УДК: 339.923

 

В.В. Трофимова,

кандидат економічних наук, докторант КНЕУ ім. В Гетьмана,

доцент кафедри маркетингу Національної академії природоохоронного та курортного будівництва

 

 

ТРАНСФОРМАЦІЯ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ У ХХ-ХХІ СТ. В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОДОСТАТНОСТІ

 

 

Здійснений ретроспективний аналіз моделей економічного розвитку Китаю, розкрито сутність їх  ключових компонент. Обґрунтовані конкурентні переваги національної економічної моделі на сучасному етапі, визначені ендогенні та глобалізаційні детермінанти самодостатнього розвитку.

 

Ключові слова: національна економічна модель, національна самодостатність, конкурентні переваги, економічний розвиток,  глобальна інтеграція.

 

Осуществлен ретроспективный анализ моделей экономического развития Китая, раскрыты особенности трансформации их ключевих компонент. Обоснованы конкурентные преимущества национальной экономической модели на современном этапе, определены эндогенные и глобализационные детерминанты самодостаточного  развития.

 

Ключевые слова: национальная экономическая модель, национальная самодостаточность, конкурентые преимущества, экономическое развитие, глобальна інтеграція

 

Retrospective analysis of Сhinese model of economic development is realized, peculiarities of transformations of key components are disclosed. Competitive advantages of national economic model of China on modern stage are substantiated, endogeneous and global determinants of further self-reliant development are identified.

 

Key words: national economic model, self-reliance, competitive advantages, economic development, global integration.

 

 

Вступ. На початку ХХІ ст. глобальне економічне середовище перебуває у стані динамічних трансформацій. З’являються нові світові лідери, нові галузі, нові ринки, що змушує країни до розроблення та застосування нових стратегій зростання та оновлення моделей розвитку. Боротьба за світове лідерство найпотужніших економік світу у період становлення та розвитку капіталістичної системи ніколи не оставляла осторонь економіку Китаю. Соціально-економічні та політичні процеси, що відбувались в економічній системі країни у ХХ ст., отримували неоднозначне трактування, адже для більшості науковців економічна система Китаю представляє інтерес, насамперед, як унікальний успішний досвід конвергенції соціалізму та капіталізму. У ХХІ ст. Китай стає важливим суб’єктом світової економіки, а роль потужної економічної системи Китаю у міжнародному вимірі можна визначити навіть як каталізатор процесів глобалізації.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Трансформації економічної системи Китаю та ключові компоненти моделей, що реалізовувались в країні у ХХ ст., досліджуються такими вченими, як Б. Нейтон [1], Р. Пеербум [2], Й. Хуанг [3], Дж. Кінг [4], О. Шенкар [5]. Проте, на жаль, до сих пір науковці ігнорували наукову та практичну цінність досліджених моделей розвитку Китаю (на різних етапах його розвитку) з точки зору забезпечення національної самодостатності. Прагнення досягти високої міжнародної конкурентоспроможності, прагнення посісти місце серед світових лідерів завжди перебувало в основі реалізованих Китаєм моделей, які варіювали від спроб автаркізації до лібералізації та активної глобальної інтеграції.

Метою дослідження є аналіз ключових компонентів реалізованих моделей економічного розвитку Китаю з метою визначення її конкурентних переваг на сучасному етапі глобалізації та обґрунтування положення щодо самодостатності китайської моделі розвитку.

Результати дослідження. Національне багатство Китаю стало об’єктом численних міжнародних економічних конфліктів на протязі ІХХ-ХХ ст. Становлення капіталістичної системи на початку 1800-х рр. в країнах Західної Європи потребувало додаткових джерел економічного зростання, що зумовило зіткнення національних інтересів Китаю та Великобританії, яка прагнула посилення своєї економічної могутності та світового лідерства. Британські купці знайшли спосіб зменшити торговий прибуток Китаю та розгорнули торгівлю індійським опіумом, внаслідок якої к 1830 р. Китай спіткала не лише проблема зменшення надходжень від міжнародної торгівлі та зумовлений цим процес уповільнення економічного зростання, а й низка соціальних проблем через масове вживання наркотичних засобів. Прагнення припинити потік наркотиків до країни призвів до розгортання у 1839 р. Опіумної війни між Китаєм та Великобританією, яка у 1842 р. закінчилася підписанням Нанкінського Договору, за яким Гонг Конг та ще п’ять міст були передані під іноземний контроль. До 1895 р. Китай взяв  участь ще у чотирьох війнах, які закінчилася поразкою, виплатою репарацій переможцям та передачею понад 80 міст під іноземний контроль. Внаслідок японсько-китайської війни, що розпочалась у 1895 р., Тайвань був переданий Японії, а заборона на іноземні інвестиції була скасована. Іноземний капітал активно линув до країни, переважно у відкриті міста, серед яких найбільшої концентрації він набув у Шанхаї. У 1901 р. війська шести європейських країн, США та Японії захопили Пекін, уряд було відправлено під домашній арешт, а над справлянням податків та встановленням тарифів встановлено власний контроль. Таким чином, протягом ІХХ ст. відбувалось нав’язування Китаю інтервенціональної ліберальної моделі економічного розвитку. Проте, на нашу думку, ці процеси слід розглядати лише як невдалу спробу примусового відкриття країни до зовнішнього світу.

У 1911 р. колапс імперського правління династії Чінь призвів до громадянської війни, але завдяки зусиллям Гоміндану - Націоналістичної партії Китаю у 1927 р. країну було об’єднано. Новий уряд провів інвентаризацію національних ресурсів та започаткував розробку планів національного розвитку, які передбачали значні інвестиції у освіту та модернізацію сільського господарства, що заклало первинні основи успіху китайської національної економічної моделі наздогоняючого розвитку (протягом 1912-1936 рр. промислове виробництво зростало на 8-9% щороку).

Поділ Китаю за сферами іноземного впливу (Японії та європейських країн) призвів до реалізації двох моделей індустріалізації: моделі відкритих портів та манчжурської моделі. Особливостями реалізації моделі відкритих портів стали: переважний розвиток легкої промисловості та виробництва споживчих товарів; іноземне інвестування в умовах конкурентного середовища, що призвело до акумулювання національних капіталів та, як результат, активізації внутрішнього інвестування. Так, у 1933 р. текстиль вже становив 42% загального обсягу виробництва Китаю, продукти харчування (зокрема й тютюн) – 26%, з них 78% продукції було виготовлено на підприємствах з національним капіталом. Реалізація у відкритих портах принципів ринкового саморегулювання зумовила розвиток технологічного трансферу та призвела до диверсифікації виробництва.

Маньчжурська модель індустріалізації була реалізована під егідою японського капіталу, який ставив за мету розвиток добувної та важкої промисловості для забезпечення потреб розвитку японської економіки. Японський уряд стримував процеси технологічного трансферу, монополізувавши процеси поставки та обслуговування обладнання для виробництва. У цей період в регіоні сформувалась концентрична система поділу праці на чолі з Японією. У внутрішнє коло входили Тайвань та Корея. Як частина імперії ці країни розвивались за принципами зростання добробуту: розвивалась інфраструктура, зростав рівень грамотності та освіти, інвестиції спрямовувались у охорону здоров’я тощо. Маньчжурії, яка формувала середнє коло, була відведена роль постачальника сировини та напівфабрикатів для японської промисловості. Інші регіони Китаю розглядались як обширні ринки збуту та потенційні інвестиційні об’єкти. Протягом 1936-1942 рр. темпи індустріалізації в регіоні становили 14% на рік. У зв’язку з поразкою Японії у Другій світовій війні та приходом до влади Комуністичної партії у 1949 р., Китай було виключено з системи східно-азійської економічної інтеграції та ініційовано реалізацію соціалістичної моделі розвитку.

Передумови реалізації соціалістичної моделі Китаю були закладені у попередні етапи. Так, була сформована важка індустрія Маньчжурії, територія якої після окупації радянськими військами, звільнилась від Японії та була передана уряду Китаю. Збережений апарат та фахівці Націоналістичної партії перейшли на сторону Комуністичної партії. Починають діяти плани національного розвитку. Рівень людського капіталу внаслідок підвищення рівня грамотності, розвитку мережі університетів, розвиненої транспортної інфраструктури почав зростати. Відмінності стратегій індустріалізації Китаю та його колишніх територій Тайваню та Гонг Конгу за соціалістичної моделі наведені у табл. 1.

 

Таблиця 1.

Ключові компоненти стратегій індустріалізацій Китаю та Тайваню/Гонг Конгу

    Джерело: [1, 58]

 

Протягом 1949-1978 рр. ключовими компонентами соціалістичної моделі були такі: превалювання державної власності на підприємствах промисловості, транспорту та комунікаційної інфраструктури, колективної власності – у сільському господарстві; прямий метод розподілу ресурсів та благ між виробниками, директивне встановлення виробничих завдань, втрата цінових важелів у прийнятті інвестиційних рішень; урядовий контроль над цінами з метою спрямування коштів на потреби індустріалізації; контроль над економікою через механізми бюрократії з багатьма ієрархічними рівнями; інвестиційні цикли тісно корелюються з політичними. На соціалістичному відрізку розвитку Китаю відбувались значні трансформації ключових компонентів даної моделі (табл. 2).

 

Таблиця 2.

Економічний зміст етапів реалізації соціалістичної моделі економічного розвитку Китаю упродовж 1949-1978 рр.

Складено автором за [1].

 

У грудні 1978 р. відбувся Третій пленум Комуністичної партії Китаю, який знаменував закінчення ери будівництва соціалізму та започаткування низки ринкових економічних реформ. Економічним результатом непослідовних реформ у період 1952-1978 рр. стало зменшення темпів споживання до рівня 4,3% на рік, дивергенція міського та сільського рівнів економічного розвитку (відповідно 3 та 1,8%); зменшення частки послуг у ВВП (з 29 до 24%); високий рівень безробіття (кількість населення зросла за цей період на 191 млн. осіб, а працевлаштовано лише 37% від цієї кількості); зниження темпів економічного зростання (з 17% у 1950-х роках до 8% у 1970-х) [1, 55-57]. Тривалі строки будівництва та введення в експлуатацію гігантських заводів призводило до зниження їх рентабельності та строків окупності. Разом з тим, значним був внесок цього періоду у формування людського капіталу внаслідок збільшення інвестування охорони здоров’я та освіти. Як результат, дві третини населення мали принаймні початковий рівень освіти, а очікувана тривалість життя збільшилась до 60 років.

Період 1980-1990- ті рр. є періодом реалізації трансформаційних моделей розвитку в напрямку конвергенції компонент соціалізму та капіталізму. Процес ринкових економічних реформ розпочався в Китаї у 1978 р.. Градуалізму 1980-х років були притаманні такі характерні риси, як

·         функціонування системи подвійного планово-ринкового механізму алокації ресурсів, який дозволяв одночасне існування державних та ринкових цін, сприяв розвитку співробітництва між державними та приватними компаніями;

·         поступове делегування підприємствам права самостійного вибору контрагентів та запровадження ринкових механізмів торгівлі;

·         укладання партикуляристських контрактів з державними підприємствами, якими встановлювався індивідуальний рівень податкового навантаження для кожного підприємства на основі аналізу його фінансових результатів минулого року;

·         зняття державної монополії на вхід нових компаній у промисловість та за контролем цін;

·         утримання від розгортання приватизації і проведення реформи менеджменту державних підприємств, з її спрямуванням на підвищення ефективності їх функціонування шляхом надання менеджерам матеріальних стимулів щодо підвищення рентабельності компанії;

·         віднайдення секторів економіки, що найменш інтегровані до планової економіки, та їх лібералізація, яка розпочалась з віддалених регіонів та вільних економічних зон.

Ефективність реформ першого етапу часто описують як «два кроки вперед, один назад». Починається розвиток працемісткого виробництва, яке дозволило зменшити проблему безробіття. Зменшення частки держави у ВВП призвело до збільшення заощаджень домогосподарств, розвитку банківської системи та сприяло макроекономічній стабілізації та збільшенню внутрішнього інвестування. Характер реформ 90-хх років значно відрізняється від реформ, що були ініційовані у 80-х роках ХХ ст. Якщо визначальною рисою першого етапу реформ стало відсутність «тих, хто програв», то на другому етапі посилення ринкових важелів регулювання в умовах структурної перебудови економіки призводило до руйнації найменш ефективних елементів економічної системи. Ринкове саморегулювання та державне регулювання співіснували як ключові компоненти національної економічної трансформаційної моделі конвергенції соціалізму та капіталізму.

Поширення окремих елементів ліберальної ринкової моделі шляхом розвитку експорто-орієнтованих виробництв призвела до посилення міжнародної конкурентоспроможності Китаю у 90-х рр. ХХ ст. В процесі подальшої реалізації лібералізаційних заходів увагу уряду було сконцентровано на таких питаннях, як проведення фіскальної та податкової реформи, реструктуризації банківської системи, реформі корпоративної системи, спрямованої на реорганізацію державних підприємств та створенні умов для акумулювання капіталу на фондових ринках. Одночасно із реформуванням фундаментальних засад функціонування економічної системи Китаю відбувалось його відкриття до зовнішнього світу. Якщо у соціалістичні роки частка зовнішньої торгівлі до ВВП не перевищувала 10%, то у 2005 р. цей показник вже сягав 64%, у 2007 р. – 67%.

Значну роль в процесі лібералізації економіки Китаю відігравало створення вільних економічних зон. Протягом першої хвилі 1986-1988 рр. було створено 14 зон економічного та технологічного розвитку (ЗЕТР) переважно поблизу великих прибережних міст. Друга хвиля створення ЗЕТР припала на 90-ті рр. ХХ ст. Сумісними зусиллями урядів Китаю та Сінгапуру у 1994 р. був створений Промисловий парк Сушу. Нині функціонує 54 ЗЕТР, ВВП яких у 2007 р. сягнув 168,8 млрд. дол. США (5,1% ВВП Китаю). Значною є роль ЗЕТР у залученні іноземних інвестицій, адже у 2007 р. вони залучили 17,3 млрд. дол. США, що становить 23,1% загального обсягу інвестицій у країну. Сукупний ВВП зон зі спеціальним режимом (ЗЕТР разом з 53 Зонами високотехнологічного промислового розвитку (ЗВТПР) сягає 10% ВВП Китаю. ЗВТПР створені з метою посилення синергії між університетськими, академічними, фінансовими установами та бізнесом. У 90-х рр. ХХ ст. стартувала програма розвитку 15 вільних економічних зон, як осередків концентрації експортних та логістичних операцій, які розміщені переважно у прибережних містах. На початку ХХІ ст. стартувала ініціатива уряду щодо створення 58 експортоорієнтованих зон.

  Розвиток Китаю призвів до трансформації моделі міжнародної торгівлі, що сформувалась в азіатсько-тихоокеанському регіоні. У другій половині ХХ ст. реалізація моделі «перелітних птахів» передбачала залучення країн регіону до процесу міжнародного поділу праці за умов зміни спеціалізації лідируючої країни та поступове підключення країн-послідовників до працемісткого виробництва. Так тривало доки Китай не підключився до глобальних виробничих мереж, посівши місце серед найбільших індустріальних країн світу. Принципово новим для країн азійського регіону стало те, що Китай розвиває й планує надалі розвивати трудомістке виробництво одночасно з досягненням лідерства в експорті продукції капіталомістких галузей. Цьому значною мірою сприяє й великий внутрішній ринок.

Дискусійним залишається питання формування так званої «китайської ціни», яка на 30-50% відсотків нижче за ціну продукції, виготовленої в провідних країнах світу. У 90-х роках ХХ ст. продукція китайського виробництва вважалась продукцією низькою якості, проте нині китайські виробники мають технічні й менеджерські компетенції щодо адаптації продукції до потреб ринків збуту за параметрами ціна-якість. Серед причин, що зумовлюють низьку ціну, можна назвати політику щодо працевлаштування та традиції праці, державні субсидії, підтримку курсу юань та порушення правил торгівлі. Поряд з певними вадами китайського бізнесу, він має такі конкурентні переваги, як можливість найму першокласних інженерів, менеджерів, працівників офісів та інших висококваліфікованих кадрів за низькими зарплатами, розвинену інфраструктуру. Крім того важливу роль у розвитку експорту з Китаю відіграє тісна економічна інтеграція з Тайванем та Гонг Конгом. Проте головна перевага Китаю як виробника полягає в тому, що він стає водночас світовою експортною базою і внутрішнім ринком для багатьох промислових товарів.

Вчасним є прагнення Китаю до реалізації елементів інноваційної моделі розвитку, адже в країні сформовані певні передумови до цього. Так, у 2000 р. в Китаї експорт товарів, заснованих на високих технологіях, складав 30,5 млрд. дол. США. В 2005 р. цей показник вже сягнув 220 млрд. дол. США, що складає 28% загального обсягу експорту Китаю, що свідчить про активне нарощування інноваційного потенціалу. Зважаючи на величезний виробничий прибуток, в Китаї, нажаль, не достатньо уваги приділяється впровадженню власних інноваційних здобутків. 57% товарів, що експортуються, виробляються на підприємствах з іноземними інвестиціями.

Незважаючи на низку економічних реформ у другій половині ХХ ст. та на початку ХХІ ст., членство в Світовій організації торгівлі та усі атрибути сучасного капіталізму, ділова культура в Китаї все ще залишається дуже непрозорою. Уряд прямо контролює чотири головні банки, в яких розміщено 80% приватних депозитів, обирає компанії, які можуть емітувати акції (майже всі вони є державними підприємствами) та надає низькопроцентні позики почесним корпораціям для підтримки національних чемпіонів. Триває розроблення та реалізація п’ятирічних планів розвитку таких ключових галузей промисловості як автомобілебудування, телекомунікація, виробництво напівпровідників та сталі. Комуністична партія здійснює призначення осіб на головні посади у провідні великі корпорації країни. На місцевому рівні втручання в промисловість варіює від провінції до провінції. Усіма головними виробництвами споживчих товарів частково володіють місцеві органи влади. Система адміністративного та фінансового управління на підприємствах є заплутаною та непрозорою. Держава здійснює нагляд за  засобами масової інформації (включаючи Інтернет-сайти) профспілками і бізнес-асоціаціями. В результаті цього, в Китаї діловий успіх потребує «гуанксі» або зв’язків з чиновниками Комуністичної партії та політичними брокерами. Збереженню централізації як методу управління національною економікою Китаю значною мірою сприяє низький рівень корпоративного менеджменту. Більшістю великих компаній керують люди, що одержали свою посаду завдяки зв’язкам з партією або поступовому кар’єрному росту. Приватними компаніями керують не достатньо освічені в сфері бізнесу підприємці. Рівень реєстрації нових вітчизняних підприємств є дуже низьким.

Китай не прагне швидкого переходу до постіндустріального типу розвитку, адже в країні лише формується необхідний для такого переходу інтелектуальний та соціальний капітал. Структура економіки Китаю зберігає певну консервативність через переважне інвестування вже достатньо розвинених секторів (сира сталь, транспортні засоби, офісні будівлі тощо). Натомість для підтримання високих темпів економічного зростання (принаймні на рівні 8% на рік) необхідним є опанування певних компонентів інноваційної моделі розвитку.

Загрозами розвитку моделі на сучасному етапі є ймовірність настання кризових явищ в економіці внаслідок перегріву економіки, зростання безробіття, невідповідності стратегії розвитку внутрішнього попиту та низького рівня оплати праці; посилення міграції висококваліфікованих кадрів до інших країн, посилення нерівності у розподілі доходів.

Індустріальний тип розвитку неодмінно зумовить необхідність оновлення вже реалізованої економічної моделі. Вирішення цієї проблеми є надзвичайно важливим практичним завданням державної економічної політики Китаю. З метою зміцнення інститутів економіки знань та стимулювання інноваційної культури країні необхідно посилити механізми ринкового саморегулювання, що, у свою чергу, сприятиме формуванню класу малих та середніх підприємств, які більш орієнтовані на сферу послуг та інноваційні проекти.

Висновки. Оскільки самодостатність визначається як спроможність країни забезпечити сталість обраної траєкторії свого розвитку на основі оптимального залучення внутрішніх та зовнішніх ресурсів та механізмів розвитку, слід зазначити, то Китаю притаманне, насамперед, власне прагнення до забезпечення самодостатності. Воно історично сформувалось за часи іноземного панування протягом ІХХ ст. - початку ХХ ст. Навіть часті зміни ключових компонентів (від потужної централізації до децентралізації) саме завдяки потужній мобілізаційній функції соціалістичної моделі не виявилися руйнівними для Китаю, а навпаки, формували передумови для успішної реалізації наступних етапів.

Проведений аналіз найбільш значущих аспектів функціонування таких ключових компонент національної економічної моделі Китаю зумовлені активною роллю уряду в економіці, що зумовило сформування сприятливого інвестиційного клімату, дозволило залучити значну кількість іноземних інвестицій; потужний розвиток інфраструктури, покращення міжнародних торгових відносин.

Посилення самодостатності країни полягає у посиленні таких ключових компонент національних економічних моделей як соціалізація, екологічність, безпека та суспільна відповідальність. Китай має нарощувати інноваційний потенціал економіки, зокрема й шляхом розвитку спільних з Індією та іншими азійськими країнами програм у сфері біотехнологій, освоєння космосу, альтернативних джерел енергії. Розвиток взаємодії із країнами континенту у західному напрямку відбуватиметься, насамперед, через прагнення отримати доступ до нафтових родовищ Близького Сходу.

Зростання впливу споживачів Китаю на діяльність транснаціональних компаній призведе не лише до перенесення виробничих потужностей та дослідницьких підрозділів у країни східної півкулі, а й може символізувати закінчення ери вестернізації та початок ери орієнталізму у світовій економіці, особливістю та новітньою характеристикою якого стане універсалізація цінностей різних східних цивілізацій. Наступний етап розвитку глобалізації зумовить загострення економічних конфліктів між теперішніми країнами-лідерами регіону та супердержавами, що народжуються.

Розвиток взаємодії по осі Північ (Китай) – Південь (Індія) призведе до активної розбудови трансконтинентальних транспортних шляхів, до реалізації та часткового фінансування яких може долучитися Росія, яка зацікавлена у зміцненні присутності в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У геополітичному контексті економічний тандем Китаю та Індії - «Чіндія» розвиватиметься на основі розвитку компонентів моделі як таласократичного, так і телурократичного лідерства, зокрема з метою посилення економічної безпеки країни. Зросте роль Китаю у вирішенні глобальних проблем, створенні та розподілі міжнародних публічних благ та, як наслідок, може започаткувати реалізацію новітніх моделей розвитку, здатних забезпечити вищий рівень національної самодостатності в умовах глобальної інтеграції.

 

Список використаних джерел

1.  Barry Naughton. The Chinese Economy: Transitions and Growth. [Текст] – Cambridge: the MIT Press, 2007. – 528 p. ISBN 978-0-262-14095-9

2.  Peerenboom R. China modernizes: The threat to the west or model for the rest? [Текст]  – Oxford university press, 2007. – 406 p. - ISBN 978-0-19-920834-0

3.   Huang Y. Capitalism with Chinese characteristics: Enterpreneurship and the State. [Текст]  – Cambridge: Cambridge University Press, 2008. – 348 p.-  ISBN 978-0-521-89810-2

4.  Kynge J. China Shakes the World: A Titan`s Rise and Troubled Future – and the Challenge for America. [Текст]  – N.Y.: A Mariner Book, 2006. – 270 p -. ISBN 978-0-618-91906-2

5.  Шенкар О. Китай: вік ХХІ: Розвиток Китаю, його вплив на світову економіку та геополітичну рівновагу / Пер з англ.. – Дніпропетровськ: Баланс Бізнес Букс, 2005. – 208 с. – ISBN 966-8644-60-3

6.    China. Country analisys report. [Електронний ресурс] – Електрон. текстові дані (3 Мбайт). – Режим доступу: <www.marketlineinfo.com/library>.

Стаття надійшла до редакції 18.12.2009 р.