремим інструментам регіональної політики в умовах загострення конкуренції на світовому ринку присвячують свої праці такі дослідники, як Ф. Кук [16], А. Саксеніан [17], А. Бір [5] та ін. Серед вітчизняних вчених, які приділяють особливу увагу питанням управління регіональним розвитком в контексті забезпечення високого рівня конкурентоспроможності, слід виділити Я.А. Жаліла [1], А.І. Мокія [3].

В часи,коли перед будь-якою країною постає складне завдання вибору найефективнішого шляху вирішення загальнонаціональних проблем посткризового розвитку, характер та рівень ефективності заходів управління регіональним розвитком (які також зазнали суттєвих трансформацій) можуть значною мірою визначати результативність реалізації стратегії розвитку нації.

Постановка завдання. Отже, метою даної статті виступає ідентифікація механізмів та інструментів забезпечення конкурентоспроможності регіонів на прикладі досвіду країн ОЕСР в процесі вирішення основних проблем при забезпеченні сталого розвитку на макро- та мезорівнях в умовах глобальної переорієнтації парадигми регіонального розвитку.

Результати дослідження. При переході країн до інформаційного суспільства основні проблеми регіонального розвитку набувають нового поширення та виміру, ускладнюючись при виборі оптимальних механізмів їхнього вирішення. Так, серед розвинутих країн найскладнішими проблемами залишаються міжрегіональні диспропорції, недостатній рівень конкурентоспроможності регіонів, розподіл регіонів на міські – сільські, центральні – периферійні, моносекторальна економічна структура, депопуляція, старіння суспільства, зниження чисельності населення в регіонах тощо.

При оцінці регіональних диспропорцій часто використовується коефіцієнт Джині, за яким серед виділених країн найглибший дисбаланс спостерігається в таких країнах, як Туреччина, Словаччина, Мексика, Угорщина (табл. 1). Однак при оцінці частки населення в регіонах з рівнем ВРП на душу населення нижче середнього рівня по країні найскладніша ситуація спостерігається в таких країнах, як Мексика, Словаччина, Австралія, Польща, Канада, Чехія, Іспанія.

 

 

Таблиця 1. Показники нерівномірності регіонального розвитку окремих країн світу

Найменування країн

Індекс Джині регіонального ВВП на душу населення

% населення в регіонах з рівнем ВРП на душу населення нижче середнього по країні

Найвищий рівень ВРП (у % до національного ВВП)

Найнижчий рівень ВРП (у % до національного ВВП)

Австралія

0,10

54,48

126,9

80,1

Австрія

0,15

33,98

133,5

49,2

Бельгія

0,19

36,73

196,9

65,0

Канада

0,16

45,86

165,9

70,9

Чехія

0,13

44,25

209,6

72,0

Данія

0,14

32,68

148,0

72,7

Фінляндія

0,11

39,07

136,6

68,9

Франція

0,11

31,41

273,5

66,5

Німеччина

0,12

38,66

169,1

57,6

Греція

0,12

25,59

137,1

63,5

Угорщина

0,20

42,47

221,3

49,5

Ірландія

0,17

37,70

145,9

65,5

Італія

0,14

42,21

152,4

52,2

Японія

0,09

43,57

181,5

65,5

Корея

0,19

31,83

217,5

63,3

Мексика

0,26

58,87

255,8

39,0

Нідерланди

0,11

30,42

132,7

76,3

Нова Зеландія

0,12

29,98

131,2

67,5

Норвегія

0,12

31,80

188,6

70,4

Польща

0,21

46,46

302,1

41,1

Португалія

0,15

39,56

164,0

57,6

Словакія

0,26

54,23

234,0

54,6

Іспанія

0,12

43,04

141,9

64,6

Швеція

0,06

27,55

136,5

79,7

Туреччина

0,27

30,32

281,0

25,9

Велика Британія

0,17

42,54

499,3

55,7

США

0,14

39,80

346,0

66,3

Середнє значення за 27 країнами ОЕСР

0,15

41,13

-

-

 

В даних країнах державна політика щодо конвергенції регіонів повинна підвищувати ефективність впровадження інструментів регіональної політики з метою забезпечення гідного рівня розвитку суспільства. За даними ОЕСР, в середньому 32% зростання загальнонаціонального ВВП забезпечується за рахунок 10% найдинамічніших регіонів. Таким чином, підвищення регіональної конкурентоспроможності стимулює посилення загальнонаціональних конкурентних позицій та більш ефективне забезпечення добробуту населення. Прогресивний випереджальний розвиток національних регіонів-лідерів в багатьох випадках стає своєрідним викликом для економік окремих країн через наявність та/або підсилення дивергенції регіонів в межах економічних систем, що ускладнює забезпечення сталого та рівномірного розвитку всієї країни. Так, за даними ОЕСР, найглибший розрив за рівнем економічного розвитку в регіонах спостерігається у великих за територією країнах, що спричинено значним рівнем диференціації національних регіонів в наділеності факторами виробництва. Тому США, Туреччина, Франція демонструють значний розрив між максимальним і мінімальним рівнем ВРП. Серед країн з мінімальним міжрегіональним розривом за рівнем ВРП виділяються країни Північної Європи та Скандинавії, економічна модель яких забезпечує ефективний і відносно збалансований розвиток національних регіонів.

Проблема забезпечення конкурентоспроможності регіонів набуває значного поширення в контексті делегування ряду повноважень з локального та національного рівнів на регіональний – тепер регіони виступають прямими учасниками конкурентної боротьби на трьох рівнях: 1) на внутрішньонаціональному; 2) на рівні інтеграційного блоку, до якого приєдналася країна (даний рівень не є обов’язковим для всіх країн та регіонів); 3) на рівні міжнародних ринків тих товарів і послуг, на яких спеціалізуються підприємства, розташовані в регіоні. Саме у забезпеченні високого рівня конкурентоспроможності поєднуються стратегічні цілі розвитку будь-якої території, а саме: підвищення якості та рівня життя населення, підвищення продуктивності праці в регіоні, забезпечення сталого розвитку територій на основі інтелектуальної, інноваційної та екологічної компоненти. Основою національних механізмів забезпечення конкурентоспроможності регіонів стає поєднання інструментів регіональної політики за двома напрямками: перший відноситься до багаторівневого характеру взаємодії між суб’єктами (локальний, регіональний, національний, наднаціональний рівні, горизонтальна та вертикальна взаємодія), другий напрямок формується за галузевою спрямованістю проектів, що реалізуються (програми для міських та сільських регіонів, програми для вирішення специфічних проблем національних адміністративних одиниць, розвиток інтелектуального потенціалу тощо).

Так, у Франції провідною ініціативою стають пули конкурентоспроможності, що сформовані на основі центрів концентрації бізнесу, наукових і дослідних інститутів, вузів, які поєднуються між собою партнерськими зв’язками на основі стратегії спільного розвитку. Таким чином досягається синергетичний ефект від кооперації, що ґрунтується на інноваційних проектах. На 2010 рік в країні налічувався 71 пул конкурентоспроможності, серед яких 16 носили міжнародний характер (останні фокусуються на національному та регіональному рівнях). Серед найважливіших аспектів діяльності пулів виокремлюють розвиток малого та середнього бізнесу, активізацію дослідницької діяльності, впровадження екотехнологій тощо.

Не менш ефективною формою стимулювання економічної активності та реалізації національних стратегій розвитку на регіональному рівні є впровадження Агенцій регіонального розвитку (АРР). Подібні структури вперше з’явилися в середині 1980-х рр. в Канаді, але вже з 1990-х рр. подібна ініціатива набула значного поширення в країнах Західної Європи, в Австралії. Основними напрямками діяльності АРР виступають стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, скорочення прямої допомоги бізнесу, підвищення уваги до інноваційного та соціального розвитку, хоча функції АРР можуть значно відрізнятися в залежності від особливостей розвитку окремого регіону. Основним викликом в сучасній діяльності АРР постає проблема джерел фінансування. Так, у Великій Британії планується скасувати визначені структури до 2012 року через нестачу фінансування (більшість коштів надходила з державного бюджету та складала £2,193 млрд. у 2008/2009 рр., £2,260 млрд. у 2009/2010рр., £1,760 млрд. у 2010/2011 рр.), а функції АРР частково перекласти на локальні підприємницькі партнерства (ЛПП), які не отримуватимуть коштів на фінансування своєї діяльності зі структур центрального уряду. Планується, що подібні зміни нададуть можливість підвищити ефективність діяльності регіональних структур та витрачання коштів, що інвестуються в регіональні ініціативи.

Підвищення ефективності регіональних програм, що реалізуються, забезпечується також за рахунок переорієнтації адміністративних регіонів як об’єктів економічної політики на функціональні регіони, які частіше представлені в національних моделях кластерними структурами. Деяким країнам вдається поєднати виокремлені функціональні регіони з адміністративними одиницями (Чехія, Данія), для інших національних економік доцільно впроваджувати метод асиметричної децентралізації (Іспанія, Фінляндія, Велика Британія). Даний метод передбачає поєднання різних ступенів децентралізації або  поєднання елементів деконцентрації та децентралізації. В практиці регіональної політики розвинутих країн, що впроваджують даний метод, виокремлюють два типи асиметричної децентралізації: перший формується під впливом політичних причин та викликів (даний тип активно розвивається в Іспанії та Великій Британії), другий – у зв’язку з реалізацією загальнонаціональної стратегії підвищення економічної ефективності різнорівневих управлінських структур (подібна практика впроваджується в Фінляндії та Швеції). Так, в Іспанії протягом 1979 – 1983 рр. впроваджено спеціальні регіональні уряди (autonomous communities, ACs), владні повноваження між якими розрізнялися в просторі та часі. Хоча к 1999 р. в країні сформовано систему симетричного федералізму, регіони Наварра та Країна Басків досі мають особливі податкові повноваження. У Великій Британії впровадження методу асиметричної децентралізації активізувалося з 1999 р. при наданні особливих повноважень регіональним управлінським структурам Шотландії та Уельса. Аналогічні регіональні законодавчі органи влади створені в Лондоні та Північній Ірландії.

Другий тип асиметричної децентралізації формується в Швеції, де до 2010 р. впроваджувався експериментальний проект щодо розширення компетенцій регіональних управлінських структур в Västra Götaland (охоплює 3 округи включно з м. Гётеборг) та Skäne (включає 2 округи): регіони було об’єднано та створено регіональні ради. Впровадження подібної системи регіоналізації на всій території Швеції гальмується неоднозначним ставленням до даної ініціативи серед управлінських структур, а також активними політичними дебатами щодо доцільності впровадження подібної реформи по всій території країни. У Фінляндії метод асиметричної децентралізації впроваджено  щодо найменш розвиненого регіону Kainuu у формі експериментального проекту розвитку даної адміністративної одиниці (термін реалізації ініціативи – кінець 2012 р.), основною метою якого є інтенсифікація розвитку за рахунок вдосконалення надання послуг шляхом трансферу владних повноважень і відповідальності з муніципального рівня на регіональний.

На локальному та регіональному рівні виникає унікальна можливість врахувати соціальні, культурні, економічні особливості розвитку територій для підвищення ефективності впроваджених загальнонаціональних програм. Відбувається зміна пріоритетів регіональної політики: від проблем розвитку інфраструктури та інвестиційної підтримки акцент переноситься на розвиток регіонального потенціалу за рахунок унікальних властивостей певної територіальної одиниці. На даному етапі система механізмів реалізації регіональних проектів стає більш розгалуженою та включає горизонтальну та вертикальну взаємодію між суб’єктами з різних секторів економіки, що дозволяє отримати синергетичний ефект від програм, що реалізуються. Схематично сучасна система взаємодії між суб’єктами при реалізації стратегії сталого регіонального розвитку та забезпеченні конкурентоспроможності регіонів виглядає наступним чином (рис. 1).

Рис. 1. Взаємозв’язки між суб’єктами при забезпеченні конкурентоспроможності регіонів

 

Окрім зазначених напрямків взаємодії слід виділити зв’язки між суб’єктами однорівневих груп (в межах приватного сектору, між міністерствами на регіональному рівні, в межах групи неприбуткових організацій наднаціонального рівня тощо). Важливим аспектом при інтенсифікації економічних зв’язків між суб’єктами стає багатосекторальність взаємодії та поєднання стратегічних для регіональної конкурентоспроможності ресурсів, до яких безперечно відносяться інновації як двигун сучасного прогресивного розвитку, інтелектуальні та інформаційні ресурси, а також фінансові активи у вигляді інвестиційних засобів, венчурного капіталу, позичок. На такій основі побудовано кластерні системи в більшості країн.

Прикладом горизонтальної взаємодії між локалітетами та регіонами служить система зв’язків між французькими комунами, яка представлена трьома типами кооперації (EPCI): співпраця між невеликими сільськими комунами; взаємодія між агломераціями, які налічують більше 50 тис. мешканців і які згруповані біля центрального міста з населенням не менш 15 тис. осіб; і співпраця міських комун, що налічують 500 тис. мешканців. По-перше, подібна класифікація зв’язків дозволяє виявити схожу проблематику для регіонів одного рівня й об’єднати зусилля та досвід при вирішенні найгостріших проблемних завдань. По-друге, кожен тип взаємодії носить певне функціональне навантаження, яке має тенденцію до розширення в залежності від розміру регіонів, що співпрацюють. Наприклад, функції співпраці між міськими громадами поділяються на 6 блоків відповідальності: економічний, соціальний і культурний розвиток, житлове будівництво та міське планування, політика управління містом та соціальні послуги, захист та покращення навколишнього середовища.

Функціональне навантаження при кооперуванні комун меншого порядку звужується до чотирьох блоків (економічний розвиток, планування при використанні земельних ресурсів, соціальний баланс та житлове будівництво, політика управління містом). Співпраця між невеликими сільськими комунами не передбачає встановлення чітко визначених сфер відповідальності, в даному випадку при взаємодії комуни вільні обирати галузі з визначальною пріоритетністю або найбільшою проблематичністю. По-третє, створена в країні система міжмуніципальної взаємодії дозволяє залучити близько 90% комун, що забезпечує максимальне покриття програмами та проектами, що реалізуються у сфері міжрегіонального співробітництва.

Для управління регіональним розвитком та забезпеченням високого рівня конкурентоспроможності регіонів на основі існуючих міністерств створюються спеціальні ради. У Франції сформовано міжміністерську делегацію DATAR (Délégation à laménagement du territoire et à lattractivité régionale), основна мета якої концентрується на управлінні регіональним розвитком через організацію співпраці між міністерствами та регіональними адміністративними структурами. Подібне виокремлення функціональних міжміністерських структур дає можливість ефективного управління програмами регіонального розвитку, що реалізуються в країні за різними напрямами, хоча занадто роздутий адміністративний апарат здатен певною мірою знижувати ефективність діяльності подібної структури.

При здійсненні регіональної політики на основі комплексної взаємодії суб’єктів на різних рівнях виникають певні диспропорції та виклики, які згруповані в п’ять блоків: інформаційні, фіскальні, адміністративні недоліки, недоліки потужностей та регіональної політики. Інформаційні виклики характеризуються інформаційними асиметріями між рівнями управління в процесі планування, впровадження та реалізації регіональної політики.

Проблеми, пов’язані з недостатнім рівнем потужностей, виникають при недостачі людських, інтелектуальних та інфраструктурних ресурсів, доступних для реалізації визначених завдань регіональної політики на всіх рівнях. На сучасному етапі розвитку однією з найгостріших проблем в більшості національних економік виступає зниження рівня забезпеченості кваліфікованими кадрами в умовах розширення виробництва, поглиблення міжнародної спеціалізації та загострення конкурентної боротьби.

Сукупність фіскальних викликів обумовлена наявністю розриву між доходами регіональних бюджетів та необхідними витратами, що пов’язані з виконанням зобов’язань, покладених на управлінські структури регіонального рівня. Таким чином, для виконання своїх обов’язків та функцій в регіональних структурах виникає перманентна залежність від фінансування з боку вищих рівнів управління. На наш погляд, при нівелюванні даної групи викликів відкриється нова проблема – активізація тенденції окремих регіонів до сепаратизму. Найефективніше баланс за даним блоком викликів створено в регіональній політиці країн Європейського Союзу (принцип субсидіарності).

Адміністративні виклики спричинені саме невідповідністю адміністративних регіонів функціональним територіальним одиницям, що знижує ефективність регіональних програм розвитку. На практиці адміністративні виклики стають суттєвою загрозою конкурентному розвитку міських регіонів в більшій мірі, ніж сільських місцевостей. Проблеми регіональної політики в даному контексті розглядаються як наслідок однобокої орієнтації на вертикальні зв’язки між міністерствами без урахування можливостей горизонтальної взаємодії. Більшість викликів за означеними групами досі виступають об’єктом наукових досліджень з метою пошуку ефективної комплексної протидії.

Традиційним механізмом вирішення подібних проблем в країнах ОЕСР було стимулювання припливу інвестиційних ресурсів та розвитку малого та середнього бізнесу. Так, японський регіональний розвиток ґрунтується більшою мірою на розвитку малого та середнього бізнесу (SMEs), який забезпечує працею 28 млн. робітників (71% загальної кількості працюючих) та 4,3 млн. підприємств (99,7% всіх зареєстрованих підприємств). В середньому по країнах ЄС – 27 малий та середній бізнес забезпечує 67,1% робочих місць та 57,6% загальної доданої вартості. Статистичні дані підтверджують необхідність стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу в депресивних регіонах і регіонах, що відстають, з метою підвищення ефективності національних стратегій посткризового розвитку (зокрема, вирішення проблеми зайнятості).

В контексті підвищення інформаційної та інтелектуальної компоненти в стратегічному регіональному розвитку вкрай важливим стає стимулювання припливу кваліфікованих кадрів, підвищення наукоємності виробництва, а також розширене фінансування освіти та науково-дослідницьких робіт. Але ключовим елементом стає підвищення ролі корпоративного та приватного сектору у фінансування подібних проектів та ініціатив в умовах, коли держава більшою мірою створює умови розвитку бізнес-структур.

Висновки. Зміна парадигми регіонального розвитку значною мірою модифікує як основні пріоритети національної стратегії в контексті підвищення конкурентоспроможності регіонів, так і ключові інструменти реалізації визначених цільових установок. Так, основна проблематика сучасних економічних систем в сфері управління регіональним розвитком – зменшення диспропорцій у розвитку територій, підвищення конкурентоспроможності, забезпечення сталого та всебічного розвитку окремих адміністративних одиниць. Найчастіше вирішення подібних проблем концентрується навколо створення спеціальних інституційних структур на базі існуючих міністерств та використання синергетичного ефекту від збалансованості дій на різних рівнях та різних секторах економіки. Проблемним залишається питання про рівень ефективності тих програм регіонального розвитку, що впроваджуються в країнах ОЕСР, а також їх стійкість до викликів національного, регіонального та глобального середовища. Розглянуті елементи системи управління регіональним розвитком окремих країн ОЕСР відкривають нові можливості в удосконаленні діяльності подібних структур в країнах пострадянського простору, а також у впровадженні провідних ініціатив в окремих регіонах України, що надасть змогу підвищити міжнародні конкурентні позиції національних регіонів.

 

Список використаної літератури:

 

1. Державне управління регіональним розвитком України: монографія / за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.

2. Калюжнова Н.Я. Конкурентоспособность российских регионов в условиях глобализации. – М.: Теис, 2004. – с.98-102

3. Стратегія та механізми зміцнення просторово-структурної конкурентоспроможності регіону : Монографія / За ред. А. І. Мокія, Т. Г. Васильціва. – Львів: Ліга Прес, 2010. – 488 с.

4. Уткин Э.А., Денисов А.Ф. Государственное и региональное управление. ¾ М.: ИКФ «ЭКМОС», 2002. ¾ 320 с.

5. Andrew Beer, Alaric Maude (2002) Local and Regional Economic Development Agencies in Australia. Local Government Association of South Australia.

6. Charbit, C. and M. Michalun (2009), “Mind the Gaps: Managing Mutual Dependence in Relations among Levels of Government”, OECD Working Papers on Public Governance, No. 14, OECD Publishing. http://dx.doi.org/10.1787/221253707200

7. Competitive Cities: A New Entrepreneurial Paradigm in Spatial Development. OECD Territorial Review, 2007.

8. Florida, R. (2002) The Rise of the Creative Class, New York: Basic Books.

9. Huggins R., Izushi H., Davis W. World Knowledge Competitiveness Index 2005. Benchmarking the Globe’s High Performing Regions.

10. OECD Building Competitive Regions: Strategies and Governance, 2005.

11. OECD Competitive Regional Clusters: National Policy Approaches. OECD Reviews of Regional Innovation, 2007.

12. OECD, Regional Development Policies in OECD Countries, 2010.

13. OECD Regions at a Glance, OECD 2005.

14. OECD Reviews of Regional Innovation. Competitive Regional Clusters: National Policy Approaches, 2007.

15. OECD, Territorial Review, Competitive Cities in the Global  Economy, 2006.

16. Philip Cooke, Dafna Schwartz (2007) Creative Regions: Technology, Culture and Knowledge Entrepreneurship. Routledge.

17. Saxenian A. (2006) The New Argonauts. Regional Advantage in a Global Economy. Cambridge: Harvard University Press.

18. United Nations, Department of Economic and Social Affairs, Population Division (2007). World Population Prospects: The 2006 Revision, Highlights, Working Paper No. ESA/P/WP.202.

19. http://epp.eurostat.ec.europa.eu

 

Стаття надійшла до редакції 15.12.2011 р.